Re: цензії

Писане слово залишається і дає плід, бо в ньому – насіння, яке проростає пам’яттю, правдою, вічністю... На таку книжку цей чоловік, видатний поет, прозаїк, драматург, публіцист, заслужив своїм життям, добрим словом друзів, надзусиллями головного редактора видавництва «Сполом» Галини Капініс. Ось як вона пише про нього: «Отож, Петренку цвісти й цвісти у моєму саду, на галицькій землі, яку полюбив усім своїм гарячим полтавським серцем і в яку глибоко вріс корінням, уже проживши на ній плідних понад 69 років».

«Ходімо ж, доленько моя...» (Тарас Шевченко, «Доля»). Доля не вела Миколу Петренка второваними дорогами життя, а возила в переповнених товарняках, волочила, але не звалила, не озлобила – гартувала його: «Чужий я у долі, чужий у людей...» Не судилося нашому поетові в молоді роки зазнати добра на рідній землі: першокласником йому разом із земляками та всім народом довелося пережити страшний Голодомор 1933 року: «Я пас корову. Туга світова / Росилася на вибалки трійчасті. / І я моливсь, щоб виросла трава, / Щоб я зумів до вечора напасти», пізніше – примусові роботи й концтабір у Німеччині, «фільтраційні» та трудові табори… Це, звичайно, відбилося в його душі назавжди, відлунюючи сумними поетичними рядками, попри те він став гідною, духовною людиною. Впродовж життя поет творить власний світ Маленького принца – правдиве є цілісним. Правда, ідеал – це все, до чого він прагнув наблизитися у своїх розмислах, діях. Разом з тим відповідальний поет (як особистість) намагається спонукати й читача до роздумів та дії, щоб притаманний людині потяг до знань був усвідомленим поверненням до свого «я», заохочував до пізнання сутності природи речей. Кожен із нас мусить особисто пройти через оте вічне наближення до себе, осягнути істину самопізнання. У книжках Миколи Петренка, у пройдених ним життєвих шляхах дуже виразно та об’ємно бачимо поета, його внутрішній духовний світ, глибокі переживання думаючої людини. Це нібито про нього сказав Василь Стефаник: «Пішов своєю дорогою, як птах, що своїх крил на собі не чує».

Живемо в часи-звичаї, коли духовний рівень людської цивілізації і науково-технічного прогресу – протилежні речі. Людство не розуміє того, що за все, що маємо, мусимо вести постійну духовну й фізичну боротьбу. Людське щастя здобувається важкою щоденною працею: «Хто ти – щастя? Впрягайся в хомут, / Будем разом тягнути орало». Яке глибинне розуміння сутності речей: «Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає!» (Тарас Шевченко).

Бог помагає тоді, коли ми якраз діємо, працюємо, докладаємо зусиль: «І не треба ніяких зітхань, / І не треба ні крихти печалі». Високе поетичне слово і повчає, і виховує читача, наділяючи його крихіткою мудрості автора. Про все це іде мова в розділах «Стежками дитинства і юності» і «На львівському Олімпі» книжки про життя і творчість Миколи Петренка:

Оце мій світ, зладований понині

для розмислів, для праці, чистоти:

отак раніш возводили святині,

щоб від захлання душу вберегти.

Микола Петренко

У розділі «Сходження на Парнас» читаємо ґрунтовні статті про творчість Миколи Петренка: Дмитра Павличка (листи), Дмитра Герасимчука, Романа Лубківського, Романа Кудлика, Ігоря Калинця, Ореста Сливінського, Миколи Ільницького, Тараса Салиги, Володимира Базилевського, Левка Різника, Богдана Чепурка, Олексія Неживого, Ігоря Павлюка, Ірини Вовк, Богдана Смоляка, Володимира Бондаренка, Миколи Жулинського, Галини Капініс...

Є в мене друг. В його малій господі.

Щодня мені б хотілося побуть.

Чи ясен день, чи об лихій погоді –

У нього завше соняхи цвітуть.

............................................................

Є в мене друг. Ото цвіте – мов сонях,

Весь чесний вік до сонця ідучи.

Роман Лубківський

Хай «Пісня моєї закоханої юності» (Богдан Смоляк) і нашої відгукується в наших серцях, душах і серцях прийдешніх поколінь єдиним і вічним коханням, дарованим Творцем усього сущого: «Намалюй мені ніч, коли падають зорі, / намалюй, я прошу, намалюй».

У розділі «Політ над видноколом» друзі, сучасники митця, роздумують про творчість поета останніх п’яти років.

Ігор Фарина у статті «...І традиційна сповідальність» пише: «Те, що українські віршники черпають натхнення у його постаті, – закономірність... Не буде перебільшенням сказати, що Микола Петренко – сповідальник. Зболений сповідальник».

Люба Проць стверджує, що в Миколи Петренка «Душа “без жодної цятки”»: «Мудре сивочоле слово, яке не підвладне тліну і старості, бо – справжнє, молоде, бо “почалося з великого болю”, а тому – не вицвіте, не змарніє, не вивітриться на страшних протягах зимової доби».

Незабутній, дорогий серцю у нетлінній нашій пам’яті Петро Сорока у статті «Жбан, розкручений назад» пише про Петренка: «Добре, що є в нашій літературі цей чудовий художник слова! Особливо пам’ятне враження справили на мене його мемуари «Лицарі пера і чарки». Ось добрий зразок того, як треба писати про своїх сучасників – без хрестоматійної позлітки, фальшивої патетики і фарисейського окозамилювання».

Читаю статтю науковця, педагога, професора Івана Ющука «“Під знаком безсудддя” – так називається одна з новелок чергової прозової збірки Миколи Петренка (Львів, Апріорі, 2017)... У збірці понад сто коротких новелок, етюдів, притч, у яких ідеться про дитячу долю, насамперед під час війни і після війни – в час визвольної боротьби на заході України в другій половині 1940-х років. “Серце болить, а розказувать треба!..” – ще раз повторюю слова Тараса Григоровича Шевченка».

Ольга Яворська у статті «Коливо» стверджує, що «Світло любові надихнуло автора на цю потужну працю (“Коливо” – книжка, яка вийшла у видавництві “Сполом” 2017 року. – Б. Д.)... Микола Петренко – представник найсильнішої когорти українського письменницького світу, це письменник, який, пронісши свій хрест, залишився морально чистою, великодушною і духовно високою Людиною».

Тонкий знавець поезії і прози, професор Тарас Салига написав дві великі статті: «Хто пише вірші після дев’яноста?» і «...Я вас люблю, замріяні ронделі...» Неможливо не зацитувати ось таких його розмислів: «Для Петренкового ліричного героя, який уособлює автора, нема нічого ріднішого та сокровеннішого, ніж те, що у світі “драматичних зламів...”, “переплутаних доріг...”, “у цім страшнім і ницім світі, націленім на зраду”, тече Дніпра – свята ріка української вічності...» Глибинні розмисли мовить професор про Петренкові ронделі: «Любов до “замріяних ронделів”, на мій погляд, спровокована строфічною архітектурою твору з його канонічною консервативною версифікацією. Це по-перше. А по-друге, вона продиктована бажанням поета представити себе як класичного віршоскладальника, здатного в “закайданені” строгі форми вдихнути сучасну проблематику».

Краянин із Полтавщини, професор Микола Степаненко роздумує про таємниці поетичного світу Миколи Петренка в статті «Він “З тими рідня, хто зорі з неба зриває”»: «Микола Петренко міцно вріс у наш родючий літературний ґрунт, зріднився з різними жанрами красного письменства, головно – проклав помітний мистецький слід, самобутній, легко впізнаваний, який віддзеркалює все перебуле й запроектований багатьма своїми посилами на майбутнє».

Я розмислюю над добіркою віршів Миколи Петренка «Наслуховуючи Соломонові Приповісті» – «Хто з мудрими ходить, той мудрим стає». Правдивий митець мусить вторити Творцеві, аби все зроблене ним не суперечило логіці буття – все, що добре мені, має бути добром і для мого ближнього. Микола Петренко зумів своїм життям до себе дорости й усвідомив, що цей процес нескінченний – вагота писаного слова плодоносить насінням правди, а його пам’ять – це фундамент розуму для прийдешніх поколінь. За останні два роки мені вдалося опублікувати понад двадцять статтей про творчість цього поета: «Слово Просвіти», «Культура і життя», «Буковинський журнал», «ХАРКІВ.LIT», сайти «Золота Пектораль», «Буквоїд», «Жінка-українка», port-folio.us і моїх книжках – «Думки й діалоги щоденні», «В маленькій амфорі слова», «Вагота поетичного слова».

Очисною сльозою пам’яті читаю прощальне слово академіка Миколи Жулинського «Його “магічна сила слова, пісні, вірша...”»: «Своє прощальне слово про унікального майстра образного слова Миколу Петренка розпочну з його поетичного зазирання за той круг, де вже фізично нас нема, але духовно можемо бути. Звісно, можуть бути тільки ті, кого Господь наділив даром прозирання за межі реального світу, магічною силою проникання словом у духовні сфери:

Оглянуся – там небо вечорове,

На сотні свіч горить іконостас:

То ми й не ми – ми молоді, братове,

Ми вищаєм – коли й не буде нас!

Микола Петренко буде. Буде його “магічна сила слова, пісні, вірша...” Будуть із нами, нашими нащадками його поезії, проза, гумор, пародії, сценарії, публіцистика, його вірші для дітей, його казки, пісні...»

Його життя, щоденна ноша власного хреста, хліб насущний, який споживав у поті чола, засвідчують це...

Так живу – щоб ні плями на німбі,

Хоч які там в нас німби, дурне:

При роботі, при чесному хлібі

Перестріне мій вечір мене.

«Світлій пам’яті поета» – завершальний розділ книжки, в якому побратими по перу представили свої вірші: «Помер Петренко. От і все. / Зірки спинилися на злеті…» (Богдан Чепурко), «Із Лохвиці, із джерела, / З-під образів барвистої хатини / Тече ріка – петренківська ріка / Поезії величної людини...» (Василь Лило), «Він так творив, / як творить квіти віття. / Не говорив – робив: / на будні, свята, на століття...» (Василь Щеглюк), «Над серцем палаючим тричі свіча засльозиться...» (Ірина Вовк), «Упало ангельське перо... / Так ніжно, тихо, не фальшиво...» (Валентина Лотоцька), «Це епоха мина, як вмирають поети / І лишаються болю й тривоги слова...» (Марія Людкевич). Слова нашої пам’яті... Завершити свої розмисли хочеться поетичними рядками Миколи Будлянського: «Шумлять хліба на ріднім полі, / І я в тім полі колосок». Пшеничний колосок життя людини, ВЕЛИКОЇ людини...

____________________________

*Василь Стефаник, «Моє слово»