Сучасний літературний процес – явище складне і неоднозначне, і дуже важко говорити про сучасну літературу хоча би з огляду на те, що саме у цьому контексті вважати «сучасним». Бо ж чи можна визначити, коли починається сучасність, і чи можна провести чітку межу між минулим і сучасним? Ще більше ускладнюється ця проблема, коли твори, написані колись, лише тепер оприсутнюються в нашому культурно-історичному просторі: для нас вони нові, хоча з’явилися задовго до того, коли ми отримали можливість їх прочитати.

Сьогодні маємо справу із ще одним таким парадоксальним випадком: український читач вперше має змогу ознайомитися із повістю Богдана Задури «Роки спокійного сонця». Уже сама поява цієї книжки на наших теренах є знаковою з багатьох причин і в певному сенсі унікальною можливістю особливих рефлексій над літературою та її несповідимими шляхами.

Творчість Богдана Задури – визнаного класика польської літератури – уже не чужа для українського читача. Упродовж останніх років вийшли друком кілька перекладених його книг. Однак досі перекладачі надавали перевагу поезії, хоча прозовий доробок письменника не менш вагомий. Лише тепер публікується перша повість, і що прикметно, – написана понад п’ятдесят років тому, вона вливається у наш сучасний літературний потік, щоби сказати своє вагоме слово у безмірі його численних голосів. Це перший прозовий твір автора, опублікований в Польщі у 1968 році. Тоді ще юний, але вже відомий обдарований письменник наважився на велике епічне полотно. Можемо здогадуватися, що через стільки років, напевне, багато в чому змінилися погляди автора, стан речей в літературі та світі загалом, але все ж цей текст промовляє до своїх читачів про певні речі, які були вагомими для автора настільки, що він наважився викласти їх на папір.

Отже, для того, щоби збагнути таємницю, закодовану у цьому тексті, читач повинен звернути увагу на те, коли цей твір був написаний, і спробувати реконструювати ті обставини, ті умови, той дух епохи, які його творили. Саме такі твори є промовистим доказом неспроможності формалістських інтерпретацій літератури, адже без виходу у широкі позатекстові контексти, без врахування багатьох позалітературних чинників просто неможливо збагнути ідеї та думки, що промовляють сьогодні до нас зі сторінок цієї книги. Сам твір доволі чітко віддзеркалює реалії того часу, коли він писався. Окрім того автор відкрито чи опосередковано окреслює широкий літературний контекст своєї повісті (хоча, звісно, не кожен читач, виходячи зі свого читацького досвіду, точно вловлює ці нюанси, щоразу доповнюючи своїми власними алюзіями та літературними паралелями).

Першим яскравим спалахом окресленого автором контексту є «Сповідь сина віку» Альфреда де Мюссе. Розмислюючи над проблемами творчості у намаганні дати відповіді на складні онтологічні питання, головний персонаж повісті – молодий письменник Кшиштоф, який шукає свій власний шлях у літературі, задається питанням, як можна написати книгу, що «була би голосом покоління», власне такою, як відомий роман французького романтика. Саме тому твір Мюссе бачиться першою виразною паралеллю з повістю Б. Задури. І хоча оповідач не говорить про це відкрито, але в підтексті він уподібнює свою епоху до часів Франції після поразки Наполеона, коли молодь після втрати колишніх цінностей і орієнтирів була вимушена шукати нових шляхів і сенсів у житті.

У творі Б. Задури, як і в А. Мюссе відчувається автобіографічний струмінь, що робить його унікальним у жанровому сенсі. Не перестаючи бути художнім твором, він водночас стоїть на межі з літературою факту, власне мемуаристикою, хоча з огляду на юний вік автора – 20-22 роки, – ці спогади не надто віддалені у часі, а тому живі і майже зливаються з сучасною для нього дійсністю. Повість містить згадки про найбільш значущі події того часу – не лише у повоєнній Польщі, а й в усьому світі: від книг, і журналів, що видавалися у ті роки, до президентських виборів у США та гонінь на шістдесятників у Радянському Союзі. На такому історичному тлі відтворюється доля покоління, що формувалося в атмосфері, коли у школах, як і по всій країні офіційно трагічно переживали смерть Сталіна, а вдома у сімейному колі тихцем обговорювали новини «голосу Америки», які вдавалося почути на старенькому радіоприймачі. Це для юної душі – новітнього Октава – було передусім уроком лицемірства, як і багато інших спогадів дитинства: родинних перепитій, стосунків між товаришами-однолітками, сусідами. Але було і школою життя, і школою творчості, а усі факти, що спалахами думки нагадують про себе із закутків свідомості, набувають рис відвертості та щирої сповідальності.

Тому попри певну історичну фактографічність, твір набуває дуже інтимної тональності та виразної настроєвості. У цьому сенсі при його прочитанні напрошується паралель із «Пошуками втраченого часу» Марселя Пруста. Хоча Б. Задура не наважується назвати свого персонажа власним іменем, як це зробив французький класик, але і зі сторінок біографії автора, і з експресії вислову, ми розуміємо, що написане не є вигадкою, цілковитою фікційністю – це пережиті моменти життя і особистого людського та письменницького досвіду. Більше того, його персонаж Кшиштоф у певних фрагментах твору набуває ознак ліричного героя, а текст виразно ліризується розлогими розмислами про пережиті події, пов’язані з ними відчуття і почуття. По суті, потяг до написання, сам мотив творчого струменю і визріває у тексті повісті таким чином, як у Пруста: молода людина, усвідомивши свою індивідуальність і окремішність, прагне зберегти усі прояви власного єства, внутрішнього життя, духовного світу, і єдиною формою, яку віднаходить для такого задуму, стає творчість.

Таким чином автор формулює єдину суть і роль літератури – це порятунок швидкоплинного. Література стає «боротьбою із часом». Вона має зберегти те, що є тлінним і нетлінним одночасно, бо все залишається десь – у спогадах, в історії, у нерозказаній повісті. Для цього митець повинен стати «непідвладним законам часу», хоча це виявляється невирішеним парадоксом творчості, бо тоді, – мислить Кшиштоф, – справу писати романи потрібно було би залиши для мертвих, позаяк для живих із кожною висловленою думкою, кожним написаним рядком змінюється сума того, що письменник знає і пережив, а тому через кожну наступну мить усе, «що ти хотів змалювати» уже «не те», що ти хотів сказати, а щось зовсім інше, випадкове, «але тим не менш ти хотів би, щоб це НЕ ТЕ залишилося написане один єдиний раз». Цей парадокс неможливості висловити все-таки ТЕ, що хотів сказати, набуває драматизму теорії Кратила. Будучи послідовником Геракліта, який сказав, що не можна увійти в одну ріку двічі, він стверджував, що неможливо увійти у ту саму ріку навіть один раз.

Саме з такою настановою писав М. Пруст, і йому належить така філософія творчості і та нова манера викладу – ліризованого епосу, яку не сприйняли його сучасники. У цьому сенсі Б. Задура є його наступником. Йому характерні усі риси імпресіоністичного письма з відтворенням побачених картин природи, снів і страхів, поривань і сумнівів. Його творча уява опрацьовує весь життєвий досвід як матеріал для письменницького ремесла, намагаючись зафіксувати найменші порухи думки і душевних переживань. Але пам’ятаємо, – йому ще тільки 22, він ще не в пошуках втраченого часу, він хоче піднятися над часом, абстрагуватися, вийти з-під влади його законів. «Література, що є боротьбою з часом, – це трюїзм, але вибір з числа трюїзмів буває значущим», – стверджує він.

Другим парадоксом творчості стає намагання «отримати патент на правду тексту», коли, рятуючи швидкоплинне, перо літописця фіксує всі події, не в змозі розмежувати важливе і неважливе, бо «на диво, швидкоплинні речі виявляються набагато постійнішими, хоча їм важко було би навіть приписати онтологічний статус речі». Це виводить ліричного героя до рефлексій про неминучий суб’єктивізм письма: «Події, які розігрувалися на сцені світу, значення яких стосувалося держав і які рухали народи, важливі для тебе тільки тому, що торкнулися тебе особисто, зачепили за живе. У цьому сенсі важливішим є поява в одинадцятому B класі журналу, якого вийшло заледве декілька номерів у накладі трьох примірників, ніж заснування «Польського Кур’єра», якого ти тоді не читав». І остаточним висновком у цій проблемі звучить теза: «немовби ти не знав, що обманюєшся, і немовби ти не знав, що правда тексту лежить в ньому самому, а не в чомусь зовнішньому». Нездоланність цього парадоксу є споконвічною, як і споконвічність самого мистецтва. Але кожен митець кожної нової епохи повинен сам по-новому відкрити і сформулювати її для себе, проникаючи в глибини творчого процесу, намагаючись вловити його незбагненні закони.

Пошуки сенсу творчості молодим письменником-початківцем у повісті нерозривно переплітаються із пошуками сенсу буття загалом. Цими роздумами твір споріднений із «Портретом митця в юності» Джеймса Джойса, лейтмотивом якого є тема мистецтва. Звісно, ця тема не нова і таких творів є безліч, але повість Задури імпліцитно повторює саме Джойсову модель. Передусім це стосується композиції. Вона віддзеркалює становлення творчої особистості від народження до усвідомлення свого письменницького покликання. Звичайно, обставини польського Стівена Дедалуса інші, бо інша епоха, інші реалії життя. Але шлях обидва герої проходять той самий: від рутини буденних речей і подій до проникнення у таємниці мистецтва. У паралелі вимальовуються ті ж етапи становлення: самоусвідомлення власної ідентичності, перший релігійний досвід та зневіра у нав’язаних традицією переконаннях, перший урок ще дитячої закоханості, який теж завершується розчаруваннями, проте стає безцінним життєвим багажем і етапом дорослішання, і, врешті, віднайдення себе у творчості, яка вимагає відречення від певних колишніх прив’язаностей і переоцінки цінностей. Так повість Б.Задури набуває рис роману виховання (Bildungsroman), в ній виразно простежується проблема становлення особистості, пошуку життєвих орієнтирів та власної аксіології.

Як і в Джойса, життя Кшиштофа у повісті лише починається, але читач уже розпізнає в його рисах портрет митця, який замислюється над тими ж проблемами, що Стівен Дедалус. Не випадково Джойс називає свого персонажа іменем, співзвучним з іменем античного героя, який найбільше відомий своїми двома творіннями: лабіринтом і крилами для польоту. Ці творіння в ХХ столітті стають найпромовистішими метафорами творчості, символами її споконвічних законів, а також шляху, який повинен подолати митець: виплутатися із лабіринту буденності і піднятися над приземленістю існування, щоби могти зобразити життя із висоти понадчасовості. Інша річ, що ця дистанція теж накладає свій відбиток на витвір майстра слова: усі спроби узагальнень чи увиразнень розмивають сенс сказаного, задум втілюється у розпливчатих формах і кожен текст – це «картина, намальована рукою ташизта, хаос світлих і темних плям, хаос малих і великих справ, загадок, які були розв’язані і які чекають, на цю картину, від якої потрібно відійти, щоб роздивитися цілком: але як відійти настільки, щоб відійти не занадто далеко?».

Ще одна риса Джойсової поетики у повісті Б. Задури – використання прийому потоку свідомості. Загалом повість написана у класичній манері розміреним ритмом, що покликаний відтворити «роки спокійного сонця». На тлі повільного плину часу без особливих історичних збурень чи стрімких широкомасштабних поворотів у розгортанні подій єдиними емоційними сплесками є особистісні та індивідуальні переживання власного буття та прояви творчого неспокою. Не випадково автор говорить: «Покоління, до якого можна би тебе приписати, це покоління без біографії». Мистецтво тут бачиться єдиним порятунком від безликості і рутинності цієї епохи. Але, коли під кінець повісті сюжетний злам відкриває для новітнього Дедала можливість вільного польоту думки – усамітнення на морському узбережжі нарешті створює необхідні умови для творчості – відбувається і злам у письмі: традиційний виклад переривається позірно хаотичними словами і фразами, які при швидкому, але заглибленому прочитанні стають мозаїкою зображених вище подій і картин. У такий спосіб автор намагається сугестивно відобразити ту незбагненність і невловимість процесу письма, начебто розкриває якусь космічну «мікроанатомію» творчого мислення, коли спонтанний потік слів і думок, алюзій та асоціацій, сплесків пам’яті та уяви переплавляється в текст, стаючи твором – породженням часу та авторської свідомості. Так читач наближається до таємниці народження художнього образу, має можливість відчути терпкий смак письменницького ремесла.

Можна визнати, що цей експеримент – унікальний у своєму задумі: весь твір, прочитаний до того, під кінець трансформується у фрагмент спонтанного мислення, що межує із безсвідомим, рисами оніричної поетики, а, в кінцевому результаті – редукується до тієї «картини, намальованої рукою  ташизта», про яку йдеться раніше. Більше того – фінал замикає весь текст у єдине коло, фактично дослівно повторюючи початок, дає зрозуміти читачеві, що книга, яку напише Кшиштоф на морському узбережжі, це і є та книга, яку читач тримає в руках і дочитує її останні рядки. Образ моря підкреслює філософічні ноти: мотиви самотності, страху, вічності, смерті. Очевидно, молодого письменника, який на час написання повісті був студентом філософського факультету, хвилювали і бентежили ці проблеми буття, але вони були невід’ємними від усього життєвого досвіду, який мав би вияскравити відповіді на споконвічні питання людського єства перед лицем вічності і неозорого зоряного неба.

«Зірки, самотні і вогняні кораблі, а може, затонулі, може, Летючі Голландці, що пливуть синявою океану, виконуючи свою звичайну таємничу службу. Скільки разів кривавили моря під час повного місяця, скільки разів оберталося коло зодіаку. Скільки людей перетворилося на попіл, і не було нікого, хто б не народився під якоюсь зіркою. Отже чи є сенс говорити, що...». Цей інтригуючий зачин твору є його серцевинним лейтмотивом, квінтесенцією, якого можна вважати еліптичну формулу «чи є сенс говорити, що…», або ж навіть «чи є сенс говорити…». Людство тисячоліттями шукало відповіді на порушені у творі питання, але не знаходило. Кожне нове покоління по-своєму підходило до їх вирішення, старим істинам надавало нових сенсів, але не зрушувалося з мертвої точки у пошуку основних істин. То ж чи є сенс говорити? Тим більше, чи є сенс говорити письменнику, якщо все сказане не має патенту на правду тексту і для іншої особистості може не мати жодного значення, бо це лише муки і болі іншої чужої душі? Але ще в юнацькі роки молодий митець збагнув, що все це – гра свідомості і уяви, гра, яка варта, щоби її спробувати: «І якщо ми затіваємо гру, то, як правило, не спроможні передбачити результату. Якщо ж ми передбачливі, то ми заплануємо її надовго, а коли на коротко, то хай ставка буде найвища. Виграти ми можемо завжди тільки задоволення. Чим більший ризик, тим більша гра збуджених емоцій».

Але не забуваймо – твір написаний укінці 60-х років у соціалістичній Польщі, яка, нехай не так жорстко потерпала від насильницьки накинутого методу соцреалізму, але, як сателіт радянської культури теж зазнавала певних обмежень та цензури у мистецтві. У цьому – феномен ранньої прози Б. Задури. Не маючи ще доступу до всіх надбань світового письменства, та й не маючи ще достатньо часу опанувати його ази, молодий митець створив унікальний текст метамодерністського звучання. Можливо, частково це пояснюється особливим захопленням поколінням шістдесятників, які у намаганні вирватись із тенет соцреалістичної псевдопоетики орієнтиром обирали творчість модерністів. Про це він неприховано говорить у тексті: «Читали Євтушенка, Аксьонова, Вознесенського, я купував «Радянську Літературу». Я пережив справжній стрес. Те, що робили молоді росіяни, здавалося мені чимось новим і таким, що зачаровує. Їхні книжки були цікаві і справжні і, здавалося мені, несли формулу анґажування, яку я здатний був прийняти. Люди, яких змальовували, були вільними від білих і чорних характерів минулого періоду; були справжніми людьми. Життя, яке відображали, було важке, але прекрасне. Були оптимістичні, але вільні від демагогії і штампу». Уже роблячи перші кроки в письменстві, Б.Задура відчув спорідненість із творчістю шістдесятників. Більше того, – «коли Хрущов виголосив свій відомий виступ на тему мистецтва, я почувався так, немов це стосувалося мене особисто. І нічого не розумів. Адже саме ці книги зблизили мене з ідеєю, яка, виражена на мові економічних або класових категорій, здавалася надто далекою від мого індивідуального життя, в якому я більше займаюсь інтимними ворогами, ніж лісовими. Не страждав би за абстрактним малярством, але Окуджаву я читав із затамованим подихом…».

Тому беззастережно можемо стверджувати, що існує певний метафізичний зв’язок між творчістю польського метра із явищем шістдесятництва. Не впевнена, чи дослідники цього феномена, вказуючи на його національні моделі виокремили власне польську модель шістдесятництва. Але, очевидно, є підстави про це говорити. І, напевне, не випадково перші переклади творів Б. Задури з’явилися з-під пера Д. Павличка, який, можливо теж відчував духовну спорідненість із польським товаришем по письменницькому цеху. Не випадковим є й презентований українському читачеві переклад повісті, який здійснив Василь Слапчук. Представник трохи іншого покоління, який уже не може сказати, що його покоління без біографії, бо і прожиті роки молодості, – не є роками спокійного сонця, а роками сонця жорстокого, яке обпікало душі і тіла, але і йому не чужими є порушені у творі проблеми пошуків сенсу буття і творчості, ролі митця і його місця у суспільстві чи в натовпі. Усі його книги пройняті цією тематикою та проблематикою, теж написані на межі між літературою факту та художнім вимислом – автобіографічні і сповідальні, відверті і щирі, які запрошують читача до мовчазного діалогу у пошуку істини. Він, услід за автором, може стверджувати, що «цінує книжки, читання яких є потрясінням, під час читання яких відбувається порушення рівноваги, і після завершення яких ти віднаходиш себе у світі іншим».

Саме тому повість «Роки спокійного сонця» не сприймається як запізнілий шанс українському читачеві познайомитись із твором півстолітньої давності. Вона сприймається новою і сучасною, відкриваючи нові грані сенсів та нові можливості для інтерпретацій. Часова дистанція, що відділяє переклад від оригіналу, стає своєрідною призмою перепрочитання тексту, де з віддалі часу щось стирається, а щось увиразнюється у світлі нової епохи з новими героями – синами свого віку. Напевне, і сам автор із висоти життєвого досвіду по-іншому дивиться і оцінює свою «Сповідь сина віку», читаючи її подекуди ностальгійно, а подекуди відсторонено. Бо ж уже немає того страху, «що не вдасться висловити цього ніколи, адже минув час, коли це було можливо зробити, а ти лишишся з переконанням, що маєш що проректи, що повідомити, з непереконливим переконанням». Те, що хотілося сказати, – уже сказане, швидкоплинне – врятоване, отримана перемога над часом, який не зітре написаного у книзі буття, текст існує, він приховує і зберігає свою правду.