Не знаю, чи такі книжечки видаються кожним університетом, в якому є традиція вшановувати відомих діячів політики, культури, мистецтва, науки званням «Почесний професор»? Принаймні, в Прикарпатському університеті, де я маю честь працювати вже більше як чверть століття, таких видань не бачив. А Почесні професори є, та ще й які! Я тільки згадаю імена Почесних професорів з філології: Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Іван Драч, Світлана Алексієвич, Леонід Рудницький, Павло Гриценко, Марко Теплінський, Володимир Матвіїшин…

         Дрогобицький державний  педагогічний університет ім. Івана Франка  присудив звання Почесного доктора Роланду Франку, онуку Великого Каменяра. Це сталося 27 серпня 2018 року. З цієї нагоди видана книжка із серії «Doctor Honoris Causa» зі вступним словом професора Галини Сабат, яка ще 2009 року  захистила докторську дисертацію «Казки Івана Франка як естетико-поетикальна система». Вона ж 2013 року в дрогобицькому видавництві «Коло» підготувала повне видання казок Івана Франка у своєму упорядкуванні, зі своєю передмовою та коментарями (Іван Франко. Казки. Дрогобич: Коло. 2013.668 с.). Теж не всі чули? Гадаю, не всі франкознавці чули. А ось, що на Одещині вивезли тракторами книжки з бібліотеки на смітник, - це ми знаємо. Так і живемо…

         Видання цієї серійної книжки дуже просте за композицією: «Слово про Роланда – онука Івана Франка», яке перед Ректором і членами Вченої ради виголосила Галина Сабат; відтак мала би йти лекція Почесного професора – у нашому випадку маємо короткі спогади Роланда Франка під назвою «Нащадки Івана Франка»; завершують книжку короткі інформаційні фраґменти про зустрічі Роланда Франка зі студентами та викладачами Дрогобицького університету. Додають колориту книжці світлини і фраґмент сценарію за листами Івана Франка і Ольги Хоружинської.

         Ще раз підкреслюю, що  структура книжечки проста, але вишукана і зі смаком подана.

Слово професора Галини Сабат є неакадемічним, а творчим, проте основні штрихи біографії Роланда Франка чітко  окреслені, як і його наукові здобутки. 

Мабуть, мало хто з читачів знає, що Роланд Тарасович, якому оце наприкінці квітня виповнилося 88 років, все життя пропрацював в Інституті автоматики, а в 90-х роках – у Посольстві України в Лондоні радником з питань науки. Дякуючи його добрим стосункам з британцями, Україна отримала в дарунок від Великої Британії полярну станцію ім.Фарадея на Південному полюсі (тепер вона носить імʼя академіка Вернадського). Підкреслено його роль у створенні кварти-музею родини Івана Франка у Києві та Міжнародного фонду Івана Франка із заснуванням Міжнародної премії імені Івана Франка.

З коротких спогадів Роланда Франка ми дізнаємося про життя його родини у Львові, Станіславі і дуже штрихово – Києві. Згадується дружина Івана Франка, Ольга Хоружинська-Франко, яку Роланд добре запамʼятав, але мало спілкувався. Бабця не допускала нікого у свою кімнату, лише його маму Катерину Іванівну, яка доглядала свекруху. Роланду запамʼяталося, що бабуся була тендітна, невисока і все любила повторювати: «У мене лице – з кулачок».

Що стосується хвороби і смерті  своєї бабусі, то Роланд Франко дещо переплутав дату. Він згадує, що з батьком добиралися зі Станіславова (де батько працював з 1939 року вчителем латини і російської  мови) до Львова. Вони запізнилися на три дні, і бабусю вже поховали. Двічі він згадує, що ця подія сталася восени 1941 року (с.14, 16), тоді як Ольга Франко померла 17 липня 1941 року. Дуже фраґментарно Роланд згадує про розстріл заручників у центрі Станиславова біля стіни синагоги (жовтень 1943), але дати не називає. Також Роланд каже, що самого розстрілу не бачив, бо втік додому, а у виступі в Івано-Франківську твердив, що від побаченого зомлів. Стан шоку є зрозумілий, звідси і деяка плутанина з фактами. Тим більше що Роланд у групі заручників побачив двох знайомих учнів гімназії зі старших класів.

Коротко, але з вдячністю, згадує Роланд свого стрия і стриянку  Михайла і Юлію  Франко з Підгірок, в яких в часи окупації пропадав улітку на канікулах, бо в них своїх дітей не було. Про переїзд Тараса Франка з родиною до Львова на початку 1945 року сказано дуже «скупо»: батькові запропонували посаду директора музею Івана Франка, а жили вони в будинку Михайла Грушевського, що по-сусідству з музеєм. Так само в загальних рисах окреслено причину переїзду родини Тараса Франка до Києва після вбивства у Львові Ярослава Галана. І хоча Тарас Франко не погоджувався на переїзд, проте, зрозумівши, що його не просять, а наказують, підкорився і виїхав. Роланд, якому вже вдалося перед переїздом побувати в Києві, сприйняв переїзд спокійно, і нині називає себе «майже корінним киянином». І хоча його залякувало КДБ у справі його однокласників, яких засудили за «читання націоналістичної літератури» та спробу «створення підпільної націоналістичної організації»,  Роланд обмежився застереженням з боку влади, з чого висновковує: «Я можу ствердити, що завдяки Іванові Франкові я і моя сестра Зеновія уникнули увʼязнення».

Безперечно, що Роланд Франко міг би написати детальніші спогади, адже коло спілкувань його батька було виїмковим: поети Максим Рильський та Володимир Сосюра, академіки Олександр Білецький, Юлій Булаховський, Іван Білодід, композитор Платон Майборода. «З незабутнім Павлом Тичиною я зустрівся в Оперному театрі на вечорі, присвяченому Іванові Франку». Але цього, на жаль, нема, і напевне не буде.

Міг би також розказати більше про своє одруження Аллою Шморгун (1937-2008). Про цей факт згадує Тарас Франко в листі до Марії Деркач (від 19 листопада 1962), як і про очікування онука чи онучки (лист до Софії Пашницької від 19 лютого 1965).  Але цього всього Роланд Франко не розповідає свідомо: «Моя мета – задовольнити цікавість громадян нашої держави деякими штрихами з життя родини і нащадків Івана Франка на прикладі певних  подій і дійств у моєму житті» (с.41). Зрештою, це його право. І свою трудну, і в чомусь невдячну роль нащадка Івана Франка він виконує зі стриманою гідністю.

Маючи свій досвід зустрічі й короткої розмови з Роландом Франком у Лолині в серпні 2012 року, можу твердити, що онук Франка не боїться жодних питань родинного характеру. І навіть на деякі драматичні чи некомфортні родинні історії дивиться спокійно, з легкою іронією чи й самоіронією.

Але книжечка, в принципі про инче: про університетську школу і традицію. І, як така, ця книжечка цілком відповідає поставленому завданню і меті. За що ґратулюю упоряднику книжки (так розумію, ним є вже згадана професор Галина Сабат) і керівництву Дрогобицького державного педагогічного університету за розуміння і плекання науково-культурної атмосфери в своєму навчальному закладі. Це, виявляється, так просто, особливо, коли є розуміння перспективи і стратегія ходи.