Не всі з нас замислюються над тим, що світ довкола зітканий із загадкових сакральних символів і знаків. І не всім з нас дано їх зчитувати, тлумачити, зрештою – помічати. Книга Миколи Слюсаревського настільки насичена символікою, що здолати її з першого разу, повірте – під силу не всім. Тому що кожен рядок, кожна строфа, іноді окремі слова відразу налаштовують і спонукають до глибоких роздумів. От хоча б сама назва книги «Жива мішень». Обкладинка підказує, що йдеться про людське серце, яке акумулює в собі різні енергетичні Божественні потоки. Це вони живлять його, наснажують, дають духовні крила… Природа духовного серця надважлива, і коли воно не має «живлення» – воно закривається. Тоді й стає реальною «мішенню» для гніву, зради, ненависті, злісті, хтивості, безжалісності, немилосердя, насилля тощо. Чомусь читати захотілось не з першої сторінки, а навмання. Тож книжка відкрилась, на 77-й сторінці. «Мантра-самозаклинання» вже з перших рядків допомогла відчути внутрішній світ автора вірша: «Може й неблизько мені ще до схилу,/ та забувати про нього не слід:/ вдарить година в холонучу жилу/ і доведеться – складатиму звіт». Як невимушено і без жодної краплини страху автор сповідується читачеві про сакральну мить Великого Переходу, який рано чи пізно доведеться відчути-прожити і пройти кожному з нас. І геть просто і довірливо – про звіт (зауважте, не про страшний суд, яким іноді зовсім нерозумно залякують певні релігійні конфесії), а про звітування пройденого і пережито-прожитого. Його сповідальний всесвіт «перед радаром синівських зіниць», про мову і дух, про Україну, про численні життєві ризики, про час, про «боріння і мандри». І несподіване щире зізнання в тому, що все це і стало причиною «мішені» у власному надчутливому серці. Різні «мішені» – відтак різні серця у різних людей. Духовне серце автора (не плутати із фізичним) сповідує милосердя, любов, віру, доброчинність, людяність, щирість, відкритість, співпереживальність, співчутливість… До слова. На санскриті слово серце складається із двох слів: хрідай’я. І має два значення: серце співчутливе. Про що це говорить? Людина приходить у цей світ із ВЖЕ співчутливим і наповненим любов’ю серцем. Бо хіба можна співчувати, не маючи у серці любові до світу і до самого себе? Відповідь ясна, як білий день. 

Для поетичної творчости Миколи Слюсаревського характерна присутність  таких філософських і вічних понять як життя, смерть і безсмертя. В одному з таких віршо-розмислів присутні відразу всі три згадані аспекти: «Стояв собі/ хрест над могилою. (Смерть). «Небо синіло/без краю-початку» (Вічність). «Цілувався парубок/ зі своєю милою». (Земне життя). «Розквітав/ барвінок хрещатий» (квітка безсмертя). Це «Космос Україніки». Сама назва несе в собі джерела інформаційних першовитоків, які мають відношення до творення нашої прадержави. А якщо врахувати, що слово «космос» грецького походження і означає – «світобудова», «порядок», «лад», то пазли, як то мовиться, зійшлися докупи. У першому розділі, який має назву «Досліди», чимало експериментальної поезії. Це своєрідна лабораторія матриці Слова. (Колись у мене в газеті була така рубрика). Автор торкається найболючіших сьогодні тем: руйнівних наслідків меліорації («Меліораторський конфуз»), сутності життя («Нас густо, неначе маку!», експериментальні мордування вчених біологів над тваринками («Досліди»)… В останньому, до слова, є такі рядки «Наука уже в зеніті,/ розлито світ у пробірки…/І що б же у цьому світі/ та й мусив поет робити?». Яка прозорливість! Чи ж не про наше коронавірусне бездуховне сьогодення тут йдеться? А ось і приголомшуюча відповідь: «Тому, набуваючи досвіду,/ а переважно – болю,/ поети вчиняють досліди/ над самими собою!». Цей неординарний поет живе в особливому (тільки ним створеному) уявному місті, назва якого Віршомісто Віршоград. У ньому він по-справжньому щасливий, бо має унікальну можливість час від часу поринати у незбагненний світ творчости, даруючи нам з вами неповторні і вражаючі метафори та порівняння: найвищий Божий дар – жива мішень, що має пам´ять; щоб тиші тонка павутина вплелася у сивий чуб; рід сіявсь на подільське терня/ з подолів Гапок та Оришок; і приїздіть – дощем на підвіконні/ процокотіть; пополотніли барви; бреде додолу опустивши роги, сонце; душа в п’яті затенькає; у небо, що дзвенить, як синє скло; мій слух вітрило напинає; «... пісня в громіздкій утробі тиші».   Іноді цілі строфи стають розлогими і розкішними метафоро-порівняльними родзинками, як от у «Півтонах і обертонах»: «На чорне поле хтось приніс/ дірявого мішка - / посипалися з нього зорі й місяць./ Порозбігались, наче жовтий кіт і миші./ Ніч». Або ось тут, в «Осяйній вторинності»: «Набрався  сонця циферблат/ і світиться вночі./ Як жар, як місто з літака,/ як золоті ключі./ Відбите світло – не своє,/ але до краплі віддає!». «Небо – ворушаться зорі-личини./ Місяць, як лезо, стримить у стовпі. Автомобілі рудими очима/ шарять по трасі, неначе сліпі» (без назви), «... пісня в громіздкій утробі тиші».  

Не можу оминути фрагментарну «Картограму знаття», якою завершується перший розділ «Досліди». На перший погляд у цій назві автор поєднав несумісні поняття. І в цьому головний сакральний посил: у такий загадковий спосіб поет доносить важливі знання (знаття) про значення підсвідомості у нашому житті (у тому сегменті часопростору/ я залишаюся тим самим), про вміння почути тишу у шелесті липи, про «палеозойське серце з інфарктним рубцем» посеред міста, про те, що «видющим бракує очей», про те, що «ікони на покуті в хаті –/ то ілюмінатори НЛО,/ з яких визирають прибульці», про те, що людські душі наповнені знаннями… Автор ставить запитання і залишає його без відповіді: «… як їх (знання) дістати з дна душі?/ Душі входять у п’яти?». Між іншим у цих рядках криється важлива інформація про енергетичну будову тонких тіл біополя людини. Душа ховається у п’яти тільки в одному випадку: коли переповнена страхом. Страх – це низькочастотна енергія, відтак – не Божественна. Коли душа наповнена Світлом, страхи оминають. Тоді і знання збережені на денці душі. А що було перед тим, як вмирала осінь? Якого кольору було Ньютонове яблуко? Що означає заїхати колесом у мурашник? Ці запитання практично як домашні «тренажерні» завдання кожному з нас: оговтатися від буденної суєти, зануритися у своє вище «Я». Для чого? Для того, щоб збагатити свою інтелектуальну «валізку» – це найперше, що спадає на думку. І найголовніше, щоб навчитися не ставати живою мішенню для підступних енергетичних ворогів людини, про які згадувалось на початку (гнів, образи, злість, заздрість, хіть, жорстокість тощо).

А чого лиш варті «Супутні зауваги» винахідникам та раціоналізаторам! Цікавий поетичний протест у продовження означених письменником важливих тем. Особисто мене «зачепила» ось ця: «Дуріє світ від перемін,/ удосконалюються бомби. Ти винайшов? Ти переміг?/ Ти винахід свій перемір/ кутом сімейного альбому!». Загальнолюдські моральні принципи для Миколи Слюсаревського на першому місці порядку денного.

Пишу ці розмисли у «Переддень страсного тижня» (розділ «Інші квіти»). І саме таку назву має один із віршів пана Миколи. Несподівано читаю: «Уже кульбаби інде й посивіли,/ хоч пізно починається весна./ Що з нами буде? Може б, у Сивілли/ спитати варто? Може, щось і зна».  Чи ж не про нас, сьогоднішніх «очима провидця» пише автор збірки?! Відповідь отримуємо у «Просвітлінні», де поет щиро зізнається: «Очима провидця/ я бачу детально,/ чіткіше дедалі…/».

Поет з надчутливою душею в особливий спосіб виписує-описує літню грозу. Вона в нього змальована Словом у трьох акварельках, читаючи-візуалізуючи які, мимоволі стаєш свідком творення правдивої художньої картини. Назва твору звучить як попередження «Наближення дощу». Ми ще нічого не прочитали, але в уяві постає образ грізного неба і чути уявні перші краплини. Лише два слова! Яке семантичне навантаження криється в них! І раптом «перша акварелька» сповіщає підзаголовком «Безгоміння». Це абсолютна передбуремна тиша. Далі «Пориви вітру» , а після них – «Яруга Кручене провалля» із блискучими метафоричними рядками: «І вдарить блискавка,/ неначе Батьківщина/ розпишеться у небі від руки». Мимоволі автор сам стає  одним із головних героїв згаданих явищ природи. Бо щиро проживає-пропускає крізь себе грозу настільки чуттєво і щемно, що, вгледівши стару дику грушу, несподівано (навіть для самого себе), цілує її в руку…

Найзворушливіший (як на мене) розділ «Точка Омега». Якщо в грецькому алфавіті Омега – це остання буква алфавіту, то згідно теорії видатного французького антрополога П’єра Тейяра де Шардена «Точка Омега» є центром Всесвіту і символізує Творця, з якого все й почалося. Чому автор «Живої мішені» вдається до такої, на перший погляд, складної філософської назви? Погодьтесь, кажучи образною мовою, у кожного з нас є своя точка Омеги, від якої ми колись відштовхнулись, аби втілитись на планеті Земля, аби з кожним новим днем відкривати для себе першосвіти наступних життєвих «точок». А яка ж вона  у Слюсаревського? Що є тією першоточкою (цяткою) з якої, власне, все й почалось (починається чи почнеться)? У пуп’янку його світоглядного першопочатку – Любов. Любов до Творця, Любов до Жінки («Бо всі мої вірші, про що б не писав…/ усі мої вірші про тебе»/… Власне на цьому найбільше й акцентується увага у заключному розділі. Інтимна лірика подекуди насичена несподіваними алогізмами, які допомагають краще зрозуміти і відчути психологічний і душевний стан ліричного героя, який перебуває у стані закоханості. Справжнє кохання не вміє ображатись. Навіть тоді, коли здається все – кінець («Мені було вже майже все одно,/ коли ти вперто вийшла на зупинці»). Але ж ні: «Спостерігав за тим я звіддаля,/ не сподіваючись нічого геть відчути./ Аж раптом невідомо звідкіля/ з’являтись почали ознаки чуда:/ відмерле віття бралося рости,/ підводилися спалені мости,/ самозбиралися розірвані листи,/ лишались на воді сухі сліди,/ Спинилась ти, оглянулася ти». Ось вона – невловима, але така відчутна точка відліку нового життя, нових почуттів і смислів! Почуття настільки дуже й всеохопне (пов’язане з вічною Вічністю!), всебажане, що несподівано народжується ось це (скрижальне!): «А я тебе любитиму завжди – /нехай хвости комет зав’яжуться у вузол,/ і ріки закиплять,/ і вийдуть з предковічних русел./ І зсунуться на Африку льоди./ На кванти світла розпадешся ти./ І я./ Чужих планет вогонь мене палитиме,/ а я летітиму – / у космосі твій світлий слід ловитиму…/ Бо я тебе любитиму завжди»/. 

Самобутній поет Микола Слюсаревський, прагнучи вершинної досконалості  слова, попри всі житейські турботи, відгукується «на все, що завдає болю або приносить людині радість» (за Остапом Світликом), цим самим боронячи «живу мішень» людських сердець своїм мудрим Словом від облуди. І як підтвердження цьому звучать слова славнозвісного Василя Симоненка: «Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки. Що то за простір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить. Поезія – це прекрасна мудрість». Читайте «Живу мішень» і збагачуйтесь живим і мудрим Словом!