Поезія Світлани Короненко – це не одноденні метелики, які проспали всю свою молодість у затишному коконі, а Думне слово з глибин генетичного буття цілого роду з найціннішим материнським приданим – рідною мовою Материзни, якою для поетки є Білорусія. Материнське білоруське слово, молоко  розширили простір впливу і побутування, хоча поетка зростала в російськомовній сім’ї. Побутування хоча б в одному-двох значеннях рідної топоніміки здатне поглибити осмислення в ментальності Всесвіту. Людина не в слові і не слово в людині, а як найделікатніша Лесина зброя – людина при слові: «Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною» (Андрій Содомора, «Поезія. Проза»).

    «Замовляння на білоруську мову»: «Чуєш, мамо... / Я кричала уперше на тебе...» Материнське слово захищає від химер ненажерливого світу – людина при слові завжди захищена, як кокон в одежі від будь-яких негативних впливів для глибинного осмислення, єдності слова, думки і дії – виховання читача людиною, яка здатна своїм поступом змінювати цей Всесвіт: серця людей, космічні простори, бо ж людина не зливається зі словом, а перебуває «в одежі слова» (Іван Франко, «Лісова ідилія»):

Мамо, в часі оцьому жорстокому і непривітному,

що усе перемелює вічними жорнами,

.........................................................................................

Мамо, мала би я гаптувати слова білоруські, слова материзни моєї,

білим по білому чи чорним по чорному...

    «На початку було Слово, і Слово в Бога було...» Й те Слово, що було в  зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає в новому світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний, міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля. Засіб самопізнання своєї ідентичності – у мові, в рідному слові; дослухаючись до нього, зробимо наш поступ очевидним, а діла наші свідчитимуть: ми пізнали себе і йдемо – горді тим, що вистояли!.. Обставини   життя виплекали в поетки глибинні почуття любові до України – це любов до рідної мови, бо ж мова – це серце України, наше серце! Тож не випадково Світлана Короненко серцем і душею вболіває, пишучи «Замовляння на білоруську мову». Пише вона поезію, яку вважають прискореним мисленням, бо ж події спонукають поспішати:

Чуєш, мамо, я мала би буть голосною і сонячною

білоруською поетесою.

Слово до слова мала би добирати,

наче янголів в небесах добирають до раю.

Мала би стоять на трибунах дзвінкою, розхристаною...

         Українське, білоруське слова, мови рідної землі мають властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж краси, руху до єдності забагато не буває: «Світ українців обов’язково позначений українською мовою – це світ кулястої писанки, мелодійного «о» у вимові, а також знаменитої ліричності, пісенності та м’якості мови, принципів добропрекрасного – калокагатії і кордоцентризму. Це цілковито відмінний світ як від Східної парадигми з її оберненою перспективою, так і від Західної парадигми з її прямою перспективою. Україна – це світ, де людина розглядається як біологічна замкнута система, символом якої є коло і кордоцентризм» (Уляна Свередюк, «Украінська екзотика звичайного кола»». –  «Буковинський журнал». – 2018. – Ч. 1). Мову таки обирають:

Мамо, я мала би буть білоруською поетесою,

щоби мову цю підхопити прозору, як озеро в лісі заховане,

із присмаком меду духмяної квітки черленої.

Підхопити цю мову і шепотіти слова, як на першім причасті,

слова із солодкого раю, і щоби дівчинка білоруська зойкнула,

прочитавши слова мої, наче злотом гаптовані.

..........................................................................................................

Я кричала уперше на тебе: «Діти мої говоритимуть українською!»

         Поетка ставить питання найвищої ліричності не тільки як ліричність милозвучністі української мови, але звертає увагу на ще меншу хвилю в порозумінні – не просто домовитись, але домовитися мовою ніжності, тобто поняття, що зрозуміле навіть на рівні тварин (теляча ніжність), як свійськість: «Ох, мамо! Кров передається у спадок, ніжність – не завжди». Це не тільки тиха молитва за мірою Шевченка, але й сповідь людини – грішної, що не согрішила проти людей, але поранила крильце метелика, тож не може почуватися щасливою навіть у такому маленькому нещасті (бритва Оккама і т. д.): «Підхопити цю мову і шепотіти слова, як на першім причасті»... «щоби мову цю підхопити прозору, як озеро в лісі заховане» – порозуміння з тваринним і рослинним світом через ніжність працьовитих рук, які це оберігають, бо людський фактор (як чинник) надто важливий у сучасному світі прозоростінного будівництва. Так твориться ноосфера у біосфері, як гуманітарний проект планетарного масштабування – це гаптування «білого по білому чи чорним по чорному»:

Мамо, мала би я гаптувати слова білоруські, слова материзни моєї,

білим по білому чи чорним по чорному...

         Це рівень людей і всього живого світу, як вибір зойку дівчини у білоруському слов’янському хороводі:

...Мову, мамо, таки обирають – і вільні, й невільні, й погноблені,

навіть ті, що тихіші вологого вітру, густого туману

і темних зимових поламаних снігом стебел.

         Мова – це порозуміння, якщо людина не безумець серед божевілля світу.

         «Китайське сливове вино»: «Пʼємо це давнє китайське вино, наче кагор неофіти... / Як ти умієш слова добирать, дивний мій ворожбите!» – тут привертає нашу увагу факт надмірної жіночності, як чоловічої красномовності, а отже інертності чоловічого поступу в ділах...

Кава чи кафа, вино чи вина? Мавка чи Афродіта?

Як чоловічий французький парфум пахне несамовито.

Все уже сказано... Що вже минуле тепер ворушити?

         Зовнішні зображення – як вино і внутрішнє відчуття вини, коли вони переходять у родовий відмінок «вина»: «Так віками не просихають дороги вин, як вина, і як вини, хоча двотисячолітня історія християн запропонувала універсальний символ золотої середини, універсальність співвідношення у золотому перетині, як чіткість зображення в локаціях людських мізків внутрішньо та людських рук зовнішньо, де УМ ніколи не заходить за розУМ, розУМІННЯ, а безУМство сміливців не перетинає границь божевілля. Пані Світлана пропонує нам простіший спосіб дослідження золотого перетину в гуманітарному масштабуванні, проходячи через очищувальний вогонь слова зрілої жінки...» (Уляна Свередюк, «...як технологія зцілення», «Українська літературна газета», № 24 [264], 6 грудня 2019 р.).

         Якщо б Алкей (бл. 630—бл. 490 рр. до н. е.) жив у наш час, то зацитував би нам свої вірші:

Вино – то дзеркало людини (3).

Де, мій хлопче, вино –

там таки й правда (4).

Ну ж бо, груди вином

Охолоди –

В небі зоря жахтить! (6)

«Пісні застольні і повстанські»

         Цикл «Романси»: «Така тонка любові лінія...»

Не ворожи, не ворожи мені

на світлому моєму імені!

І не дивись очима зимніми,

очима зимніми аж синіми

туди, де двері нам зачинені

і час, як музика, зупинений.

Така тонка любові лінія,

неначе ниточка із інею.

         Мова йде про співмірність, коли наслідки не вибудовуються, як перспектива, а породжені у відповідній цілісній своєчасній, а значить досконалій формі від матері-причини. Це пояснює феномен Шевченка, Alma Mater якого – академія художеств, а значить, він професійно володів законами побудови зображення у перспективах, які нічим не відрізняються від життя дитини чи дітища залежно від того, яку долю-перспективу «дає» мама-першопричина: пряму, обернену, будовану, як будинок із цеглин, чи народжену в рідному краї через мову і пісню, від серця в серце за принципом кордоцентризму. Цей останній варіант як просвіта знанням і науками прийшов до нас із середньовічних університетів у самому терміні «Alma Mater» – мати-годувальниця: що з чого виникає і куди дівається, або причинно-наслідкові зв’язки в кожній науковій сфері. Тож саме звідти як наслідок – нинішній рівень цивілізації, світло сучасної науки. Євангеліє від Луки на самому початку розкриває спосіб живого творення науки, думки: «щоб пізнав ти істоту науки, якої навчився» (Євангеліє від Луки 1:4). Науки пізнання істини, любові – «тепер розуміємо частинно»: «А тепер залишаються віра, надія, любов, – оці три. А найбільша між ними – любов!» (Перше послання ап. Павла до коринтян 13:13). Любімо...

         «Коло не має права бути кривим і дефектним, як надкушений бублик, – це стандарт Східної парадигми. Коло ж можна скривити, надрізати і зробити з нього гайку до коркотяга… – особливість Західної парадигми. Тож вчитися потрібно все життя, і Живе Слово у цьому випадку стає посередником. Цей

третій варіант якраз і є схемою-нормою типового філософського україномовного кордоцентризму і всієї україноментальної цивілізації» (Уляна Свередюк, «Офтальмологічна символіка поезії Олеся Дяка»*).

         «Аристотель (383–324 до Р. Х.) розумів у своїй “Політиці” людину як істоту, яка від природи живе у політичній спільноті... Отже, Аристотель грунтує спільність на здатності говорити» (Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, «Філософія»). Рух до єдності народу – рух до свободи, людяності, рух до перемоги над чужими стереотипами у формі (лат. – красі) пошанування слова рідної мови: «Для Потебні було очевидним, що чуття і свідомість народної єдності є не тільки результатом спілкування думки, воно можливе при єдності мови й наявності національної ідеї» (І. С. Захара, «Українська філософія»).

         Відхід від гуманітарного підходу в науці, виховання народу без належного пошанування рідної мови (до-мови-тися), без усвідомлення того, що тільки мова (а не язик!) є основою єдності народу, нехтування вагою слова в суспільстві – ось причина світової гуманітарної катастрофи.

         Що ще? Прискорене, глибинне, ДУМНЕ мислення – це поезія Світлани Короненко...

_________________________________________________________

*   https://zolotapektoral.te.ua/офтальмологічна-символіка-поезія-ол/