Видання будь-якої монографії — це тривала пригода, що стартує з авторської ідеї, «зав’язується» в концепції, розвивається у процесі написання і завершується з видавничими операціями, що передують друкарні. У пригоді творення колективної монографії «Літературно-джазові імпровізації: інтермедіальні студії» кожен з етапів, як-от відбір матеріалів чи дизайнерське осмислення, «пережитий» настільки відповідально, що сприймається за кульмінацію видавничого процесу. Горизонт очікувань щодо цієї книги літературознавців, музикознавців, культурологів, усіх, хто цікавиться взаємодією літератури й музики, безперечно, буде виправдано і вже виправдано, як засвідчили тріумфальні презентації на 26 Форумі видавців (19 вересня 2019 р.) та у Львівському національному університеті імені Івана Франка (4 жовтня 2019 р.).

«Літературно-джазові імпровізації: інтермедіальні студії» постали із концепції докторки філологічних наук, професорки кафедри німецької філології Львівського національного університету імені Івана Франка Світлани Маценки. Інтермедіальність та музика в літературі здавна входять до кола її наукових інтересів, про що свідчать попередні дослідження (монографія «Партитура роману» (2014), «Метамистецтво. Словник досвіду термінотворення на межі літератури й музики (2017)). Крім того, С. Маценка була науковою редакторкою збірника інтермедіальних студій «Музична фактура літературного тексту» (2017), тож «Літературно-джазові імпровізації» продовжують цю серію.

Уже самим своїм виглядом ця книга приваблює увагу і є безсумнівним майстерверком у царині наукового книговидання. Образ платівки в дизайні сприймається органічно й додає вишуканості. Дизайнерська концепція, що теж наділена високою напругою в сюжеті видавничого проєкту, народилася із товариської співпраці Світлани Маценки, Оксани Левицької (відповідальна редакторка) та Ольги Борисенко (дизайн та макетування).

Можу спрогнозувати, що за читання монографії ніхто не візьметься, попередньо не «посмакувавши» кольоровими джазовими ілюстраціями (крім роботи 1968 року Володимира Патика, використано живопис і графіку сучасних художників Гліба Юхимця, Михайла Демцю, Віктора Москалюка, Василя Андрушка, Ігоря Колісника, Олени Жеребецької, Романа Яціва, фотографій Сергія Горобця). Додає шарму виданню й джазова поезія (Карл Сандберґ, Ланґстон Г’юз, Сильвіан Дюпої, Ернст Яндль, Фолькер Браун, Рольф Дітер Брінкман, Микола Бажан, Богдан-Ігор Антонич, Оксана Луцишина), що перемежовує наукові статті і своєрідно акцентує інтермедіальну ідею.

Передмова «Затакт: інтермедіум «джаз» Світлани Маценки, основний науковий блок статей «Література & джаз: історія, естетика, поетика» та есеїстичні «Джазові етюди» — така композиція «Літературно-джазових імпровізацій».

В експозиції книги, якою слугує «Затакт», констатовано пріоритетність джазу для літератури у порівнянні з іншими видами музики ХХ століття і задано відповідну дослідницьку тональність: «Для багатьох письменників джаз утілює передусім динамічний гучний барвистий модерний світ. Це мистецтво продовжує слугувати проєкційною площиною, своєрідним «резервуаром» для важливих змістів, організованих спонтанно, імпровізаційно і презентованих у відносно простих формах. Оскільки джаз сприймався як «інше» європейської академічної музики, його і в літературній творчості можна було використовувати як експериментальний майданчик для інноваційних пошуків і експериментальних художніх практик. Спонтанність, вітальність, індивідуальність, оральність, точність, інтенсивність як типові ознаки джазу й далі осмислюються в літературних творах» (с. 13). Отже, на меті творців колективної монографії — створити живий дискурс джазу.

Науковий сюжет видання логічно стартує від американської культури, відкриваючись статтею Наталії Висоцької «Джазова нота в музичній партитурі афроамериканської драми». Ольга Бандровська зосереджує увагу на проникненні джазу в культуру й літературу британського модернізму. Лілія Нестер цікаво й динамічно висвітлює творчу взаємодію джазу й моди, доповнюючи свій виклад фотографіями та графікою. Афроамериканська письменниця Зора Ніл Герстон — у центрі уваги джазового прочитання Наталії Поліщук. Окрім добротного аналізу текстів Герстон, дослідниця теоретизує джазові стратегії письма, пропонуючи «сприймати значення джазу як деякої «матриці», системи, яка організує й пояснює структури та смисли афроамериканської культури й літератури» (с. 51). Знаний білоруський американіст Юрій Стулов презентує дослідження творчості Джеймса Болдвіна, у поетиці якої важливу роль відіграє музичність. «Особливо важливе місце в естетиці письменника належить блюзу, який виражає глибини досвіду афроамериканців, мобілізує колективну пам’ять і дає силу змінити світ через підкреслену життєлюбність, напружену композицію, багатство імпровізації, щирість почуття, сильний ліричний струмінь», — підсумовує дослідник (с. 69).

Американську «тему» впевнено підхоплює Зоряна Лановик, аналізуючи творчість Френсіса Скотта Фіцджеральда. Однак екзистенційна проблематика літератури джазу, заявлена дослідницею, зумовила звернення до письменників різних національних літератур: крім американських авторів Джерома Девіда Селінджера та Тоні Моррісон, використано матеріали з творчості представника англійського «втраченого покоління» Річарда Олдінґтона, французького сюрреаліста-екзистенціаліста Бориса Віана, аргентинського письменника Хуліо Кортасара та японського прозаїка Харукі Муракамі. Зоряна Лановик актуалізує ідейно-тематичний, композиційний, стилістичний рівні текстової структури, які пронизують риси музичності. «Їй (джазовій літературі. — Н. М.) властивий своєрідний музичний синтаксис, де основну увагу звернено на тоні та інтонації, а не на зміст висловлюваного. Людський мікрокосм тут важить значно більше, ніж Всесвіт. Звідси — інше співзвуччя тем і мотивів, позбавлене величі та досконалої гармонії. Твір зазвичай побудовано нашаруванням різних варіантів однієї й тієї ж теми, а не гармонізацією різних ідейних «голосів». Властива для класичної літератури «поліфонія» поступається місцем «поліритмії», яка покликана відтворити коливання «ритмів серцебиття» персонажів. Саме ритмомелодикою ці твори найбільше наближаються до музики джазу, якій притаманна зовсім інша логіка ритмізації» (с. 114–115), — підсумовує зокрема авторка.

Прикметно, що Світлана Маценка залучила до цього інтермедіального проєкту й німецьких дослідників, переклади новітніх праць яких розширюють джазове літературознавче коло. Так, Мікеле Ванґі аналізує джазову музику у романах Ваймарської республіки, беручи до уваги твори Ганса Яновіца, Рене Шікеле, Германа Гессе, Клауса Манна, Вікі Баума, Бруно Франка. Мартін Пфляйдерер узагальнює чимало питань у статті «Світ знайомиться з джазом. Про естетику джазу в епоху глобалізації». Викликає інтерес розвідка Ганнеса Гефера про джазову музику в німецькій літературі. Автор пропонує з’ясування зв’язку понять «інтертекстуальність» та «інтермедіальність», тож його теоретичні акценти варто врахувати та використати. Ганнес Гефер на прикладах романів «Джаз» Ганса Яновіца, «Голуби у траві» Вольфґанґа Кеппена, «Музика» Томаса Майнеке показує, як може функціонувати інтертекстуальне керування музико-літературною інтермедіальністю і заснованих на ньому значеннях джазу. Видається, що «поживними» стануть для українських дослідників і добротні бібліографічні матеріали до статей західних літературознавців.

Варто заакцентувати широке представлення матеріалів і від українських германістів, кожен з яких заслуговує на комплімент. Так, поетичні експерименти австрійського поета-конкретиста Ернста Яндля стають матеріалом аналізу в статті Богдана Сторохи. Говорячи про синонімізацію джазових музичних моделей із поезіями, дослідник констатує уміщеність поетичного твору в унікальному просторі поміж графікою, семантикою, голосом і ритмом (с. 151). Зустріч слова і джазу у творчості Ґюнтера Ґраса цікаво й енергійно аналізує Софія Варецька. Не можу не зацитувати її підсумковий філологічно-музичний присуд: «Можна стверджувати, що джаз для Ґраса — це не лише музичний стиль, це стиль його творчого буття. Адже «Jazz»(з англ.) як дієслово означає — збуджувати, активізувати, захоплювати, а саме такими словами можна охарактеризувати творчість письменника. Це та стихія, в якій він жив, черпав наснагу й натхнення. Недаремно ключовою фразою поетичної збірки «Останні танці» є: «біт продовжує пульсувати», що можна зрозуміти так: доки творчість Ґраса дивує людей. Різнобарвна творчість письменника до того ж переконливо демонструє нові форми існування сучасної літератури в колі інших видів мистецтва» (с. 163).

Стаття Світлани Маценки «Джаз як універсальна інтерпретаційна модель в новітній німецькомовній літературі» постає своєрідною кульмінацією колективної монографії у сюжеті частини «Література & джаз: історія, естетика, поетика». Осмислення джазифікації прози (імпровізація як оповідна стратегія, наслідування ритму, метафоризація музичних образів) дослідниці — це і вагомий теоретичний матеріал з величезним інтерпретаційним потенціалом, і цікава літературознавчо-критична розвідка (завважмо: роман Міхаеля Кельмаєра «Захід» датований 2007 роком, а повість «Майбутнє краси» Фрідріха Крістіана Деліуса — 2018), написана настільки цікаво, що породжує думки про українські переклади аналізованих творів. Джаз як «сакральне» змінного, динамічного, раціоналізованого, драматичного сучасного світу, як репрезентація популярної культури, гедоністично-чуттєвого світу насолоди і споживання, наркотичного засобу короткого самозаглиблення і відсилання до власних почуттів, як шанс суспільної інтеграції, як модель саморефлексії, як провокація, заклик, протест, можливість, як надзвичайно інтимна музика, як «велике задоволення», як «танець із бажанням свободи», як засіб самопізнання тощо — таку широку функціональність джазу в аналізованих літературних творах фіксує С. Маценка. Авторка переконливо доводить, що новітня німецькомовна література і в ХХІ столітті виявляє великий інтерес до джазового мистецтва.

Французький джазово-літературний контекст розкривається у статті Анастасії Стеценко на матеріалі роману «Нудота» Жана-Поля Сартра. Авторка аналізує проблеми взаємодії музики і сповіді у романі. 

Відрадно, що упорядники взяли до уваги й українську культуру. Так, інформаційно багата стаття Ірини Бестюк «Трансґресії «джазової доби»: українська література 1920–1930-х років» акцентує на новаторських намірах джазових ситуацій «золотого десятиліття». Данило Ільницький у стилістично розкутій статті «Двосторонній джаз: звуковий образ Антоничевого міста» означує композиційно-наративну стратегію міської теми в поезії Богдана Ігоря Антонича як внутрішнє джазування і, таким чином, творчо осмислює передусім авдіальне вираження урбаністики в поезії. Натомість Дарина Куц, хоча й не виносить у назву «джаз» («Музика і музичне в композиціях Олега Лишеги: «Пісня 551» і «Пісня 212»), заглиблена власне в літературне уміння поета імпровізувати в стилях афроамериканської музики. Стаття Мар’яни Челецької присвячена творчості Дебори Фоґель, львівсько-єврейської письменниці міжвоєння. Дослідниця акцентує, що «без відкриття її особливого модернізму і включення її текстів у канон української літератури не можливо повновартісно описувати новітні стильові явища» (с. 262). М. Челецька вибудовує аналіз текстів-«монтажів» як «монтажного роману», ретельно вишукуючи деталі джазовості.

Цікава й, сказати б, особливо виразна в контексті монографії стаття Алли Татаренко, у якій проаналізовано хорватські «джазові тексти» фікційного і нефікційного характеру епохи постмодернізму — роман Павао Павлічича «Диксіленд» та збірку есеїв Саші Драха «Історії про джаз та інші записи». Джаз у літературі, на думку дослідниці, фігурує однозначно зі знаком «плюс». Джазовий життєдайний дискурс, позитивна енергетика джазу, джаз як джерело могутньої метафізичної енергії — ось дослівні докази «світлого боку» цієї музики в аналізі роману Павлічича. І в есеях Драха джаз не лише є важливою складовою автобіографічної оповіді та таким собі ДНК ідентичності оповідача, а й стає рушійним імпульсом, що визначає рух крізь буденність. Алла Татаренко виокремлює надзвичайно багато функцій джазу у згаданих творах. Її стаття мажорним акордом завершує власне науковий блок збірника.

Залучені до проєкту і музиканти: Дмитро Теребун розкриває «мистецькі діалоги джазу й авангардної академічної традиції», а Олексій Саранчін пише про «київський джаз 1960–1980-х років у загальному естетичному контексті джазової музики». Якщо перша стаття написана сухим дисертаційним стилем, то друга — «гнучкіша», багата на промовисті цитати, що увиразнюють мистецьку сутність джазу. О. Саранчін відтворює історію заборон цієї музики в радянський час («джазмени були першими радянськими дисидентами від культури» (с. 277)), згадує чимало імен, причетних до київських джазових клубів, особливості репертуару в ті роки, акцентує необхідність імпровізаційного мислення у джазовому виконавстві («гра не тільки передача смислів, але й створення нових смислів» (с. 284)) та ін. «Грати джаз треба тільки тоді, коли по-справжньому є що сказати людям» (В.Коновер)(с. 283), — ось кредо джазмена, а зрештою, будь-якого митця.

Додають шарму виданню «Джазові етюди», які включають різножанровий матеріал, що так чи інакше стосується теми взаємодії літератури і джазу, ширше — музики загалом: рецензія (Тимофій Гаврилів «Література в епоху джазу. Коротка проза Френсиса Скотта Фітцджеральда»), інтерв’ю (Софії Варецької з львівськими джазменами Володимиром Котом і Валентином Учаніним та Ігоря Котика з Олександром Клименком), есей Юрія Прохаська «Ротові стихії», основою якого став виступ на львівському симпозіумі «Літературні імпресії в музиці: Моцарт та Майбутнє», прониклива мистецька новела про музику Данила Ільницького «WishIсould(Вчитель)» і новеліно Мар’яни Челецької «Jazzinclassics». «Голоси» джазменів в цих етюдах були напрочуд доречними (а часом і дотепними: «Відомо, що джаз зародився на поєднанні європейської класичної музики і перкусії темношкірих. А я часом жартую, що джаз і свінг зародилися, коли українці приїхали на Міссісіпі, запливли на середину річки і заспівали «Човен хитається» («Swingboat») (В. Учанін)(с. 332)). Посутня й дуже цікава бесіда з письменником і музикантом Олександром Клименком, що закінчується тематичним фрагментом з нового роману — розповіддю про репетицію джазистів. Есей Юрія Прохаська, головна ідея якого — прагнення мистецтв до синестезису, провокує дискусію щодо часопросторових особливостей різних видів арту.

Без сумніву, така інтердисциплінарна, «багатолика» й «оптимістична» монографія знайде вдячних читачів і шанувальників. Це й інтердискурсивне дослідження, яке поєднує науковий, художній і есеїстичний дискурси про джаз, що теж нарощує його новаторський потенціал. Зміст і культура видання «Літературно-джазових імпровізацій» високо піднімає планку для майбутніх інтермедіальних проєктів, актуальність яких беззаперечна в сучасному літературознавстві.