Re:цензії

13.12.2019|13:37|Сергій Синюк

Роман на перехресті біографій

Ніч пропала. Бо який може бути сон,якщо в квартирі наявний щойно придбаний і ще не прочитаний примірник книги «Паперові солдати» від братів Капранових!

Герої роману – двоє художників. Про одного з них, нашого краянина Володимира титлу з Підгаєць українці донедавна не знали практично нічого, хоча кожен з нас бачив його мистецькі роботи. У США Володимира Титлу називають «Мікеланджело анімації» - він був одним з провідних художників американської мультиплікації, брав участь у створенні фільмів про Білосніжку, слоника Дамбо, Піноккіо та десятків інших. Прикметною рисою творчості Володимира Титли стало те, що він ніколи не вважав свої знання та вміння достатніми. На тлі загального мистецького дилетантизму, який панував у США першої половини ХХ століття школи промислового дизайну, яку закінчив Володимир Титла цілком вистачало для того, щоб посісти й отримувати пристойну посаду на кіностудії. Проте  титла їде до Європи, вчиться в Парижі, відвідує і Варшаву.  Там зустрічається із ще одним обдарованим українцем.

Його твори теж були широко відомі і масово поширювались. Проте своє прізвище і місцеперебування він ретельно приховував останні дев’ять років життя, а після загибелі розсекреченого художника радянська влада втоптувала в забуття цілком офіційно. Йдеться про уродженця села Дюксин на Рівненщині Ніла Хасевича. Брати Капранови вважають, що він був особливо важливим у той час, коли УПА припинила фронтові операції і перейшла до інформаційної війни.. І Ніл Хасевич був у ній один із перших, тому що саме його малюнки, гравюри, карикатури - те, що ми зараз називаємо інфографікою, фотожабами, - працювало в першу чергу. І оскільки сьогодні наша війна з ворогом великою мірою має характер інформаційний, то і приклади героїв інформаційної війни повинні бути у всіх на вустах.

На думку авторів «Паперових солдатиків» Ніл Хасевич – український супергерой. Не лише тому, що дев’ять років протистояв найсильнішій у світі радянській таємній поліції, але й тому, що здолав власні обмежені фізичні можливості. Коли Нілу було чотирнадцять років, на деражнянському залізничному переїзді вони з матір´ю потрапили під потяг — мати загинула, а Ніл, втративши ліву ногу, на все життя зостався калікою. Вміючи вирізати з дерева, Ніл сам виготовив собі протез і вперто йшов до мети — одержати освіту.

Після лікування навчався в майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року склав екстерном іспит і здобув атестат Рівненської гімназії. А з 1925 до 1926 року працював помічником іконописця. Гроші, отримані від французької компанії як компенсацію за нещасний випадок, використав на навчання у Варшавській академії красних мистецтв. Юнак закінчив графічний факультет, живопису навчався у професорів Мілоша та Мечислава Катарбінських, а графіки — у професора Владислава Скочиляса.  1931 року його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії. 1935 року Ніл здобув диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах.  На початку 1930-х років Ніл Хасевич виставляється в художніх салонах Львова, Праги, Берліна, Чикаго, Лос-Анджелеса. У 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. За два роки там же виходить з друку художній альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Цього ж року в американському місті Філадельфія побачив світ художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Водночас художник співпрацює з українськими часописами «Шлях» та «Волинське слово». Митець невтомно шліфував професійну майстерність. Його портрети князя Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія творів в альманасі «Дереворити» високо оцінені фахівцями. Його порівнюють із Іваном Трушем, Юрієм Нарбутом, Василем Кричевським. З початком Другої світової війни він повертається до свого села. У 1941 р. Хасевич з співпрацює Уласом Самчуком у рівненському часописі «Волинь». Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» (1950—1952 рр.).

ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», оформляв летючки, листівки, підпільні видання, випустив альбом карикатур. Митець розробляв також проекти нагород, печаток, бланків для повстанців.

Гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів, а потім були надруковані у збірнику «Графіка в бункерах УПА». Для розшуку митця було створено міжобласну оперативну групу МГБ, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. Хасевича цілеспрямовано шукали рік. Він загинув з автоматом в руках у бою з чекістами в селі Сухівці Рівненського району Рівненської області. А його роботи й далі ширились Україною та світом: досить зазначити, що ще в 1970-х роках чекісти виловлювали фотокопії повстанської графіки Хасевича… у Дніпропетровську. Нині вони є окрасою більшості книг про історію визвольної боротьби українців двадцятого століття.

Як кожне порядне епічне полотно роман «Паперові солдати» має три паралельні сюжетні лінії: життєпис Ніла Хасевича, життєпис Володимира Титли та історія гебешної оперативно-слідчої групи, яка шукає в околицях Клеваня невідомого автора анти сталінських карикатур. Як на мене, оця третя лінія найтонше проявила літераторську майстерність братів Капранових. Офіцери радянської держбезпеки у них – не картонно-плакатні вороги, вони живі люди з чисто людськими перевагами, вадами, слабкостями і навіть сентиментами. А проте кожного з них робота на нелюдську систему поступово, але невблаганно теж знелюднює, а потім – і оскотинює.

Ще одна сильна сторона роману – краєзнавча. Самі брати Капранови зізналися: письменнику зі Східної України важко дається опис Волині. З Галичиною простіше, вона аж надто яскрава й промовиста в усьому. Від одягу до діалекту.  Волинь же багато в чому подібна на Наддніпрянщину, але в чомусь важливому – невловимо інша. Проте після прочитання книги спішу зазначити: Клеванська округа та її мешканці описані блискуче: лаконічно і точно. Говорю про це як людина, яка з виробничої необхідності регулярно буває в тих краях і в силу певних мистецьких причин небайдужа до них.

Хороший художній текст не диктує читачеві певну мораль… але підказує її. Для мене найголовнішим висновком з прочитаного тексту стала фраза, яку автори вклали в уста Ніла Хасевича при його розмові з Володимиром Титлою у Варшаві: «Ми, художники, малюємо країну, малюємо людей, щоб вони бачили себе кращими. Ми – дзеркало. Ми – очі. Якою ми намалюємо нашу країну, в такій і житимуть наступні покоління».

Саме тому вартують читацької уваги і книги братів Капранових. Вони від певної пори теж пишуть ту Україну в якій буде заможно і затишно жити нашим нащадкам.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

28.03.2020|09:14
Ярослав Маринович: Велика криза у видавничий галузі вже наступила і вивести ії звідти буде дуже не просто
27.03.2020|09:30
«Голосно, тихо, пошепки» – серед топ-50 ілюстрованих книг Японії
26.03.2020|07:52
УКФ та Інститут книги хочуть позбавити фінансування через коронавірус
25.03.2020|16:46
Названі лауреати Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» за 2020 рік
25.03.2020|16:43
Керівники культурних інституцій оприлюднили звернення до уряду
24.03.2020|16:47
«Чорні вівці» розкажуть, що робити з дітьми під час карантину
24.03.2020|13:59
У Львові ініціювали «Антиконцерт»: продають квитки – акумулюють кошти для підтримки медицини
24.03.2020|11:28
Ukrainian Young Book Design Awards 2020 поновлює прийом заявок. Новий дедлайн – 10 травня
24.03.2020|09:54
Помер поет Олег Вістовський
23.03.2020|15:59
«Голосно, тихо, пошепки» творчої майстерні «Аґрафка» з´явиться у відомому видавництві «Handprint Books»


Партнери