Re: цензії

14.11.2019|Уляна Гурбик
Зубси. Усмішка-це моя суперсила!
14.11.2019|Богдан Дячишин, Львів
Духовний вимір сльози
12.11.2019|Микола Адам, Білорусь
Література – це я
04.11.2019|Ігор Зіньчук
Як підкорити машину часу?
03.11.2019|Ніна Бернадська
Коли ж настане доба Дінапра?
30.10.2019|Михась Ткач, письменник, головний редактор журналу «Літературний Чернігів»
Словник Ткача – унікальне явище
29.10.2019|Наталія Мрака, кандидат психологічних наук
Паризьке літо з художником Ерделі
25.10.2019|Микола Гринь, член Національної спілки журналістів України
POST. POST.SKRIPTUM
Невпинний пошук себе і власного шляху
22.10.2019|Ярослав Поліщук
Втеча старого Пегаса

Re:цензії

25.10.2019|07:59|Микола Гринь, член Національної спілки журналістів України

POST. POST.SKRIPTUM

Післямова до «Postskriptuмів» про суть сучасних есеїв від Тараса Головка

Не відкрию Америку, коли скажу, що майже в кожного читача або ж глядача після прочитання книги, перегляду вистави чи кінофільму виникають певні думки, асоціації, емоції. Одні люди їх глибоко ховають в свою душу, інші – прагнуть поділитися ними з друзями, знайомими у розмові або ж викладають все це письмово і оприлюднюють.  Це свого роду підсумок чи ж висновок отриманих чи обнадійливих емоцій, або ж втрачених ілюзій, інструмент, що дозволяє висловити все, що хочеться. Навіть, якщо цей текст, а мова піде  саме про літературні тексти, є завершеним і логічним.

Саме таким правом висловити власну думку після прочитаних творів скористався і Тарас Головко у нещодавно оприлюдненій столичним видавництвом «Педагогічна думка» книзі есеїв «Postskriptum*и». Це літературно-критичне видання зібрало під оригінально оформленою  обкладинкою, яка є яскраво промовистою метафорою про світло і тінь книгочитання,  публікації про найцікавіші, на його думку, видані літературні твори останніх років, які  прийшли до читача з вітчизняних столичних та периферійних видавництв України. 

Есеї спершу побачили світ на шпальтах всеукраїнських авторитетних газет «День», «Слово Просвіти», «Україна молода», «Українське слово - литаври», «Культура і життя». Це робить колективам редакцій  особливо велику повагу і честь. Як не прикро про це  говорити, але нині більше уваги книжковому роздоллю приділяють онлайнові платформи в мережі інтернету. Серед них виокремлю «Письменницький портал Пилипа Юрика», «ЛітАкцент», «Буквоїд», «Жінка - Українка», українсько-канадський інтернет-часопис «Порт-Фоліо». Хай вибачать ті, кого не назвав. А ось друковані засоби масової інформації в переважній більшості  повернулися спиною не тільки до письменників-початків, а й маститих «зубрів» красного письменства та їх творів. Звісно, страждають від цього не тільки вони, а й численна армія читачів. Їм досить важко і складно зорієнтуватися в книжковому океані новинок, бо не знаходять там бодай коротеньких відгуків про книги. Я вже не говорю про розлогі критичні рецензії чи есеї, огляди творів окремих авторів, які б слугували своєрідним компасом  літературного книжкового ринку. Власники і засновники  ЗМІ говорять, що не вистачає для таких публікацій місця. Тобто, літературний, культурологічний аспект знову залишаються на задвірках життя. Ніби й не розуміють, що осмислені, проаналізовані літературні новинки відкривають українському читачу багато чого цінного, допомагають йому сформувати світогляд, активну життєву позицію. Врешті, відділити якісне зерно від літературної полови.

Чого гріха таїти, її останнім часом немало в творчому середовищі. Це звідтоді, як з*явилася можливість видавати написані твори за власний кошт чи гроші меценатів. З іншого боку – ослабили віжки видавці та літературні редактори, бо вони теж бажають їсти хліб з маслом. Ось і розплодилося немало графоманів. Всі вони з першої книги- метелика вважають себе класиками, які міцно тримають за бороду самого Бога.  Коли ж прочитаєш у соціальних мережах не відредаговані ніким їхні оди самовихваляння, то від орфографічних, стилістичних та інших мовознавчих  «вихилясів», стає моторошно… Звісно, все це можна залишити на совісті авторів. Мовляв, Бог їм суддя. А можна ж з відкритим забралом  на весь голос сказати : «Іду на ви!» І сказати автору про його зневагу до слова чи оприлюднених фактів. Саме так прагне робити Тарас Головко у своїх есеях.

Візьмемо для прикладу есей «Від київської княгині – до королеви двох держав» про книгу Наталії Крутенко «Анна Ярославна. Історико-літературна і мистецтвознавча розвідка». Тут він відверто дивується позиції чи позі авторки і піддає гласності, чому до неї в немилість потрапив науковець із світовим ім*ям, професор Гарвардського університету Омелян Пріцак, і  яка не наводить жодних аргументів чи фактів, на яких би грунтувалася  критика видатного вченого, сходознавця, почесного доктора  всесвітньовідомих університетів. Без ніяких викрутасів зауважує він  авторці й про категоричність деяких суджень, поспішність в оцінках однієї з доньок  великого князя  Київського  Ярослава Мудрого – Єлизавети, яка назавжди ввійшла в історію трьох європейських країн – України, Норвегії і Данії.  

Аналіз його есеїв дає підстави говорити, що Тарас – фаховий читач. Насамперед скажу, що він народився і виріс у літературному середовищі. Його батько – відомий український поет і прозаїк, лауреат літературних премій Дмитро Головко, родове коріння якого живиться соками славної землі легендарних Пісок на Чернігівщині, яку сходив босими ногами і славетний Павло Тичина,  мама – мовознавець, у минулому - багатолітній науковий співробітник столичного музею імені Лесі Українки. У нього за плечами – факультет журналістики столичного університету імені Шевченка, робота  на відповідальних посадах в Держтелерадіо, журналі «Трибуна», департаменті видавничої справи та преси у Держкомітеті телебачення та радіомовлення, в секретаріаті комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Весь час він активно співпрацює з різноманітними друкованими періодичними виданнями. Видно, що він любить літературу як явище життя, отож і критика в нього -  актуальна літературна публіцистика. У багатьох випадках  це справжня філософія.  Тут доречно скористаюся словами  літературного героя  роману  Василя Туркевича «Перст Демона», наведеними Тарасом Головком в есеї  «Вигнанець із раю»,  він, «пробачте за порівняння, не верблюд у кінському табуні». Навпаки, виступає «тонким психологом, здатним глибоко дослідити всю гамму людських почуттів, потягів і інстинктів», як він говорить в есеї «Ігри для дорослих» про автора роману «Заборонені барви» Юкіо  Місіму. 

Зрозуміло, справжня критики не мед, не комплімент. Навіть не карамелька, від якої солодко в роті. Нинішні  автори романів-повістей досить болісно сприймають критичні зауваження на їхні твори й інколи неадекватно реагують. Очевидно, це ще совдепівська відрижка. Адже тоді за літературною критикою маскувалася  ідеологічна боротьба, коли енергія критиків єдина правляча партія спрямовувала на справжню громадянську війну в літературному процесі. І в ній критикам відводилася роль не миротворців, а справжніх громил. Як письменників, так і їх творів. Згадаймо, як голосно окремі знавці шамотіли у компартійні вуха, як, за влучним висловом професора Анатолія Погрібного, вони «телеграфними стовпами» дубинили авторів геніальних творів. Лише за те, що вони не втискалися в заготовлене партійними опричниками прокрустове ложе методу соціалістичного реалізму.

Безумовно, це й привело до того, що й сьогодні в українській літературі ряди професійних критиків досить рідкі.  Зі старшого покоління тут згадуються Григорій Сивокінь, Володимир Панченко, Григорій Клочек, Михайло Наєнко, Віталій Дончик, Роксана Харчук. Згодом обойму критиків поповнили Михайло Бриних, на жаль, покійний, Антоніна Царук,  Олег Гончаренко, Костянтин Родик з його групою незалежних експертів  популярного рейтингу «Книжка року». Можливо, з читачів ще хтось добавить три-п*ять авторів. Як би там не було, але вони не забезпечили у нас перевиробництво критики. Як, до речі, нема  в нас ще й перевиробництва гідних найвищої книжкової полиці творів. До цього ще дуже далеко. І тому приємно, що  останнім часом ці ряди поповнилися новим ім*ям знавця літературного процесу  держави Тараса Головка. Яскравим підтвердженням цієї думки є й його книга « Postskriptum*и».  

До речі, про бідність, а якщо відвертіше, то про занедбаність жанру фундаментальної критики, йшла мова і на минулому з*їзді  українських письменників. Така відвертість радує, бо все-таки згадали про класичну тріаду письменник - критик – читач, яка залишається об*єктивною закономірністю літературного процесу.  Та, мабуть, все-таки наші письменники не забули й геніальні слова Тараса Шевченка. Він же справедливо  ображався, що протягом десяти років про його творчість «ніхто не гавкне й не лайне»… Та й Бориса Пастернака тут можна згадати, який  зауважував, що велика література існує лише у співробітництві з великим читачем. А великого читача може  залучити лише критик. Саме він є тим містком з одного літературного берега на інший. 

Отож, актуальність книги досліджень  Тараса Головка книжкових новинок  беззаперечна. Насамперед тому, що переважна більшість його есеїв, а він взяв на себе місію опонента  до авторів 56 книг ( саме стільки оглядів   опубліковано в книзі Тараса Головка) має високу якість текстів, їх пристойний літературний рівень. У есеї «Нові профайли на Шевченка» з нагоди виходу книги  Леоніда Ушкалова «Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання» Тарас  зауважує, що ця книга «супроводжується аргументованими авторськими спостереженнями, висновками»… й  у ній «автор постає  справжнім інтелектуалом  і науковцем з колосальним багажем знань, здатним запропонувати  широкому читацькому загалу  власне бачення місця і ролі Тараса Шевченка»   не лише в європейській, а й світовій культурній цивілізації». Сказане в повній мірі стосується й автора післямов до рецензованих книг. 

Він аналізує тексти різноманітного спрямування і жанрів. Це підтверджує  про багатогранність його уподобань, дозволяє зіставити їх, визначити риси подібності чи відмінності, індивідуальні творчі особливості авторів книг і автора есеїв, його бажання розібратися в світі сучасної літератури і бути там своєрідним обізнаним і ерудованим екскурсоводом. Есеї  Головка, як і облюбовані ним для аналізу  літературні твори, цікаво читати, а інколи й перечитувати. Хоч його система книжкових та пізнавальних координат рецензованих книг не обов*язково пересікається з світосприйняттям читача. Як і рецензовані книги, його есеї насичені широким діапазоном проблематики. Вони провокують на діалог, створюють особливе поле для розмови про вітчизняну чи зарубіжну літературну творчість, літературного процесу, літературного ландшафту. 

Коли читаєш есеї Тараса, відчуваєш, що  він вкладає у свою творчість темперамент, свої погляди на життя. Це сприяє тому, що зміст есеїв  відображає враження та роздуми автора, які викликані сприйняттям теми твору. І як тут не повіриш словам Станіслава Лема, що рецензент прикутий до предмету рецензії, як каторжник до тачки, що ця праця каторжна і невдячна від написання романів. Розумієш, що йому було цікаво читати рецензовані ним книги, а затим і аналізувати їх та донести свою думку читацькій аудиторії. При цьому він намагається не відступати від канонів жанру. 

Есеїстика Головка – яскрава, влучна, іноді жорстка, а то й жорстока з ознаками критичності і спонуканням до суперечок, але з обов*язковою аргументацією власної позиції. І цим достукується до серця читача. У його есеях вбачаєш особистісні, індивідуальні враження і міркування після прочитання й аналізу конкретної книги. Більше того, я не зустрів у його есеях претензій на істину в останній інстанції. Мовляв, дивіться, який я грамотний «неістовий Віссаріон», справжній пророк у літературному океані і, мов анатом у морзі, препарував тіло, яке тепер можна ховати в землю. Тобто, забути про цю книгу навіки. Навпаки, він переконливо доводить, що місце критика не в «лакейській кімнаті», як уявляють їх роль окремі письменники.  своїми міркуваннями, роздумами, обгрунтуванням суджень, уточненням деталей творчості того чи іншого письменника  він бере на себе місію спонукання взяти до рук саме цю книгу і пірнути в неї до дна.

У книзі чимало есеїв присвячено творчості зарубіжних авторів, перекладених на  українську мову.  Це стосується, зокрема, романів  метра японської прози Юкіо Місіми  «Заборонені барви»,  Жака Нейтринка «Манускрипт гробу Господнього», Жан Марі Ле Клезіо «Дієго і Фріда», Пітера Акройда «Клеркенвельські оповіді», Роберта Савіно «Гаморра», Чака Палагнюка «Розкажи все» та інших. Названі та не названі книги у свій час зробили багато шуму в читацьких аудиторіях багатьох країн. З одного боку, це добре, що український читач одержав змогу долучитися якщо вже й не до справжніх шедеврів красного письменства, то наближених до того рівня.

 Приємно, що такі книги потрапили і в поле зору рецензента. Ці есеї написані теж доладно, образно, з доброю аналітикою. І все ж я дотримуюся точки зору німецьких літераторів. Вони ж пропонують рецензувати перекладені книги лише тим людям, котрі володіють мовою, якою твір написаний в оригіналі. Переклади ж бувають різними. Навіть вкрай невдалими. Ми  ж пам*ятаємо, скільки було шуму з приводу вільного перекладу Юрієм Андруховичем «Гамлета». Нагадаю й про резонансну ситуацію, коли видавництво вилучало з продажу перекладені книги, бо навколо них читачі здійняли гучний скандал щодо якості перекладу.

Отож вважаю доречним повторити тут слова самого автора книги із есея  «Антропологія імперії – новий погляд італійських науковців», написаного з нагоди виходу в світ українською мовою  енциклопедичного фоліанту Умберто Еко «Історія європейської цивілізації», що «такими вчинками можна розгнівати грецьких богів». Добавлю, що й слов*янські теж можуть метати громи і блискавки.

У Тараса Головка нині період творчих шукань.  Візьму на себе сміливість сказати, що він кожним із опублікованих у книзі есеєм  влучив у ціль. Хай інколи не в «десятку», але жодна його творча «куля» не полетіла «за молоком». Цим він підготував собі твердий плацдарм на літературно-критичному небосхилі, настирливо і впевнено відвойовує місце під сонцем. Та буду повністю відвертим. Книга має  й окремі недоречності. Насамперед, зауваження адресую і автору, і упорядникам книги. Мені залишилася незрозумілою їх логіка черговості розташування есеїв. Першим розташований есей, присвячений книзі вельмишановного Івана Дзюби «У літературі й навколо. З боргів давніх і новонабуваних». Він був опублікований у газеті «День» у квітні 2016 року. Наступним іде есей від 2015 року, а далі  - відгук на книгу Василя Туркевича «Перст Демона» аж від 2009 року. І така тенденція по всій книзі. Ніби розсипали зерно на дорозі, а тоді згребли все до однієї купи. Думаю, ліпше все це було б зробити за чіткою хронологією.  І читач би бачив зростання майстерності  автора чи тупцювання на місці на цій ниві творчості.

Непогану передмову «Есеї столикого калібру» до книги написав  Василь Губарець.  Але через кілька сторінок натикаєшся на есе Головка «Ще не пізно кричати «SOS» про книгу цього ж Василя Губарця, написаній, правда, у співавторстві з інженером-геологом Іваном Падалкою,  «Світ, який не повинен загинути». Та й редактором всієї  книги знову фігурує той же Губарець. Як на мене, тут є певна аморальність і простежується  змова або ж конфлікт інтересів  двох авторів: ти похвали мене, а потім і я тебе. Я б уникнув би цього.  І тут дозволю собі ще раз процитувати Тараса Головка. В есе «Київ. Печерськ: слідами Кобзаря» на книгу  Віктора Жадька  «Печерськ Тараса Шевченка» він вказує на огріхи у виданні. Але справедливо робить висновок, що «ці недоліки не псують враження від змісту книжки і не применшують вагомості розвідки». Так само не применшують значення  книги есеїв і наведені мною огріхи. 

У часи, коли епістолярний метод спілкування був масовим, листи розпочинали читати з примітки P. S. – своєрідної післямови до написаного. Коли ж виникала необхідність ще щось додати, дописували ту думку під абревіатурою Р.Р.S. Тобто, Post.Post. Skriptum. Актуальність новинки книжкового ринку  теж викликала у мене необхідність написати  саме таке узагальнення  або ж післямову до прочитаної книги Тараса Головка. Отож я й скористався тією абревіатурою у заголовку. 

Сподіваюся, любителі художньої літератури і белетристики прочитають не тільки оригінальний заголовок книги Тараса Головка а й тексти  рецензованих ним книг і самі книги – джерела, з яких набирався снаги й автор.  Цим читачі теж  значно збагатять свій світогляд. У  одному інтерв*ю згаданий вище мною  Костянтин Родик  зауважував, що завдання критика полягає в тому, аби він якраз  побачив, що рецензований ним текст дає нам, окрім звичайної приємності від читання. Вважаю, Тарас з цим завданням справився. 

Коли перегортаєш останню сторінку книги есеїв, ще  раз розумієш, що рецензування, повторюся,  праця каторжна. Та все ж книгу  Тараса Головка не тільки повчально, а й просто  цікаво читати. Впевнений, її літературна вартісність в письменницькому і читацькому середовищах буде високою.  



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери