Тема заробітчанства для України, на жаль, не є новою і на жаль, залишається актуальною. Заробітчанська еміграція почалася у 90-х роках. Живі і здорові очевидці того, як вона починалася, хто та як виїжджав і не повертався. Українська література тривалий час цнотливо мовчала і вдавала, що нічого не помічає. Але добре, що останніми роками такі твори вперто шукають місце під літературним українським сонцем. Одним із таких романів є книга Марії Ткачівської «Тримайся за повітря», в якому авторка дозволила свої героїні жити на чужині довго і щасливо, ще й знайти кохання.  

Розповідь починається з опису рідного дому та речей у ньому після похорону бабусі головної героїні: «Мені досі перед очима той вечір. Я скрутилася калачиком й ніяк не наважувалася погасити світло. Усе, здається, було по-старому: килимок під ногами, голубі фіалки на підвіконні, бабусині патинки біля ліжка, зелений светрик на вішачку, гребінець край дзеркала… Лиш неймовірно холодно. Усе начебто по-старому, але не так, коли бабуся була». Авторка не даремно звертається до світу речей (килимок, фіранки, ліжко…) як маркера своєї самотності. Вони – важлива складова її реальності. Однією з важливих речей, які головна героїня Соломія знаходить у домі бабусі, є записник-порадник, написаний саме для неї: «Врешті-решт я поволі підвелася і взяла до рук саморобну полотняну книжечку, яку знайшла перед тим у себе під подушкою. Вона пахла бабусиними руками. Стало тепліше». Записник бабусі стане згодом символом рідного дому, його пам’яттю, а також оберегом, що даватиме Соломії сили – вона «витягатиме» з нього сторінку за сторінкою тоді, коли буде найважче.Згодом вона напише свою історію, щоб передати у спадок донечці, таким чином відновивши перерваний зв’язок між поколіннями, який розірвала колись її мама. Записник також – це чи не єдина річ із рідного дому, яку бере із собою в чужі краї Соломія (на відміну від її чоловіка, що везе з собою записи улюблених іноземних пісень).

            Рідний дім – точка опори, місце сили для Соломії: «Нарешті вдома! У будинку було порожньо й тихо, але тепло і затишно. Десь за вікном воркувала горлиця, цвіркотали горобці… Сонце підіймалося аж до яблуні, затоплюючи кімнату світлом. Тут кожен кутик дихав теплом, таким близьким і рідним. Хіба є щось відрадніше на світі, ніж свій дім?!» Але рідний дім, рідний сад не дають відчуття місця благоденства. Соломія нещаслива у рідному домі, сад дитинства прекрасний своїм минулим, а не теперішнім. Проте саме загроза втрати рідного місця, місця родової пам’яті змушує Соломію вирушити закордон. 

Чужина для головної героїні стає місцем жаху: знущання працедавців, чергова зрада коханого, хвороба. Жінка знає, що повернутися до рідного дому ще не може, бо ж повинна відпрацювати борги, щоб не втратити його, тому вона так міцно тримається за чужу землю. З іншого боку, біль і розчарування ще відчайдушніше женуть її на пошуки місця, де було би добре і спокійно. І вона, здається, знаходить його і… відмовляється. Знаходить завдяки чоловікові, якому починає довіряти та симпатизувати. Саме він пропонує їй землю тихої радості: «…оселімося десь неподалік біля берега. Там, де справжня казкова екзотика: море, гори, в ясну погоду видніються поселення Марокко». Соломія знову починає по-іншому дивитися на світ: «Якоюсь світлішою ставала для Соломії ця чужа земля».Або: «Приємно було споглядати оливні сади: знову це велике зелене море, край якого десь за межею уяви. На ньому білим айсбергом примостилася хатинка іспанського фермера: далекого від «світу», ближче до Бога!».Або:«Жити б десь тут, на схилі гори, в одному з отих біленьких будиночків. Опускати щоранку ноги у прохолодь води, випивати горнятко кави з молоком. Басейн, пальми. Сім’я…».

Але ж є ще рідний дім. У романі маємо два повернення героїні додому. Одне із них – вимушене:  потрібно навести лад із документами, а потім знову поїздка назад і сподівання, що тепер чужина зустріне її по-іншому. Друге, добровільне, буде згодом, після віднайдення місця радості. 

А поки що вона знову повертається на чужину і знову опиняється в чужому домі: «Соломія переступила поріг і побачила білу, як лікарняна палата, кімнату. Праворуч стояло стареньке ліжко. Між кольоровою білизною виднілася нерухома маленька, висохла фігурка, схожа на сплячу жінку. Поруч старий дерев’яний стілець, столик із двоконфорковою електричною плиткою, вмивальник, кілька пляшечок і ще якесь дрібне начиння». Цей чужий інтер’єр нагадує рідний дім, та й дивлячись на Патрицію, яку вона повинна доглядати, головна героїня не раз згадує свою бабусю. Усіма забута, стара жінка доживає свій вік у холодній порожній кімнаті, що і для неї самої стає немов чужою. Саме відчуття «чужинності» об’єднує двох жінок, в яких різні рідна земля, звичаї, мова. Одна із них довший час була прикута до свого минулого, інша – до ліжка і свого теперішнього. Соломія молодша, сильніша, тому саме вона здатна змінити ситуацію самотньої безвиході. Вона не може змінити локус, але може змінити його наповнення. Соломія дарує Патриції її райський куточок, хай і намальований: «Рух пензля. Другий. Десятий. День, наступний, третій. На дверях кімнати з’явилася, наче справжня, скринька для листів біля розкішно намальованого платана, ось — тераса з ліхтарями, лавка біля кущів рододендрона, фонтан, вимощений гладким камінням. Далеко виднілося море, сонце ще не збиралося на захід і проливало на кімнату багато-багато проміння».Патриція включається у Соломіїну гру, і намальований світ оживає: «Став кольоровим цей відірваний від землі світ кімнати. Світ, у якому немає жодних табу. Немає ні часу, ні виміру. Маленький театр, який не минає. Велика п’єса, яка не закінчується. Хіба що догорить свічка. Став зимовим садом острів без тіней. Став тінню невидимий світ за дверима. Світ, який не збагне життя на острові. Бо тримається землі не тільки корінням, а й думкою. Думкою, яка не вміє бачити зимового саду на острові чиїхось спогадів. Патриція світилася». Дві жінки почуваються цілком комфортно і затишно у намальованому раю: «Соломія нахилилася до намальованого куща рододендрона, «зірвала» зірку і «подала» Патриції. Яке то було щастя! Патриція пригорнула свій повітряний подарунок, а далі почала шукати за кишенькою. Знову сльоза: чи то квітка випадає з її руки, чи то кишень немає у її плащику. Соломія підіймає щось із ковдри і подає Патриції. Та уважно вдивляється у Соломіїні руки, торкається їх і бере. Вона! Вогники з’являються в Патриціїних очах. Вона уважно бере свою, тільки їй видиму квітку і вдихає її аромат». Ідеальна місцина, творцями якої стають двоє знедолених жінок. 

У ненамальований рай Соломія потрапляє згодом, завдяки коханню, яке так не схоже на її стосунки на рідній землі в рідному домі. Фредерико відкриває їй інший світ: «Фредерико вкладав Соломію на ложе, до котрого могло торкатися тільки чисте проміння світла, бо затьмарити його не смів сьогодні навіть вітер! Він стелив їй постелю із сонця своєї душі, зі світла своїх очей, руками їхньої долі. (…) Їх не обпікали пелюстки соняшників, не роз’єднували світи різних цивілізацій, не розділяла розбіжність менталітетів». Це місце абсолютно не схоже на місце першого любовного досвіду Соломії – старий рипучий диван у чужому домі (чужий дім не лише пов’язаний із чужиною). Чужина як місце благоденства з’являється у романі фактично двічі, але є символом важливих змін у житті головної героїні. Особливість його в тому, що він знайдений не на рідній землі, хоча географія не є визначальною. Важлива здатність любити, а також готовність сприймати світ як місце любові та благоденства. 

Дім рідний і чуже помешкання, попри іноді подібність в інтер’єрі, речах різняться між собою. Рідний дім – точка початку мандрівки, чужі помешкання – тимчасові зупинки. Соломія прив’язана пам’яттєво до рідного дому, детально прописані й рідні люди. Чужий дім – без пам’яті, без зв’язку, чужі люди фактично не виписані. На противагу локусу чужого дому, чужа природа виписана яскраво, із замилуванням. Поміж цих ландшафтів знаходиться і райський куточок, який у Соломії пов’язаний з любов’ю до Патриції та Фредерико. Отже, головний секрет віднайдення точки опори – в любові, справжній, надривній, болючій, шаленій та вмиротвореній. Тому й не було її на рідній землі, де було занадто багато зради та обману. У місці благоденстваМарії Ткачівської присутні тепло, прекрасний ландшафт, любов, але авторка його прив’язує до чужої території з іще не витвореною пам’яттю. Пам’ять та спогади з’являться пізніше. І якоюсь мірою, вони будуть дотичні настроєво до дитячих спогадів Соломії, а також стосуватимуться, вочевидь, нового рідного дому.