Це – добротний постмодерний текст, читаючи який, відчуваєш естетичне задоволення від точного й водночас високохудожнього зображення картини світу на зламі епох.

Далеко не кожен має таке щастя – прожити своє життя в двох епохах. У колишній – до року 1991-го, та в теперішній, названій демократичною. Персонажі цієї повісті такого щастя зазнали. Вони жили, творили, вважаючи себе «бійцями ідеологічного фронту», бо журналістика поставила на них саме таке тавро. Вони й далі живуть і творять, але в іншому часі та в іншому просторі. Звідси – й назва повісті як прозорий натяк на швидкоплинність часу в поєднанні з неймовірно динамічним простором, наповненим уже новим, пострадянським змістом: новими ідеологемами, новими цінностями й пріоритетами.

Отож, художнє поєднання часу й простору (майже відсканована колишня й теперішня реальність) за законами письменницької творчості перетворюється в літературний хронотоп. У цьому тексті – ще й подвійний.

Естетика постмодерної творчості передбачає використання ремінісценцій та ознак раніше домінуючих у літературному процесі стилів і напрямків, а також (і це обов’язково!) художнього прийому театральності в зображенні картини світу. В якості «театру», де відбуваються основні сюжетні події, авторка обрала... Київську вищу партійну школу, – найпрестижніший колись навчальний заклад у вітчизняній системі освіти (нинішній Інститут Міжнародних відносин).

Саме там, у КВПШ, яка в тексті іронічно названа Інститутом Великого Вождя, «гризуть граніт науки» більшість персонажів повісті. Деякі з тих наук – відверто штучні, неіснуючі: науковий комунізм, наприклад, чи науковий атеїзм, політекономія соціалізму чи мєжкомдвіж (рос. – мєждународноє коммуністічєскоє двіженіє). Тому головній персонажниці Ользі (як згодом виявилося, не лише їй одній) ті науки здаються дещо дивними, й вона на них «просто забила». Натомість – детальне студіювання праць відомих філософів, культурологів, а також – відвідування столичних театрів, виставок, концертів знаменитих співаків.

Інститут Великого Вождя в цій повістині – це як держава в державі. Тут «привид комунізму», який по Європі бродив-бродив, знайшов свою вічну прописку. Тут все – найкраще: бібліотека, читальна зала, лекційні аудиторії, їдальні й кафе, гуртожиток і т. д. Саме там, у гуртожитку, на одній вечірці, персонажниця зустрічає своє «доросле кохання», а затим дуже дорого за це розплачується.

То був життєвий досвід. Болючий, жорстокий, але все-таки досвід. І в Ольги після пережитих труднощів та переживань ніби очі відкрилися на те, що твориться навколо неї. Наснився їй віщий сон, розгадка якого невдовзі підтвердилася реальними подіями, – розпад Радянського Союзу: «І покликав Боян помахом правиці трьох богатирів до себе: Бориса, Леоніда й Станіслава. І примчали вони щодуху... Та не на конях своїх вороних. А... на зубрі! Всі втрьох – на одному зубрі!.. Великому такому, рогатому й грізному! І помчав він їх аж у Біловіжську пущу... І співав їм услід Боян голосом Великого дитячого хору: «Мне понятна твоя вековая печаль, / Беловежская пуща, Беловежская пуща...»

Композиційно книжка вражає своєю нетрадиційністю. Багатотематичність (родинна, соціальна тема, проблеми молодіжного середовища і т. д.) гармонійно реалізується через поведінку й характери індивідуалізованих персонажів, через їхнє бачення навколишнього світу й усвідомлення своєї ролі в ньому.

Цікавий художній прийом «книжка в книжці» є суттєвою динамічною силою в сюжетотворенні. Та невидима й ніким нечитана «Материнка» – об’єкт письменницької фантазії – відіграє потужну художню роль у плані цілісності тексту й бездоганного завершення сюжету.

Тут немає нічого зайвого, – жодної описовості чи повтору. Авторка спеціально вдається до мовної скупості, наповнюючи кожне слово, кожну стилістичну фігуру значущістю й глибиною змісту. Тому враження від прочитаного такі: це хороша сучасна українська проза з динамічним сюжетом, глибоко психологізованими персонажами, майстерним умінням «тримати інтригу» до кінця твору. Щиро радію, що в сучасному українському літературному процесі в читацькому вжитку є такі книги.