Зірка Злати Павлюк засяяла на поетичному небосхилі Українизовсім недавно –либонь, трохи більше, як два роки тому, коли у львівському видавництві “Апріорі” вийшла друком її перша збірка “Міграції”. Перед тим, щоправда, були вірші у мережі “Facebook”, уперше підписані згаданим псевдонімом, або, як нині модно висловлюватися, “ніком”. Ті, хто читав передмову Ігоря Павлюка до книги, післямову самої поетеси чи рецензію автора цих рядків під назвою “Філософія міґрацій, або Щось на зразок відкритого листа до Злати з “Лесиного кадуба”, знає, що шлях до цього осяяння був непростим. Але хто сказав “а”, мусить мовити й “бе”. І от цією “другою літерою” стала нова збірка віршів поетеси, названа доволі незвично: “Друга Zемля”.Побачила вона світ там само, що й перша,– у львівському видавництві “Апріорі”.

Людину зазвичай зустрічають “за вбранням”. Так само і її творіння – книгу. Ясна річ, що яскраво оформлене видання, яке одразу впадає у вічі, має більше шансів попроситися до рук – і залишитися з читачем. Але й породжує очікування, які ще треба виправдати, щоб зайняти гідне місце в домашній бібліотеці. У “вбранні” нової книжки Злати Павлюк, яке створила художниця Тетяна Гамрищак, не знайдемо жодної крикливої барви, жодної нав’язливої багатоколірності, проте й мінімалізмом такий підхід навряд чи можна назвати: бузково-лавандове обрамлення, а на його тлі, а чи ж углибині цього квіткового світу – ніби уламок прозорого вітражного скла  зі стилізованим чорно-білим малюнком (дерево, знову ж таки квіти, круті дороги і на них – люди). Привертаючи увагу читача, обкладинка водночас налаштовує на спілкування зі сенсами й емоціями текстів. Чи виконає книга закодовану у візуальній символіці обіцянку? А ґраційний “зет” у назві (про це ще йтиметься) вже інтриґує, створюючи ауру загадковості – що ж там у змісті? 

Перш аніж розпочати мандрівку змістом, читач має змогу ознайомитися з передмовою відомого українського науковця, кандидата філософських наук, в.о. завідувача кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка Андрія Дахнія “Екзистенційний досвід поета: творчість у світлі memento amare”. Взагалі до передмов існує щонайменше два підходи.  Одні повністю покладаються на смак автора вступного слова як своєрідного “сталкера”, провідника лабіринтами творчого задуму письменника, інші воліють прочитати передмову як післямову, себто лише тоді, коли буде прочитано всю книгу, аби завчасно не підпадати під вплив чужої думки. Мабуть, саме на таких читачів і орієнтувався Великий Кобзар, коли вміщував передмову до поеми “Гайдамаки”… наприкінці – “по мові”. Зізнаюся, що належу саме до них, тож до роздумів Андрія Йосиповича ще повернусь, а поки що – власне вірші.

Перший розділ-послання має назву “Насіння пісків”.Ті, хто читав “Міґрації”, уже знають тяжіння поетеси до філософського заглиблення в таїну Буття, коли майже кожен троп набуває значення символу. І коли ми читаємо у вірші “Ідентичність”:

Нам, різким, зірваним із чекою,

Сум пісківпливе сипкою рікою.

 

Нам, багатим, на заслуги й провини,

Нам, магнатам, власникам Батьківщини,

 

Нам, улюбленим, Боговим синам-дочкам,

Нам, засіяним зернятамив рядочки,

 

Нам, тремким, як сльоза під корою,

Із барвінку вінки – від високого крою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Нам, гірким і зірким, повноводим по вінця,

Розказали зірки, чим увінчана вічність,

 

Про землі оберіг із доріг-павутинок,

І про шлях, про політ без кінцевих зупинок,

 

Зі сердечним вогнем, маячком миготливим,

Із однісіньким днем... безконечно щасливим,–

неможливо не помітити два знакові образи, які й дали назву розділу, – “піску” і “зерен”. Ці образи – певною мірою антиподи. Як відомо, піщані ґрунти не відзначаються родючістю, тоді як зерно, сíм’я створене для зростання, для врожаю, це символ життя і творення. То що це, натяк на марність засівання, на те, що творчість (зокрема творчість поета) приречена на нерозуміння й не дає плодів (як у М. Зерова: “Ми сіємо пашню на неродюче лоно”)? Аж ніяк! Навіть убогий піщаний ґрунт, якщо розуміти цей образ буквально, можна і треба удобрювати, поліпшувати, а якщо говорити про засів як уособлення творчості, – зокрема мистецької, – таким “добривом” є саме отой “сердечний вогонь”, про який читаємо в “Ідентичності” – аналог Лесиних “досвітніх огнів”. Cупіски (природні й життєві) дані людині від Бога не лише як знак вини, яку потрібно сумирно спокутувати, а й як перевірка на здатність долати обставини, на силу Віри, ба навіть на здорову впертість у досягненні мети (“Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, хапають його” – Матв., 11: 12; додаймо сюди й 25–29 вірші з 32-го розділу Книги Буття з описом обставин, за яких Яків став Ізраїлем). Саме за наявності цих зусиль “насіння пісків” може дати очікуваний врожай, і найкоштовніше в цьому врожаї – усвідомлення, що:

Головне – не загубити слід,

Тиснений галузками шипшини.

Головне – продовжити політ

Голосів і поглядів пташиних.

 

На льоту торкнутися крильми

Усього, що в часі проминає.

Головне – не пропустити мить,

Що відчинить двері у безкрає,

 

Те, де рай себе собі наснив,

З вічним сонцем-перекотиполем,

З душами, дорослими до жнив,

І любов’ю, стиглою до болю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Встигнути сказати гроно слів 

Найтепліших слів – 

Для найдорожчих,

Головне – залишити свій слід

У серцях і травах придорожніх.

 

Звідсіля, де хор земний звучить, – 

Глянути у повні неба очі…

Упізнати шлях за край свічі, 

Де крильми ангелик затріпоче.

Болісно-актуальна тема війни, пронизливо зазвучавши у “Міграціях”, оживає і в новій книжці (розділ “Гравітації”, частково “Ім’я на щиті”), більше того, набуває глибшого філософського осмислення – гостра емоційна реакція змінюється спробою уважного аналізу “крізьчасових” обставин, що призвели до лиха. Витоки теперішніх трагічних подій на сході України поетеса бачить у далекому 1918-му, коли (цитую примітку) “війська Муравйова під час наступу на Київ обстріляли будинок Грушевського, спричинивши пожежу, в якій загинула колекція українських старожитностей”1, –  тому війна ця для неї “столітня”:

Землею, морем, крізь етер заходить ворог... 

І правда це така, як те, що темний морок, 

 

Що кров розлита, наче мак, у жито сиве, 

І обстріл літа – не фінал, а знову сиквел2. 

 

Життя і смерть – то хто кого? Чекає снайпер.

Чогось не знали ми іще, тепер вже знаймо,

 

Хто не побачив, проминув, тепер мусово. 

Безпечний люд – її меню, її масовка.

Та крізь екскурси в далекий 1918-й (“В рідній хаті незмога…”) і апокаліптичні видива “хрестів на залізні куби” (“Це колись хтось прокаже – символ…”), уже стосовні до часів зовсім недавніх (Донецький аеропорт), виразно проступає промінь надії:

Десь важко гупає арта –

Мішені душ вибирає...

Та небо тримає карту

Із вишитим кодом раю3,

 

Де з вирію шлях до віри,

А з відчаю крок до світу,

Такий, як засів різдвяний,

Як сонях до сонця світить.

А вірш “Чому така заграва палахка?..”, сповнений майже Стусового болю (навіть на образному рівні– тільки що не про калину, а про горобину йдеться), завершується мотивом віри і воскресіння.І, звичайно, не забуває авторка і необхідності перемоги в ще одній війні – тій, яка відбувається в душі людини, – війні з особистими гріхами й пристрастями. Запорукою такої перемоги для Злати Павлюк є Любов в усіх виявах – до Господа Бога, до рідного краю, до людей, – вірність у коханні й цільність у прагненні до мети. Автор передмови до “Другої Zемлі” Андрій Дахній наголошує на лейтмотивності цієї теми у творчості поетеси, й, гадаю, має цілковиту рацію.  Ба більше – тема Любові є наскрізною не лише в рецензованій збірці, а й у попередній, дебютній. Тому й видається природною поява в новій книжці вірша “Робота над помилками”, вміщеного свого часу в “Міґраціях”. Не гріх його нагадати:

Може, було нестерпно –

Стало світло й вишнево.

Дивіться – вікна протерті,

Заходьте – відкрите небо. 

 

Дихайте – спробуйте вільно,

Злітайте – вже без баласту. 

Трави – високі виросли,

Якщо доведеться впасти.

 

Присмерк, а добре видно

Де вороги, де друзі.

Вже ніщо не новини 

На останньому крузі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Що нас іще прискорить,

Що нам розсіє хмари..?

Вперто іти під гору...

Іще щось? 

–      Memento amare...

“Mementoamare” – “Пам’ятай про любов”, – цей латинський вислів ніби протиставляється відомому “Mementomоrі” (“Пам’ятай про смерть”), утверджуючи Любов як символ життя. Своєму кредо Злата лишається вірною і в новій книжці. Тим, мабуть, можна пояснити й наявність у ній значної кількості раніше публікованих творів (з них утворено чотири розділи – “Ім’я на щиті”, “Я так чую”, “Відлуння” і “Віднайти навзаєм”, окрім того, чимало віршів є й поза ними – виняток становлять “Насіння пісків”, “Гравітації”, “Абетка сенсів”, “Екзис(т)еми”, “Майстерня часу”, “Мандрівка хмари”, “Дари календ”, “Проказане до неба” та “Навперейми відстаням”, складені суціль із новинок). Такий прецедент не новий в історії як української, так і світової літератури – згадаймо видану 1972 року книгу поезій і перекладів Івана Драча “До джерел”, котра містила чимало віршів із попередніх збірок, – від “Соняшника” до “Балад буднів”, – але не була “вибраним”, чи  “Вітражних справ майстра” Андрія Вознесенського (1976), де також можна було знайти цілу низку ранніх творів поета. Не становлять винятку й автори з рідної Людмилі-Златі Волині – це й книга прози Ольги Ляснюк “Без іронії” (2016), і збірки покійного вже, на жаль, Володимира Бича “Неслучайные встречи” (2006) й “Разговор начистоту” (2014). Цю тенденцію жодною мірою не можна тлумачити як вияв творчого виснаження чи прагнення “дотягти” рукопис до солідних “габаритів”. Це й авторська (а в перспективі також читацька) спроба іншого, глибшого (а іноді й цілком протилежного) погляду на, здавалось би, вже відоме.Тож і простягається незримий місток від вірша “Ці дні нам пораховані й помічені...” (з “Міґрацій” і розділу “Я так чую” в “Другій Zемлі”), де 

…душі все ростуть, новонароджені, 

В проталинах любові між морозами, –

до підтвердження авторського кредо у поезії “Спершу вижити – потім перемогти…” з “Екзис(т)ем”:

Спершу вижити – потім перемогти.

Мовчати – потім дати слово мовчанню.

Знати, як це, втрачати, – тоді берегти.

Спершу любити– як вперше і як востаннє.

“Друга Zемля” не випадково відкривається передмовою саме вченого-філософа, більше того – історика філософії, котрий, образно кажучи, знає, відкіль “ноги ростуть” у різних напрямів Любомудрія, включно, зокрема, з екзистенціалізмом, який, либонь, чи не найчіткіше проступає в поезіях З. Павлюк – навіть на рівні термінів (особливо це помітно в розділі “Екзис(т)еми”):

Стрес неначе прес, і страх – експрес,

А сенсові смерть затуляє сяйво.

Розкажіть, професоре, про ці всі “с”…

Так видається – хтось із них зайвий.

 

Мес-с-с-еджі – усім окремо і всім гуртом.

Командор не спить, крізь думки крокує.

Чи то правда, що все це – лише фантом.

І чи правда, що все ж тут когось бракує?..

 

Пролетять сторчма чоловічки в очах,

Це отак депресує світ – чи колапсує?

І чи вже хто довів, або повірив хоча б,

Що увесь цей потяг не забуксує?

 

Хто довіру квітів з дитячих снів виривав,

Хто залишив натомість рови і шанці?

Я намалюю тривоги цих снів для вас –

На гущі піни в кавовій філіжанці.

Або:

Коротка історія часу.

Історія часу коротка.

Віків підсвічені частки

Зникають на поворотах. 

 

Крихта миті як лінза.

Зібганий у зигзаги,

Час над світом розлився

І розтікся на саги.

 

Він, бувало, пручався

І віддаляв прощання.

Горизонт його царства

З кораблями печалі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Історія часу коротка,

Розгортає полотна...

Місцями невідворотна,

Часами безповоротна. 

 

Коротка історія часу 

І довга історія болю.

Стовірш 

Без кінця й початку,

Стокротки

Розквітлий полюс.

“Коли читаєш вірші Злати Павлюк, – пише А. Дахній, – думка про близькість, спорідненість поезії та філософії не просто відвідує, але й стає “невідчепною”, і справа, звісно, не зводиться лише до принагідних цитувань автором тих чи інших філософів (як от французького екзистенціаліста Ґабріеля Марселя – в епіграфі до поезії “Пастки минути і колючий дріт…” чи нашого Григорія Сковороди – теж в епіграфі, але вже до вірша “Той кожен, хто доніс свою свічу…”). Насправді поезія Злати Павлюк промовисто виявляє уже названі вище, окреслені Аристотелем, подібності – щодо належного й універсального. Дійсно, ця поезія є дуже пронизаною філософічністю, прагненням говорити – крізь призму ліричного героя, одиничного індивіда – про універсальне. Водночас вона свідчить і про деякі інші схожості з філософією: і передовсім це стосується порушуваної проблематики – зокрема, зацікавленість питаннями свободи, часу, любові, щастя, земного і небесного, тіла і душі, пошуку власної ідентичності, сенсу життя тощо”4. 

Відчуваючи в поетесі споріднену душу, автор передмови вказує ще на одну об’єднавчу для поезії й філософії рису – свіжий, у чомусь дитинний погляд на світ (згадаймо Христове: “Будьте як діти!”). Саме такий погляд, як мені здається, й покликає до життя незвичні образи, яких у Злати завжди чимало – не повторюючи сказаного про попередню збірку, наведу лише “свіжачки” з “Другої Zемлі”: це й “жмені карми в сухому залишку”, і вода, що стає живою в “долонь молитовних стулках”, і полеглі вояки як “раю новобранці”. Додаймо сюди світ, що “сам собі філософ, як тиша, багатоголосий”, любов, що “ніби весна, невиліковна”, Галактику, що “вальсує”, “шпилясту дерева готику”, “алей розцвічені паради”, винайдену авторкою ноту “лю”… Звідси й синтез поезії з графікою у стилізованій під “Велике Яблуко” (парафраз Нью-Йорка) каліграмі “Відкриваєш очі, відкриваєш вікна…”, звідси й невтомне експериментування над словом, гра алітерацій та асоціацій – показовими щодо цього є “рай”,  побачений у понятті “Україна” (“У рідній хаті незмога”), дошукування сакрального змісту в назвах українських міст, де кожне ймення населеного пункту – ніби мантра на його щасливу долю й долю країни загалом (“Україніада”), ціла злива неологізмів у вірші “Археконцепти” (в багатому на такі експерименти розділі “Абетка сенсів”) тощо. Ясна річ, на поета тут чигає чимало небезпек – насамперед тут важливо не перетворити такі експерименти в самоціль, за якою починається формалізм, і Злата Павлюк, володіючи чуттям міри, вдало обходить цю загрозу, позаяк пам’ятає про постійну потребу забезпечення форми змістом. Як наслідок – звичайний, здавалося б, каламбур набуває для читача несподіваного смислу:

Біля Луцька-Лучеська

Луки з бузьками

Злучені.

Дощ у хмари комірчині,

Мавки 

В місті помічені.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

З Тернополя-Тернопілля –

Зустрічайте хлібом-сіллю.

Від стерні до терня –

Трипільська майстерня.

Поле неспалиме,

Тут усі були ми.

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

На Івана Купала 

Горіла зірка Полтава.

Над росами пролітала, 

Наталці косу заплітала.

Як же нам без неї,

Й козака Енея.

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Земля Донецька –

Не чужинецька.

Ще розпростає 

Свої простори –

Щойно скінчаться 

Ігри престолів.

Отже, не “дзеньки-бреньки”, не епатаж заради епатажу, а прагнення долучитися (й шанувальників долучити) до Таїни Слова і Числа. Так, і Числа, оскільки ніяк не можна обійти увагою нумерологічного символізму нової збірки Злати Павлюк. Власне, цей символізм присутній якоюсь мірою і в “Міґраціях”, і автор цих рядків уже про це писав (дванадцять розділів –  число місяців у році, апостолів Ісуса Христа, підвалин муру Нового Єрусалиму і, зрештою рядків-складників Символа Віри, – щоправда, з довільним числом віршів). У “Другій Zемлі” бачимо чітку систему – число розділів-послань дорівнює дев’ятнадцяти, і в кожному з них – рівно по сімвіршів. Згідно з біблійним числознавством, число 19 пов’язане з вірою5. Ізраїльський числознавець Йосип Лазарєв надає йому ще й значення “прагнення до духовної досконалості”6. Окрім того, на 19-річному “місячному колі” (т. зв. Метонів цикл) базується православна Пасхалія – методика розрахунку дати Великодня. Отже, можна виділити принаймні три визначальних поняття для дев’ятнадцятки – Віра, Досконалість і Воскресіння. Хіба ж не про це пише Злата Павлюк:

Замість страху любов’ю всесвіт душу пройняв,

Дав безсмертя, коли про хліб щоденний просила.

Крила віроюобережені – оце ж і була броня,

Хоробрість смиренних – оце ж і була сила.

(“Збирало росу каміння...”)

 

Як у буднях не загубитися,

Із рахунку доріг не збитися?

Як не, як не... не помилитися...

Мабуть, ще колись народитися,

 

Понад днів клітинками-клітками

Знов прийти з квітковими мітками,

З необачністю чи зухвалістю

Полювати задосконалістю...

(“Що робити з цією негодою?..”)

 

А горобина – справжня і гірка,

Під ко́рами терпке її терпіння.

Для оберегів – листя на гілках,

Бруньки – для віри, 

Цвіт – для воскресіння.

(“Чому така заграва палахка?..”)

Що ж до сімки, вона здавна вважається сакральним, містичним числом: згадаймо хоча б кількість рядків-прохань у Молитві Господній (“Отче наш”), символіку Об’явлення Івана Богослова (сім зір, свічників, азійських церков, печатей Книги Життя, янгольських сурем, келихів гніву Господнього, царів тощо), та й багатьох не лише юдеохристиянських (як стверджує автор передмови), а й дохристиянських джерел (божественні сімки у староіранському та праслов’янському пантеонах, кількість грозяних хмар, що, за уявленнями індійців, мають з’явитися на обрії перед кінцем світу, число богів щастя у японців і т. д.). Окрім того, хрестоматійним уже стало уявлення про сім днів тижня, співвідносних у давнину із видимими неозброєним оком 2-ма світилами і 5-ма планетами, кількість нот музичної гами (без півтонів), кольорів веселки (власне ця символіка є у вірші З. Павлюк “Анабелла”), смертних гріхів, чеснот, чудес світу тощо. Біблійна нумерологія тлумачить сімку, як число повноти, завершеності, й із цим, по суті, погоджується й Андрій Йосипович, намагаючись відповісти на питання “повноти й завершеності чого?”: “…наявність саме семи віршіву кожній частині збірки може свідчити як про повноту у спробах вичерпання певної теми (таких тем – вдосталь, і вони, звісно, окреслені у назвах розділів), так і про повноту пережитих і висловлюваних станів – щастя, радості, захоплення, вдячності чи, навпаки, – горя, смутку, розчарування, тривоги. У будь-якому разі, виглядає, що автор вельми серйозно сприймає символіку чисел; так само, до речі, не можна, читаючи збірку, не спостерегти, що для поета вкрай важливими є релігійні матерії, і йдеться тут аж ніяк не про суто культурні, традиційно-ритуальні аспекти”7. До речі, якщо перемножити 7 і 19 (кількість розділів збірки), в добутку вийде число 133, цифри якого в сумі також дадуть сім!

Цікавим є й питання про назву книжки (і отой “зет”). На мою думку, тут декілька смислів. З математики відомо, що “Z” у рівняннях означає одне з трьох невідомих, а в системі координат – аплікату, висоту. Перше, отже, натякає на загадку, а друге – на перебування надплощинними координатами (образно кажучи – над суєтою та гріхом; ось звідки “гóри” в “малому євангельському апокаліпсисі”: “ті, хто в Юдеї, нехай в гóри втікають” – Матв., 24: 16). У архаїчній латинській абетці ця літера стояла не наприкінці, а сьомою від початку. Числове значення “7” (хоч не завжди це збігалося з позицією в алфавіті) мали й “предки” цієї літери (гебрейський “зайн”, грецька “дзета”) і її “нащадки” (“земля” у класичній кирилиці). Отже, знову сімка! А придивімось до графіки літери – чи не з двох сімок, спрямованих у різні боки, складається вона? Це й знак вибору – вгору чи вниз, до семи чеснот чи до семи смертних гріхів? – і водночас знак повноти, завершеності латинської абетки (сучасна позиція Z). Що ж до власне назви, окрім пошуку братів по розуму (це прочитується у вірші найперше), напрошується й ледь вловима асоціація з 1-м віршем 21-го розділу Апокаліпсису: “І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було”. А Іванові Богослову одразу ж вторує Духовидець ХVІІІ століття Григорій Сковорода:

“Засіяло сонечко, освітило небеса, що проповідують славу Божу, і оновило лице землі. І назвали ангели вчорашній день пітьмою, а нинішній світлом. І було старе, й було нове світло, та день один і світ один. (…)

(…) Віднині відкрились у спраглих полях і пустелях джерела живої води. З’явились міста й оті житла. “Які гарні доми твої, Якове!” Скелясті гори відкрили шляхи свої, одягаючись отими квітами: “Я квітка польова і лілія долин”154.

Ось скільки смислів може містити в собі одне поняття! 

…Як мовилося вище, людину і книгу зустрічають за “одягом”. Проводжають же – “за розумом”, сиріч змістом. Ні, справді розумну книгу не “проводжають”, а ставлять на полицю якомога ближче, щоб за потреби знову і знову до неї звертатися.

Щиро бажаю “Другій Zeмлі” саме такої долі!