Дивнющість якась! Мене, літературного критика, при оцінці того чи іншого художнього тексту ніколи не цікавили біографічні дані про автора, хоча можливо, і хотілося знати про них з людської точки зору. (Цю двоїну у своєму сприйманні пояснюю елементарною журналістьською цікавістю, бо 30 років газетярував). Щось подібне сталося у мене і з Людмилою Ромен. Спочатку було знайомство з її добіркою віршів в одному з чисел журналу «Літературний Чернігів», яка заімпонувала метафоричністю мислення. «Диким медом налиті слова». «Наївне серце в щем утоплене», «Цілую дощів вересневих вологе волосся», «хоч і плаче в мені туги зляканий звір». А після цього на моєму робочому столі з’явилися «Чорнобривці на снігу» та зворушливий лист від авторки. Все це, разом узяте, і підштовхнуло до написання відгуку.

Але залишімо в спокої спонукальні мотиви і поговорімо про книгу. Хоча б тому, що саме вона цікавить мене найбільше. Та при мові про неї не ділитиму написане на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну лірики. (Такий поділ превалює у літературознавстві.) «Завдяки» пані Людмилі тематичні пласти у її виданні можна помітити і неозброєним оком, але вони зливаються воєдино через сув’язь тем в одному творі. Точніше, йдеться про бачення проблеми через особистісний окуляр, в якому пломеніє щемне почування любові.

Тому (принаймні, так мені здається) й виходить на перший план питання про виражальність поезії. Воно, до речі, не є одновимірним. Бо з одного боку маємо небуденні порівняльність та метафоричність висловлення думки і неординарність словотворчості, а з другого – формошукання й місце поетки на вітчизняному віршотлі, визначення якого неможливе без бодай побіжного аналізу виражальності.

Спершу, напевно, поговоримо про порівняльність, себто деталізуємо літературний троп, навколо якого крутиться поезомислення. Звісно, це дає нагоду углибитися у деякі теоретичні моменти. Але цю загальниковість, вважаю недоцільною, бо переконаний, що прості порівняння, якими послуговується віршарка, спроможні висловити більше. Згадані мною взірці тропу ділимо на дві частини – порівняння зі сполучниками і порівняння без них. Якщо говорити про перші, то безперечно, не пройдемо байдуже повз такі чарівності, як «вечори смакували, як сливи», «душа, мов сльоза, із підпілля заврунилась на пергамент», «приліпилися сніжинки, наче ряска», «бо я серед люду, неначе в пустелі». Ці вдатності доповнюють порівняння без сполучників: «душа – пекуча стигма», «моя пісня – осонцений звук», «цей іній – мерзлі бризки білого вина», «дні – осінні яблука дозрілі». Співставлення порівнянь з книги, мирне співіснування двох вищезгаданих типів порівнянь підштовхують до думки про ймовірність існування розгорнутих порівнянь на противагу простим, котрі майже не відрізниш від метафор. «І ми – мов дві струни, сплелись, співучі, на арфі Всесвіту такі тремкі», «листочок твій – то диво-звук. Іду, немов по клавішах, й сама, як музика, у цім жовтоголоссі», «Розгладжує, мов накрохмалені, пелюстки, ромашка біла – щастям світиться», «ми – щедрі, ділимось теплом і хлібом досі, і багатіємо, мов дурні, від прощень».

Але це – не єдині зразки вигадливого письмотворення. Побутують й інші метафоричні зблиски: «не кидай у серце сніжками», «тяжко хата зітхне», «Псло (назва річки – прим. І.Ф.) завів патефон», «кожний вечір свіча гомонить». А ще ж маємо такі чарівності, як «неба глечик», «попіл рік», «крила неба», «тополі пильний погляд», «келих снів»… Особливо вражають вони у контексті творів.

І на тлі цих чарівностей такими органічними є згадки про «населення книги», до якого відносимо небесні світила та зірки, звірів та птахів, дерев та рослин: «сміється сонце дню із-під брови веселки», «потупила ніч очі-зорі у стелю», «на волі кінь – то кінь», «ластівка із Вирію принесла у дзьобику насіння чорнобривців», «смички тополь замерзли у полях», «кульбабка зашарілася у жовтій хустці».

Та не лише вони натякають на неординарність письма. Підтвердження можна знайти у богошукальних мотивах: «хай тихесенько-тихо увійде мій Бог», «вливаються у вічність – Божі води», «і тягнеться душа до Бога», «О, знайдім ласку в Божих очах».

Дехто скаже, що чогось надзвичайного у цих цитуваннях немає. Не сперечатимусть, бо й сам так думаю. А ось чому наголошую на важливості богошукань у поетиці цієї віршарки. (Хочемо того чи ні, а все ж у слові відгукується так званий регіональний фактор.) Перечитуючи вірші авторів зі східних регіонів нашої держави іноді ловлю себе на думці, що релігійність є для них чужою словомолитвою. А пані Людмила – приємний виняток. Відчувається, що богошукальні мотиви – природність для неї. І це лише увиразнює строфи.)

Сприяє виражальності і культурологічний момент. Коли погортати «Чорнобривці на снігу», то натрапиш на вірші з епіграфами з віршів Олександра Олеся, Ліни Костенко, Володимира Коломійця, Тетяни Пишнюк, Миколи Петренка, Мар’яни Савки. «Заблищать шаблями воїни-тополі», «корінню нав’зав хтось вузликів досад», «знов притулюся до плеча верби я тихим вечором», «сніг у самотній душі переплавлю на тихі ромашки». Є в книзі і цілий «букет» присвят, серед яких приурочення поетові Миколі Луківу, художникам Сергію Початку та Світлані Качуровській… «Підставлю я любові веселкові крила», «Купальські вогні ловить в ятері віршів», «Мелодію зірок тобі наткала в кросна», «стоквіттям чи в снах, чи літах слово лунить». Окремий пласт у культурологічній тематиці складають тексти зі згадками про Моцарта і Страдіварі.

Слововиражальність не була б такою вдатною без літерошукань. Тут в першу чергу варто згадати про неологізми. Хіба не стрепенеться серце, коли натрапиш на такі чарівності, як «кровокріп’я», «першохаос», «листожар», «першоцвітіння». Цей неологічний ряд продовжують «жовтоголосся», «стоквіття», «білодень», «волхвує». Іноді авторка використовує рідковживаності, приміром, у вірші «По чорнім гіллю» згадується про кадило – однорічну трав’янисту рослину, квітки якої розкриваються вночі і сильно пахнуть. Мимоволі думається й про те, що кадилом називають один з церковних атрибутів. Аналогія? Можливо. Але те, що це спричиняється рідковживаністю, додає ситуації додатковий чар. Але словогра у «Чорнобривцях на снігу», на жаль, не є такою однозначною, як цього хотілося б. Приміром, поетка в одному з віршів експлуатує слово «чорнобривці» без останніх трьох букв. В першому випадку така літероусіченіть причаровує несподіваністю передусім. Але ілюзію позитивного, сприймання неочікуваності руйнує повторюваність. Чи, може, мені так здається?

Або наступне. Авторка використовує алітеративність. У цьому неважко переконатися, читаючи диптих «Січень» чи тріолет «Жовтень»: «жертовний жест жоржинки», «Спомин стеливсь світлобосий», «січе  самотність січень». Алітераційну гру можна відшукати в багатьох версифікаторів. Але окремі вдатні рядки з алітераційністю погоди не роблять. Інша справа – твори, які повністю побудовані на цьому принципі. Та, як не прикро, такі тексти – рідкість. Приміром, автор цього відгуку останнім часом зустрічав подібне лише у віршах Володимира Вознюка та Анатолія Мойсієнка. І те, що Людмила Ромен поповнила число поетів – алітераційників, радує.

Заслуговує на увагу і питання про використання форм вираження думки. У книзі є чимало тріолетів та ронделів. Нерідко маємо диптихи, верлібри та поетичні мініатюри. Хоча, як на мене, то останніх могло бути більше. Та розмисли про формовисловлення  змушують подумати не лише про це, а провести деякі інші паралелі. Приміром, відомо, що Микола Боровко шукає себе у ронделях, постійно поглиблюючи свої пошуки. Щось подібне стосується і тріолетів Людмили Ромен. Вона стверджує, що тут їй вдалося знайти щось своє. Тільки ще не знає, як оте невідоме назвати. Важко сказати щось однозначне. Пригадалося, що в одному з часописів побачив чотирнадцятирядковики Станіслава Бондаренка, які були неподібними на взірці форми, які зустрічав раніше. І написане він назвав «Стасовими сонетами». Чи не варто подібним шляхом піти в даному випадку, сумістивши ім’я  винахідниці нової словоформи та саму форму, зберігши повну назву останнього. Хоча за великим рахунком не у назві суть полягає. Бо більше причаровують вдатності на кшталт: «спогади іще тремтять у павутинці літа»», «я затерпла у тишу, А біль не світлішає», «Хто осені не знав, той не втрачав і листя».

І насамкінець скажу про таке. Неможливо однозначно сказати про те, в якому ключі працює версифікаторка. Традиціоналістка? Модерністка? Не сказав би так. Радше твердив би про серединня між обома течіями. Щось схоже з творчістю літературних перевесниць Ольги Яворської, Ніни Горик, Любові Пшеничної. Себто йдеться про традиційність шукань з врахуванням вимог часу. Та це – лише принагідні міркування. Бо відповіді на питання, які цікавлять багатьох, може дати тільки нова книга сум’янки, над якою вона зараз працює.