Re:цензії

10.09.2018|17:56|Наталія Зайдлер

«Теорія всього» Олега Гончаренка як високопоетична автобіографія

Навесні 2018 року побачила світ нова книжка «Теорія Всього (осінній сонетарій)» мелітопольця Олега Гончаренка – поета, прозаїка. волонтера, громадського діяча – члена Національної спілки письменників України, володаря численних всеукраїнських і міжнародних відзнак.

До збірки ввійшли поезії багатьох років творчості.

Наголосимо, що кожну поезію збірки – від рядків про власне народження (« Моголом справді я явився у майбуть, / бо й народивсь під постріли розстрільні: / в крові топили комсомольський бунт / тоді у Теміртау смерди пильні» ), юність: «… Чернігів / у пам’яті задимлених снігах... / Там Бог мені (за вічність до відлиги !) / Десною й Піснею нашепотів: «Ти – птах », молодість («В котельні заводській… / знов пив з небес я Бажана… Павличка… Стуса…»; «Тоді Чорнобиля іще не вичах чад /…/ Нарада молодих письменників… Ми р’яні /…/ «Молоді, та ранні!» / Я ж думаю у залі: «Ми – останні , / бо ранні десь під Крутами мовчать…»), зрілість (« Знайшовши вказівний дорожній камінь, / вернувсь назад я і приніс нові пісні…» ) і до віршів його «золотого віку» ( «Хай буде, як буде – і з боєм не здамся ніколи! / Устану й піду на вітри і на кулі лихі… /…/ Я крикну, й коли уже ангелом в небі зависну: / «Щоб жити, потрібні Вітчизна, свобода і пісня!» ) – струменіє бажання бути зрозумілим співвітчизникам.

Не є секретом той факт, що кожен письменник (мається на увазі обдарований митець) укладає у свою літературно-художню працю не лише власний досвід, але й певні погляди, переконання тощо. Натомість, лише одиниці спроможні досягти максимальної щирості (на це треба мати сміливість!), викликати своїм поетичним словом стан катарсису у читача, спонукати його повірити авторові настільки, щоб, прочитавши будь-яку з поезій, що ввійшла до збірки, повертатися до неї, відчувши в реальному часі та просторі висоту злету і відчай зболеної душі поета. О.Гончаренкові – автору понад тридцяти книг поезії, прози, публіцистики, поетичних переспівів – це вкотре вдалося. Напрочуд глибоке осмислення Світу (що є свідченням філософічності мислення) та разом із тим щемливий ліризмпідносятьйого вірші до рівня упізнання, оскільки вони – у кращому розумінні цього слова –абсолютноне схожі на поезії інших митців.

На особливу увагу заслуговують і вдалі переспіви поезій Ф.Петрарки, В.Шекспіра, В.Вордсворта, П.Верлена та ін., що є свідченням спроможності поета відчути і максимально точно передати думки і переживання письменників різних епох.

За митцем, він незнищенний ( «Я просто є. Ні, я незламно є!» ) , як наш народ, сином якого по праву себе вважає, та, на відміну від багатьох, не боїться спалити своє серце мрією. Ще понад тридцять років тому поет оголосив, що його «ідеал – Джордано Бруно», який і «перед смертю закричав: / «Ніколи я тебе не зраджу, мріє!!!» Погодьмося, що в нашому складному бутті дуже важко впродовж десятиліть не змінити своїх найсміливіших мрій. Олег Гончаренко спромігся, оскільки він «слабким – не кат» , а «сильним … не паж». Поет чесний і перед Творцем («Бог, як і ти, – /… / сумний кобзар і гречкосій невтомний. /…/ …іди до нього, як…додому» ), і перед земляками: «Візьми свій заповітний камертон / і серця тон ще так огрань, мій Боже, / щоб я сприйняв жадане, як закон, / і захотів того, що «буть не може»; «Ще досить рим в душі і «за душею»; «останній Скіф тривожний, / що знає правду Божу, / злий і живучий, мов… пирій»; «Ти єсм, і єсм тут – саме той, / який потрібен світу!»; «Покаятись? Спинитися?.. Нізащо! /…/ Майну через вогонь і злину наче птах: / я сам собі – Великий Інквізитор»; «допоки є жадоба до життя». Нескладна, як бачимо, філософія. Та хто ж, окрім фанатично закоханих у високу мрію про щастя свого народу, може її не зректися?!

Той, хто уважно стежить за творчістю цього митця, постійно переконується у щирості його прагнень ( «Так, я терплячий і тому болю / по-чесному у ділі і у слові»; «Ти… на своїй землі / і стогне ще душа, мов хата на вітрах» ), у тому, що його життєвим кредо є безкорисливе служіння батьківщині: «Й на кого ж, – гадаю, – я в цій веремії покину / і пісню, і волю, і милу свою Україну?!»; «Так і живу – за себе і за всіх: / всі болі їх – мої і всі печалі…»; «Я – Крим і Січ. Я – поле і Дніпро. / Я – зло і ненависть. Я – любов й добро. / Я – хліб і сіль…/…/ Мій степ… Мені у ньому бути вічним…»; «Нічого непоправного нема, / поки ти є і вільний в цьому світі!»; «Але, як же вмирати непросто, / Якщо вмерти врага не прирік! /…/ Тож, покіль не зроблю основне, / хай Всевишній рятує мене».

Отже, поетичну збірку, а в ній понад двісті двадцять віршів, пройнято думкою про рідний край, співвітчизників, наше минуле, сучасне і майбутнє. Викликає подив те, як поет кожного разу у глибинах своєї душі народжує, плекає, а потім дарує читачеві нові й нові відчуття та образи, що не можуть не вражати: « Ніде так не співають на Землі, / як тут – у епіцентрі сонцесходу, / в моїх краях, у рідному селі / майбутні матері мого народу »; « Одвічний Скіф, одвічний Мудрий Сторож / таких же відчуваю, як і я /…/ Хтось – Вітер-В-Полі, хтось – Роса-У-Лузі /…/ Де ви? Хто ви? Які ви, любі друзі?! / Я б вам назустріч Небо це поніс ». Від книжки до книжки письменник прагне виховати в нас, українцях, людську гордість за приналежність до драматичної, однак героїчної національної історії, в якій було чимало і зрадників, і ворогів, і друзів-звитяжців. Зауважимо, що дружба для Олега Гончаренка, як і для його пращурів-козаків, – поняття священне. Вона, зароджена і загартована у віках, на переконання автора, не втратила свого значення і нині. В аналізованій книжці читаємо: «Зіп’єм до дна глибоку Правди чашу, /яка б гірка та чаша не була»; «…жаль, що друга доброго нема. /…/ Вже триста літ… /…/… він сам під смерть підставив груди! / Від смерті серцем прикривав мене!» ; « Запалим люльку… Зберемось «на круг»… / Удвох! Бо другим знову буде Друг! / І думу доспіваємо свою / удвох – Козак Супрун й Козак Голота!»

За поетом, ми не завжди пам’ятали про свою людську гідність: слабкодухість брала верх над думками та почуттями, які мали б привести нас до цілковитої свободи духу не на папері, а в реальному житті. Що гріха таїти: виправдовуючи свої поразки, ми часто із роздратуванням та недовірою ставимося до тих, хто через власні біль і страждання, ціною особистих втрат залишився людиною честі. Поет про це пише так: « І знов мені поставлять у провину / оцю мою тривогу за народ, / ці пошуки Людини у людині / і навіть викривлений криком рваний рот. /…/ Винагородять так Історія та Істина / те, що любив до болю Україну». Свідомий свого почуття безмежної любові до батьківщини митець разом із тим упевнений, що їй потрібні не холуї, а ратники, сповнені гідності та щирої тривоги за долю матері-землі: «… співвідчував із нею все (аж до злиття!), / не стаючи (і перед нею!) на коліна, /…/ Все є, як є. Нічого не додати. / Але нічого легко і не відбереш!»; «…мій Господи, /…/ Молюсь землі, воді, вогню і небу. /… / Поки шумить довкруж Праотче Поле…/ Дозволь мені це поле перейти».

Чесність, а не підступність, щирість, а не зрадливість – ось те, що має бути основою стосунків між людьми. Так думає поет. Тому читачеві-патріоту максимально зрозумілими та близькими є його думки і почуття щодо подій останніх років буття нашої держави: «…Майдан /…/ Чому спинились нальоту?! / Чому і Дощ Жаданий / перетворили на сльоту?!/ Невже усе було дарма?! /…/ Чи саме тим повірив ти?!»; «А як звучав розкрилений Майдан! / Які слова прекрасні говорили! /…/ О Господи, як же душа пече / за Блудного і за Брудного сина!» ; «Степ наш, брати! Орать чи не орать – / чому диктують «злодії в законі»?! / Чому заброди знову «правлять бал», / знічев’я наше обертаючи на пал?!»; «В душі моїй спаленій вибито вікна / геть скалками чорних цеглин Інститутської» /…/ Майдан зціпенів. Може, дарма я й жив ним?!/ Склю вікна душі – в пусту ставлю крижини ».

Задовго до Майдану та окупації частини нашої землі О.Гончаренко пророчо закликав українців пам’ятати уроки історії, гартувати свою волю, оскільки війни на нашій землі, на жаль, повторюються, а потім разом із співвітчизниками захоплювався нескореними та оплакував загиблих героїв: «Землі не буде – буде фронт і тил. / На попелищі плакатиме мати. / І друзів сумно будемо ховати. / Іще додасться безкраю могил…»; «Солдати… натерпілися вони, / та, поки що, таки не йдуть додому! /…/ Стоять солдати: підпирають в спини / їх ще могил солдатських бруствери».

Автор нагадує читачеві (який, можливо, «на грані зречення від пісні і мети» ), що нічого в цьому світі немає прекраснішого, ніж радіти рідному сонцю на рідній землі, пам’ятати своє коріння: « Мандрівнику бездумний, зупинись! /… / Для тебе тут цвіте зоря червоно. / Для тебе тут і віхола, і злива. / Не знаючи, ти до тих пір щасливий…» ; « Ще буде знову літо. /…/ Аби згадав клич роду ти… »; «…повір, що втрачено не все, / допоки є Любов, Ненависть, Мрія»; «Повір нарешті мрії … /…/ куди б не йшов, ти все одно ідеш до Бога! /…/ Хіба ти гірший від вчорашніх? Встань і йди…/ ще під ногами не запалася Дорога»; «ти – українець, це твої біда і щастя. /…/ Ти будеш! Є лише одна умова – / за славу навіть не зречися Слова. / Ще не кінець… Ще битві – не кінець!»; «ти є у мене, я ще є у тебе, / щоб в січі стать спиною до спини»; «Хай потому згадають веселими нас / люди ці, ці степи, ці ліси. / Хай зітхають потому: «Були козаки…», / бо ми ж, справді, були, як цвіли!»

Олег Гончаренко не приховує від земляків ( «я не навчився іще / любити мінливу реальність ілюзій» ), що інколи і сам потрапляє в тенета відчаю, подумки ставлячи долі більше запитань, ніж може отримати відповідей: « Уже все важче сміятись в риму, / не відвертати від правди очі»; «Хто вкаже путь нам в дикій цій добі, / хто вилікує рабських літ страхи…»; «Мені уже звично …/ зрадженим бути… розп’ятим… горіти в огні…»; «Те, що «натхненням» звалося колись , / тепер вже не народжує сонетів. / Колись же світ іскрився і світивсь / ще від зірок та від очей поетів »; «Вдивляючись у сині очі сина, / колись я бачив радісну майбуть / і сенс всього… /…/ Тепер… непевність і війна, / … зневага до чуття і слова». Натомість, він розуміє і переконаний у тому, що сила і його, поета, і нас, українців, – у Вірі. Тому поет упевнено виголошує: « Та я роблю все те, що маю й мушу, – / щоб не побачив син в моїх очах / розчарування, біль, зневіру, страх »; «Як добре знать, що нині я стою / межи Людей, як між колосся – колос»; «І все ж, лише на мить закрию очі, / знов бачу День, що буде після Ночі. / Замри, прекрасна мить світотворіння!»; «…ще співатимуть пісні / своїм коханим у садах кохані. /…/Я словом подвигаю Батьківщину / на щастя, славу і любов первинну : / в цім сенс весни, що нині почалась ».

Незважаючи на максимально відповідальне ставлення до життя і намагання Словом виховати у співвітчизників бажання щиро служити батьківщині, Олег Гончаренко ніколи не забуває нагадати їм і про таке святе почуття, як кохання, данину якому він сповна віддав у своїх збірках «Мрія і любов та «Молитва за любов». Несподівано для читача цей поет-філософ постав ніжним ліриком, знайшовши слова, що плинуть чистою рікою від серця митця до серця читача: « Це щастя – вдвох чекати нових злив, / коли тебе сягають безборонно / незнаних стрічних поглядів мечі »; «Вклонюся знов і знов скажу: «Прости!» / Перед любов’ю й дух мій у покорі. / Любов ніколи не підмінить зорі, / в які і спис, і хрест, і вірш нести»; «До осені – лишилася хвилина… / А ще сказати треба так багато! /…/ Хвилина не чекатиме – пролине. Настане осінь… / Ти озирнешся. Я скажу: «Люблю!..»; «Все зле, що є в мені, (все!) – все від людських «завітів». / Все добре у мені – з Коханої лиця »; «Кохана, я поляжу, як трава, / але твоє шумітиму імення». Зазначимо, що для поета любов – це не лише кохана дружина (друг, порадник і берегиня), – це й діти, онуки, батько й мати, брати, про яких Олег Гончаренко говорить у своїй поетичній збірці «Теорія Всього (осінній сонетарій)» із безмежною щирістю.

Наголосимо на тому, що в названій збірці практично кожна поезія – маленький шедевр, рядки з якої обов’язково хочеться процитувати, оскільки, на наш погляд, втрачається потужна загальна картина буття українця, яких, на жаль, не так уже й багато у нашій вітчизні. Читаючи і перечитуючи вірші Олега Гончаренка, вкотре ставиш собі питання про те, в яку доленосну хвилину Господь вирішив подарувати Україні цей рідкісний талант, і радієш з того, що ця Зірка не загубилася у безкраї небосхилу, а й нині дарує нам, його співвітчизникам, світло творчості (нехолодне!) яскраве, потужне, вічне. На підтвердження думки пропонуємо ще й такі рядки-перли Поета: « Ти сильний ще, допоки – на землі: / як всім, течуть тривоги і жалі / і совісті ще вистачає муки »; «Ти в гороскопах числишся як « лев »? / То спробуй рими звучні і гортанні !» / Навіщо плач, якщо спроможний ти на рев ?!»; « Тут не запам’ятають нас сумних : / ми ще залишим крила і для них»; « Іще один рік проминув і розтав /…/ Все наче по-людськи. І все – між людей. / І все – для людей і з людьми, слава Богу. /…/ уперто, сопком, день за днем, крок за кроком… / Вітаю надію свою з новим роком!»; «…все живе, допоки ти живеш. /…/ І, гинучи щоденно на миру, /…/ проте… уперто молишся добру».

Осмисленою, здоровою та безкомпромісною впертістю (читаймо «нескореністю») як викликом, кинутим долі, пройнято всю поетичну збірку О.Гончаренка «Теорія Всього (осінній сонетарій)». Лише за цієї умови можна не виживати, а жити, радіючи буттю у світі, де справжній талант має з боєм долати шлях до Олімпу. Фінальні поезії книжки, як, до речі, і всі попередні, свідчать про те, що поетові і надалі вистачить наснаги бути сильним і мужнім в ім’я своєї України: « Тепер не підкоряюся і все! / Ні ворогу, ні часові, ні смерті! /…/ перемагають вперті і відверті»; «На зло судьбині славлю я життя!»; «…на Мисі Дійсності, у Океані Болю… / Забутись би й прокинутись на волі!»; «Нехай іде геть той, хто вільному вітру не рад! / Залишаться вірні, надійні…»; «В соборі надії лише й розумієш Христа. / … / творити дива, а не ждати зацьковано «чуда»; «Нехай не вдалося розчистити Авгія стайні, – / я ж, наче, і жив, і творив, і співав, як востаннє»; «…і душу палив-був, коли обсідали страхи / за долю Вітчизни, за долю Народу і Роду»; «А люди минають. /…/ Їм важко зі мною. / Проте я на скелях залишу їм вибите Слово! /… / І скажуть: «Без нас рятував він тут кинуті ниви, – / вітри були р’яними саме, а зливи рясними».

Вірш, що є фінальним у поетичній збірці, пояснює суть аналізованої книжки: « Цей труд – на славу вічного добра, / шуканням котрого і жив я, власне, досі…» Краще і не скажеш.

На завершення розмови про поетичну збірку О. Гончаренка «Теорія Всього (осінній сонетарій)» дозволимо собі невеликий «ліричний відступ». Автору цих рядків у червні цього року пощастило не лише побувати на виставці картин Івана Марчука в Києві, а й поспілкуватися з Майстром, ім’я якого внесено до списку ста геніїв сучасності. Великий Художник серед іншого із задоволенням говорив про книжку поезій. Гончаренка «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука)», в якій подано поетичне осмислення О.Гончаренком п’ятисот полотен художника, а також наголосив, що Олег Гончаренко дуже талановитий його улюблений поет. Бажаємо митцеві ще більше таких вдумливих поціновувачів його таланту!



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери