Re: цензії

14.11.2019|Уляна Гурбик
Зубси. Усмішка-це моя суперсила!
14.11.2019|Богдан Дячишин, Львів
Духовний вимір сльози
12.11.2019|Микола Адам, Білорусь
Література – це я
04.11.2019|Ігор Зіньчук
Як підкорити машину часу?
03.11.2019|Ніна Бернадська
Коли ж настане доба Дінапра?
30.10.2019|Михась Ткач, письменник, головний редактор журналу «Літературний Чернігів»
Словник Ткача – унікальне явище
29.10.2019|Наталія Мрака, кандидат психологічних наук
Паризьке літо з художником Ерделі
25.10.2019|Микола Гринь, член Національної спілки журналістів України
POST. POST.SKRIPTUM
Невпинний пошук себе і власного шляху
22.10.2019|Ярослав Поліщук
Втеча старого Пегаса

Re:цензії

16.08.2018|09:39|Софія Філоненко

Стіна і рів з крокодилами

Цаплієнко А. Стіна.– Львів: Видавництво Старого Лева, 2018.– 576 с.

Хвора заражена земля із токсичним запахом, покреслена ровами й поцяткована вирвами з іржавим металобрухтом. Напіврозвалені міста, оточені колючим дротом і мінними полями, над якими ширяють зловісні дрони. Після Катастрофи всюди панує смерть і безнадія. Люди повернулися в кам’яний вік, стали дикунами й зайняті лише виживанням, боротьбою за залишки ресурсів. Ні, це не сцена з голлівудського фільму в жанрі постапокаліпсису, а початок нового роману відомого військового кореспондента Андрія Цаплієнка, що побачив світ у «Видавництві Старого Лева» в перекладі Сергія Осоки. «Стіну», свій п’ятий літературний твір, який писався уривками під час відряджень на фронт, автор презентував 31 травня на Книжковому Арсеналі. 

Перехід від журналістики до белетристики не є чимось винятковим: знаємо хрестоматійні приклади Даніеля Дефо, Марка Твена чи Ернеста Хемінгуея. За останні кілька років подібний дрейф в Україні став помітним і навіть симптоматичним явищем. Кому, як не новинарям, телевізійникам, військовим кореспондентам, які щотижня на передовій, знають матеріал, відчувають нерв сьогодення і вміють донести ідею до мас, творити новітню українську літературу – повносилу, адреналінову, енергійну? 

Від аналізу в «Книзі змін» Андрій Цаплієнко впевнено перейшов до прогнозу в «Стіні», описавши світ 2054 року. Сенсаційна футурологічна модель неймовірно втішна для українців – наші північні вороженьки згинули, мов роса на сонці. Росію очікує розпад на удільні князівства, які занурені в криваві чвари. Ростов воює з Таганрогом, а Москва з Новгородом, за Уралом давно китайці, а в Кремлі – поселення прокажених. Економічна й суспільна прірва все глибшає. На щастя, геополітичний розлам між варварським і цивілізованим світом охороняє Стіна – велетенська модерна споруда на колишньому кордоні України та Росії, яку видно з космосу (усе майже як у «Грі престолів»). Якщо на нашій Батьківщині панує мир, прогрес і благодать, то в сусідів – локальний постапокаліпсис. 

Українські письменники різних поколінь, від старшого Юрія Щербака до молодшого Сергія Постоловського, люблять зазирати в майбутнє країни і світу. Заразом наші  men of letters завзято перекроюють національну історію, шукаючи її альтернативних варіантів, як-от у минулорічному «Харкові 1938» Олександра Ірванця. Усі ці фантазії – зі спільного джерела: тривоги за Україну сучасну, прагнення віднайти причини невдач у сивій давнині або намацати рецепти успіху в прийдешніх століттях. 

Андрій Цаплієнко написав роман універсально-блокбастерного характеру, зав’язавши тугим вузлом фантастичну, містичну, історичну, детективну та мелодраматичну лінії. Автор «Стіни» та її видавець в один голос називають твір «антиутопією». Книга, зрозуміло, належить до соціальної фантастики, однак іншого ґатунку: тут не йдеться про нонконформіста в тоталітарній державі. Перша частина, умовно «ростовська» за місцем дії, – постапокаліптична. Друга, «українська», – утопія. А третя – «московська» – змодельована як конспірологічний детектив у дусі Дена Брауна («змова» плюс «шифр»). 

У «Стіні» маємо героя з місією, причому людину незвичайної професії. 50-річний Ян – скоморох, такий собі мандрівний психоаналітик, лікар і носій знань, одним словом, російський інтелігент майбутнього. Орден скоморохів принципово стоїть «над схваткою», Ян не може воювати чи вбивати – він покликаний зцілювати душі бійців, хворих на посттравматичний розлад. «Амель!» – вигукує скоморох, крутиться вихором у пістрявій одежині, і в людей зникають фобії і минає біль. На початку роману Ян прямує до Ростова і перейнятий здебільшого виживанням у випаленій пустелі. Паралельно він намагається розгадати таємницю свого медальйона з грецькою «омегою», врятувати важливий історичний документ і пригадати власне минуле. По дорозі скоморох знайомиться із мускулястою амазонкою Іскрою, а також із Фермером – обоє потрапляють до лап таганрозької банди «кротів», що хочуть використати їх під час штурму Ростова – козачого анклаву. 

Аж на сторінці 287 сформульовано остаточну місію героя – зупинити спробу росіян відновити імперію та ядерний потенціал. Відвертання нової загрози для цивілізації – один із типових сценаріїв постапокаліптики. Скоморох Ян, мов у комп’ютерних іграх, має пройти певні рівні, здолати перешкоди й виконати важке завдання. Чи вдасться герою та його спільникам врятувати світ від нової, тепер уже глобальної катастрофи? Саме ця інтрига просуває сюжет до несподіваного фіналу. Прозаїк пропонує нам багатошарову головоломку, де історичні таємниці помножені на сучасні нуклеарні страхіття.

 Величезний досвід журналістської роботи в гарячих точках – не тільки на Донбасі, але й на Кавказі, в Африці, на Балканах і Близькому Сході – дав змогу Андрієві Цаплієнку експресивно змалювати ландшафт після війни й катастрофи. Образ токсичного Дикого Поля – це те, що авторові вдалося найбільше: по-еліотівськи «спустошена земля», випалена термобаричною зброєю, і «порожні люди» – нові дикуни, в соціал-дарвіністському баченні, миршаві й властолюбні бойовики Козій, Капсюль і Рябий, їхні тупі підлеглі, озвірілий натовп, ласий до випивки і бійок. Не обійшлося без крихти технофобії: надпотужна зброя – в мавпячих лапах. Портрет хижої російської орди впізнаваний у всіх соціальних і психологічних деталях. Характерно, що Дике Поле в імперських істориків від Соловйова до Ключевського населяли південні кочові народи, в протистоянні з якими, мовляв, міцніла Русь. А ось у сучасних українців образ «орди», яку треба побороти, асоціюється вже з росіянами. Емоції романіста, який не шкодує чорних барв для ворогів, читачеві зрозумілі.

Український парадиз, натомість, виглядає аж занадто прекрасним: «Кожний день у цій країні справді був добрим», – сентиментально проголошує автор вустами героя. І хоча наше майбутнє Андрій Цаплієнко бачить як торжество технологій – тут тобі й гіперлуп, і сріблясті літальні апарати, й електронні AR та VR, але десь у підтексті – садок вишневий і хрущі над вишнями. Архетипна ідилія з мальовничою природою, красивими Наталочками і смачними яблуками. Бажана, омріяна, але чи реалістична?

Третя частина роману, де герой з групою підтримки блукає Москвою, найбільш сумбурна. Сюжет несеться вчвал – один за одним згромаджуються неймовірні епізоди, мов уламки криги під час льодоходу. Автор примусив героїв добряче побігати й спітніти, мов у «Коді да Вінчі» або «Інферно». Їм довелося і пограти в шпигунські ігри з пошуками доступу до ядерного командного пункту, і вирахувати шифр у залишках старої московської архітектури, і врятуватися від переслідувачів, і прибрати свідків. Є і вставна історія «зради» французького генерала-миротворця. Усе це разом робить текст розхристаним, аж часом втрачаєш нитку розповіді. На додачу ще й скарби тамплієрів – куди ж без них у конспірологічному детективі! Ясно, від фантастики годі вимагати реалізму, але хоча б дещицю несуперечливості... Письменник по вуха занурений у вигаданий світ, на презентації зізнавався, що окремі сцени йому снилися, тому саме запал оповідача – той клей, що втримує сюжет і виводить його на фінішну пряму.  

Ще одне вразливе місце в «Стіні» – колективний образ дитячого шпигунського війська, що допомагає Яну виконати місію. Оля, Ірина, Коля та Іван, ці  spy kids , відправлені емпатичною, цивілізованою і справедливою українською владою на смертельне завдання. Спочатку їх врятували з лап бойовиків і перевезли за Стіну, а потім – oops! – змусили сплатити борг за порятунок, бо право оселитися в утопії треба заслужити. Підкреслюю: йдеться про дітей-сиріт. Питання про гуманізм українців у цьому випадку риторичне (у «Miserere» Жана-Крістофа Гранже дітей як зброю використовує божевільний учений, член злочинного угруповання, і тут етичні оцінки однозначні й зрозумілі). Частіше Андрія Цаплієнка непокоїть, чи можуть герої здійснити ризиковане завдання в «білих рукавичках», адже доводиться вбивати свідків і вдаватися до іншої аморалки. Питання для шпигунських історій традиційне. І відповідь на нього теж: для героїв це не вбивства, а спосіб вижити, отож мета виправдовує засоби.

Окрім динамічних екшен-сцен, у романі є й цікаві міркування про маніпуляції масовою свідомістю, владу медіа та фабрикацію минулого. Саме ці мотиви привнесені з жанру антиутопії. Роман «Стіна» – це спроба в маскультівській формі знешкодити міф Москви як третього Риму, штучно створений царицею Софією Палеолог, яка хотіла збудувати імперію в країні боліт і лісів і для цього поцупила шмат історії в українців. Документи на підтвердження фейковості ідеї Ян носить із собою, за ними полюють московські можновладці. Хоча ця рушниця під фінал не вистрілює. Верховному Правителю не стільки потрібні листи, скільки сам герой, та й владу над масою московитів такими викриттями не похитнути. Поняття «правди»  в новому чудовому світі надто розпливчасте, щоб хтось ним переймався. 

Для подібного сюжету простіше було обрати героєм українця – спецагента чи вояка. Автор ускладнив завдання: узяв людину з-поза Стіни, що задало читачеві проблему: як ідентифікуватися з цим дивним скоморохом? Андрій Цаплієнко прекрасно впорався із портретом носія гібридної, розполовиненої свідомості. Цей постапокаліптичний інтелігент, з одного боку, розумний, сміливий, освічений. Однак пацифізм у нього густо замішаний на імперіалізмі, бажанні за всяку ціну врятувати «руський мир» від загибелі. Тому й «лав-сторі» його зі спецагенткою Іскрою не має перспективи: Ян банально не спроможний прийняти її правду, остаточно стати на сторону українців. Автор розігрує класичний сюжет: «русский человек на rendez-vous», або ж «кохайтеся, чорнобриві…»: і в пригодницькій, і в любовній лініях позитивний, на перший погляд, герой оголює справжню суть в екстремальних умовах, і темна безодня його душі лякає і відштовхує. Ось ця психодіагностика – сильна сторона роману. 

Наш книжковий ринок не розбалуваний якісною постапокаліптикою, хоч спроби її опанувати помітні. Із більш вдалих прикладів спадають на думку «Оформляндія, або Прогулянка в Зону» Маркіяна Камиша та «Льодовик» Олександра Вільчинського. У романі «Стіна» Андрій Цаплієнко, відштовхнувшись від традиційної літературно-кінематографічної моделі, зумів наповнити її актуальним змістом, до краю загостривши істотні для українців питання. Разом із тим, новий твір знаного телевізійника дарує читачам задоволення від цікавих пригод, сміливих прогнозів, живих персонажів та атмосферного сетінгу – роман затягує у фантастичний світ. Автор, без сумніву, має добрий письменницький потенціал, і «Стіна» засвідчила набуття ним власного голосу. Що важливо – це голос людини мислячої, яка вміє сформулювати правильні й потрібні нам ідеї.  



Додаткові матеріали

02.02.2017|09:45|Події
Оголосили претендентів на Шевченківську премію
15.05.2018|17:26|Події
Андрій Цаплієнко: «Що буде, коли закінчиться війна…»
28.04.2018|17:25|Події
Наприкінці травня Андрій Цаплієнко презентує роман “Стіна”
26.01.2010|18:38|Події
Андрій Цаплієнко видав свій перший роман
10.08.2016|19:43|Події
Визначено лауреатів премії імені Івана Франка 2016 року
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери