У мультимедійному видавництві Стрельбицького вийшов роман Ніка Ремені «Храмопад». Це дуже відвертий, правдивий твір про пошуки правди і справедливості, моральних устоїв.

Дія роману починається в 50–60 роках двадцятого сторіччя. Цьому присвячена перша частина твору. Події відбуваються на тлі знищення храмів. Уже після другої світової війни церкви, які пережили 20–30 роки, війну, майже повністю були знищені. Це робилось за вказівкою першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова.

В ЦК КПРС вважали, що коли супутники і космічні кораблі полетіли на навколоземну орбіту, тобто, на їх погляд, спростували існування Бога, в країні продовжували діяти безліч храмів, задурманюючи голови неграмотному населенню.

На це болісно відреагував класик української літератури Олесь Гончар. Ще у 1968 році в журналі «Вітчизна» був надрукований його роман «Собор». Цей роман був сприйнятий, як застереження проти знищення храмів. Сам Олесь Терентійович з цього приводу писав: «Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу».

Письменник не зміг промовчати. Хоча розумів, що йому не простять те, що він пішов проти політики партії. Так і вийшло . Роман був вилучений з бібліотек, довгі роки замовчувався.

Знищення храмів мало дуже великі негативні наслідки, які ми, можливо, не оцінили навіть зараз. Адже мова йшла не тільки про архітектурні споруди, які простояли сотні років і відігравали велику роль у повсякденному житті, являлись окрасою наших населених пунктів, діючими пам’ятками пройдешнього.

Храми були острівцями культури і християнської моралі. Тобто тої моралі, яка говорила: не вбий, не вкради, люби ближнього свого, як себе самого. Зараз, коли розвалився Радянський Союз з його жорсткою ідеологією, спостерігається розмиття понять. Деякі люди вважають, що їм все дозволено. Їх поведінці бракує моральних устоїв.

Нік Ремені відноситься до тих авторів, які пережили знищення храмів. Роман «Храмопад» – це його реакція на те, що відбувалося в повоєнні роки. Письменник йде далі. Своїм твором він закликає нас бережно відноситися до всіх історичних пам’яток. Адже без минулого не буде майбутнього. Після кожного історичного періоду повинно щось залишитись.

Він став на захист тих соборів, які знищили при радянській владі, він продовжує захищати історичні пам’ятки зараз, коли часто непродумано, з політичних міркувань, знищують те, що було споруджено у 20 столітті.

Його герої опираються на вічні цінності. Вони живуть за твердим світоглядом, який не дався їм просто так. Це результат їх вистражданих переконань, які перетворилися в життєві кредо. Роман розпочинається з того, як школярі-сусіди Іван і Надія разом з батьками Наді Тишком і Машою, бабусею Вані їдуть на возі на базар старовинного міста Путивль. Скоро починаються навчання, потрібно скупитись до школи. Їм відкривається вид на місто, яке розкинулося на декількох пагорбах. Видніється сірий старий собор, обнесений риштуванням.

Поки жінки продавали товари зі свого господарства, Тишко показав старшокласникам собор, який вони бачили з дороги. Він виявився частиною архітектурного комплексу ‒ Молчанського монастиря. Там зараз знаходився військовий завод. Охоронник, дядько Петро, бувший чернець цього монастиря, показав гостям собор Різдва Пресвятої Богородиці, який давно обставлений риштуваннями, але там ніякої роботи не проводиться. Іоанівська церква зруйнована, там розмістився цех заводу.

Коли школярі з Тишком повернулися на базар, жінки вже продали товар і чекали на них. Бабуся повела школярів, щоб купити Вані черевики, які вона називала башмаки. Ваня під впливом побаченої красоти храмів хоче купити імпортні черевики, які йому до вподоби. Але вони дорогі. Бабуся говорить онукові, щоб він вибрав дешевше. У неї немає стільки грошей. Але той відмовляється. Тоді Тишко займає їм гроші.

На наступний день сусіди-школярі з бабусею йдуть на базар, щоб продати яблука і груші і віддати Тишку борг. Після базару бабуся заводить їх на майданчик, де будуються нові цехи військового заводу. Будівельники працюють там, де знаходиться величний Благовіщенський собор. Його розбирають по цеглині.

Це ще не все. Бабуся веде їх на Микольську гірку, де нещодавно ще стояла дуже красива церква. Нічний вибух перетворив її на гору брухту. Побачене визиває у школярів непорозуміння і обурення. Надя говорить робітникам, що їх потрібно судити. Один із них відповідає їй, що вони не можуть нічого зробити, за них все вирішили в Москві.

Батько Наді заносить до сусіда фото храмів, які зруйнували. Ними любуються і дорослі, і діти. Коли дорослі вийшли, Надя запропонувала написати листа до райкому партії про це неподобство.

На наступний день про лист взнали дорослі. Вони вимагають його порвати. Говорять, що він нічого не змінить, що не можна плювати проти вітру. Все полетить на тебе. Це політика партії така. Треба зносити храми, щоб покінчити с пережитками минулого.

Бабуся роз’яснює молодим, що до війни вони теж намагалися боротися з владою, коли насильно створювали колгоспи, морили людей голодом, саджали до тюрем. І вийшло так, що дідусь Наді був головою сільради, а Вані ‒ вважався куркулем. Дідуся Вані відправили до Сибіру, він звідти не повернувся. Напевно, загинув у таборах.

У війну батько Івана опинився на окупованій території. Його запрошували в поліцію молоді хлопці, які постраждали від радянської влади. Але за наполяганням бабусі він відмовився. Не хотів мститися своїм людям. А його ровесники вивели на мороз діда Надії і розстріляли його. Після війни ніхто із односельців на сказав батькові Івана поганого слова, а його ровесники змушені були покинути свої сім’ї і відійти з окупаційними військами.

До школи Іван пішов не тільки в нових черевиках. Надія настояла, щоб йому перешили костюм, тому, що штани волочилися по землі, рукави піджака закривали руки. У школі в центрі уваги однокласник Мишко з великим транзисторним приймачем «Спідола». Він сидить біля спортивного майданчика, включив вальс, а дівчата танцюють. В тому числі його сусідка по парті Валя, у вузькій спідниці по коліна, накрашена, у туфлях на високих каблуках.

Вдома брати обговорюють перший день занять. Вони заздрять Мишку, що він має можливість купити транзисторний приймач, міняти по необхідності одяг, живе в кращому в селі будинку, а вони все життя ‒ в топтанці. Мріють про стаціонарний приймач, купити який у них немає за що.

Їх розмову чують батько і мати. Батько починає їх виховувати, Іван не витримує, заперечує йому. Син відкриває батьку, який щиро вірить у Бога, що його, виявляється, немає. Батько викидає речі сина у двір. Вибігає бабуся, лає онука і радить йому пожити у рідної тітки, поки батько заспокоїться.

Надія, яка сиділа з Іваном за однією партою, не відходила від нього і на перервах. Разом вони почали задумуватися над своїм життям: чому в школі говорять, що Бога нема, а дома, що він є. Чим вони ставали дорослішими, тим більше запитань у них виникало.

Вони вирішили звернутися до директора школи, щоб він сказав їм відверто: є Бог чи ні. Він дав їм прочитати Святе писання і книгу Л. Толстого «Сповідь», де зіставлялися протилежні точки зору. Коли вони прийшли на другу зустріч з директором, вони не сподівалися від нього почути нічого нового. Вважали, що він скаже те, що від нього вимагає влада. Але він сам заговорив. Сказав, що раніше був войовничим атеїстом, але, коли йшов на фронт, мама йому дала папірець з молитвою і маленький хрестик. На фронті його декілька разів ранили, але він залишився жити. Вчитель дістав на чорному шнурочку маленький хрестик і показав його учням.

Іван помирився з батьками, вибачився перед ними, як і вмовляла його бабуся. Адже, окрім всього, своєю заявою він полишав їх віри в загробне життя. Що Господь Бог їх винагородить за всі муки, які їм довелося пережити на землі.

…Весною ріка розлилася, відрізала село від міста. Батьки попросили Івана і Надію з’їздити в місто за продуктами. В селі вже почали платити зарплату і пенсію. Молоді пливуть у місто на білому пароплаві, як місцеві жителі називали річний трамвайчик. Вони з Надею засперечалися. Вона говорила, що судно працює на гвинтах, він, що за допомогою насосів. Істину вирішили взнати у капітана. Він посміхнувся і сказав, що дівчина була права. Запросив Надю до себе в рубку. І тут вперше хлопець зрозумів, що дівчина для нього не байдужа, він злякався, що вона одразу пішла з незнайомим чоловіком. Коли зійшли на берег, висказав все однокласниці. Те, що відбулося, підштовхнуло хлопця «на подвиг», надало йому сміливості. Він почав обіймати і цілувати сусідку.

Назад вони поверталися зовсім у другому настрої. Показували капітану, що вони кохають одне одного. Той включив сирену, а потім пісню про паралелі, які ніколи не перетинаються.

Тепер сусіди проводять разом все більше часу, мріють одружитися, поїхати після закінчення школи у велике місто, поступити вчитися, знайти роботу. Рідні підтримують їх плани.

В той час Мишко почав залицятися до Наді, а Ваню понесло за течією. Одного разу, коли він повертався додому, почув голоси. Мишко обіймав Надю. Виявляється, вона йому зрадила, пішла на поводу матері, яка говорила, що Мишку зводять будинок у місті, думають купувати «Волгу», а у Вані немає нічого.

Після закінчення школи Надя вийшла заміж за Мишка, а Ваня поїхав у велике місто, де вчився, працював і ніяк не міг позабути кохану. Цим закінчується перша частина роману.

Друга частина починається тим, що вже розвалився Радянський Союз, головний герой вийшов на пенсію. Вони з онуком їдуть у місто його юності. Замість церков і старовинних будов він бачить одні багатоквартирні будинки. Від старого міста нічого не залишилося. Як його й не було зовсім. З тривожним настроєм він веде онука в монастир. Думає, що його теж знищили.

Але все вийшло навпаки. Вони побачили біле містечко з численними, багатокольоровими банями. В тому числі собор Різдва Пресвятої Богородиці. Головний герой сів на лавку, довго милувався ним. Вирішив узнати, кому дякувати за таку красу. Побачив черницю, підізвав її. Жінка в чорному кинулася йому на шию і він впізнав Надію. Це вона домоглася, щоб монастир відбудували. Його думали підірвати, але вона відправила телеграму в ЦК КПУ і там прийняли рішення зберегти історичну пам’ятку.

Вони прожили все життя, розвал країни, але їм здається, що розсталися вони тільки вчора. Розмови точаться про збереження храмів, бережне ставлення до історичних пам’яток. Під час їх розмови по тротуарній плитці на «Джипі», як на танку, приїжджає «благодійник», завдяки якому відбудували монастир. Іван знає його. Пограбував всю область. Відбудовує храми і себе не забуває: споруджує палаци.

Говорить про це Наді.

Вона запитала, що їх спонукає будувати храми.

‒ Багаті знають: Господь хабарів не бере, а ангели грошей не потребують. Їм не хочеться разом з нами кипіти в смолі. Стовплять собі місце в рай, ‒ відповів головний герой.

‒ Тоді зрозуміло, ‒ посміхнулася Надія. ‒ На цьому світі у них все є, потрібно потурбуватися про загробне життя.

‒ Нам легше, ніж їм, ‒ додає Іван. ‒ Менше піклуємося про свою персону.

‒ Найголовніше, що нам спиться спокійно.

‒ Іноді думаю, чим я гірший вашого благодійника. Освіта не та, голова не працює? Чому у нього кілька палаців, а я ніяк не добудую будинок, двадцять років цеглу і розчин тягаю.

‒ Зате в тебе совість чиста.

‒ Совість чиста. Це правда.

‒ Це наше головне багатство.

До Наді з Іваном підбігає маленький чоловік. Як виявляється, Вірний Ленінець. Питає, чи поклали плитку. Отримавши схвальну відповідь, біжить на доклад. І це колишній перший секретар РК КПРС, тепер ‒ голова районної адміністрації.

‒ У нас люблять людей, які працюють за принципом: «чего изволите». Не тільки посаду поміняв, але і звички. У перших рядах у церкві зі свічкою стоїть. Кожний робочий тиждень починає з монастиря, щоб доповісти начальству, що реставрація йде успішно, ‒ говорить Надя.

– Йому все одно, з чим стояти, ‒ додає її співрозмовник. ‒ Чи зі свічкою, чи з червоним стягом, головне, щоб його особистий палац не чіпали.

Співрозмовники переходять до «вічних» тем, чому в сучасному житті такий розбрат.

‒ Все це почалося дуже давно. Ворожнеча, міжусобиці погубили Київську Русь. З тих пір пройшло тисячоліття, а в наших головах нічого не змінилося. Ми, як і раніше, говоримо: це моє і те моє ж, про мале це велике говоримо, самі на себе крамолу виковуємо .

‒ Ми не можемо піднятися вище дріб´язкових інтересів і образ, матеріальне ставимо попереду духовного. Благодійники на чорних «Джипах» вважаються у нас святими, ‒ додає Іван.

‒ Новоявленому Мойсеєві доведеться витратити не один десяток років, перш ніж позбудемося вантажу минулого.

Співрозмовники йдуть на Городок, де починав свій похід князь Ігор. Зупиняються біля пам’ятника Єфросинії Ярославни. Героїні пам’ятки давньоруської літератури «Слово о полку Ігорєвім», яка тисячоліття поспіль просила сонце і вітер, Дніпро-Славутич повернути до неї чоловіка, який з дружиною пішов воювати з половцями. На цьому древньому клаптику землі вони просліджують всю історію країни.

Потім дід з онуком на резиновому човні пливуть у своє село. Ввечері приїжджає сусідка з сином, його дружиною і онуками. Іван дивиться на онуку Наді і не вірить своїм очам. Точно він повернувся в дитинство. Вилита бабуся. Як і багато років тому вони зі своїми батьками, онуки розпалюють багаття, готовлять різні страви. Для них це – свято.

Наступного дня Петя з Колею, Іван і Надя рано вранці їдуть на рибалку на річку. Молоді ловлять рибу, а старші купаються. Потім розпалюють багаття, щоб зігрітися. Вони п’ють кофе і згадують. Як мама вговорила Надю вийти заміж за Мишка, тому що йому зводили будинок у місті, планували купити автомобіль «Волга», а у Вані не було ні гроша.

Надія вийшла заміж, у них з Мишком з’явилася дитина. Мишка батьки за взятку влаштували до технікуму. Він пив, гуляв з дівчатами, на прохання Наді приділяти увагу їй і дитині, не звертав уваги, говорив, що у нього повно таких, як вона. Надя зібрала речі, забрала сина і повернулася додому. Все життя прожила одна з сином. Закінчила історичний факультет і всю себе присвятила збереженню історичних пам’яток міста.

Іван тяжко переживав розрив з нею. Як вони і планували, поїхав до великого міста, отримав вищу освіту, все життя працював на заводі, має будинок і автомобіль. Йому писала листи однокласниця Валя, але він не відповідав на листи, тому що продовжував кохати Надю. Коли проходив практику на заводі, йому запропонували роботу і кімнату в гуртожитку. Але для цього потрібно було перейти на вечірнє відділення і одружитися. І тоді він згадав Валю, яка, виявляється, його чекала. Поїхав у село і забрав її з собою. Зараз вони живуть у мирі і злагоді.

Надія ці спогади переносила дуже тяжко. Вона час від часу ридала, але намагалася зберігати кам’яний вираз обличчя. Вони йдуть на острів Надії, Любові і Віри. Милуються чудовою природою, вважають, що вони потрапили в рай, але не в загробному житті, а тут, на своїй призабутій землі. Івану спадає на думку побудувати тут будинок і провести остаток життя. Того ж хоче і Надія. Вони обіймаються, так і стоять декілька хвилин, слухаючи стук своїх сердець. Їм на мить здається, що вони молоді, що у них ще все попереду. Але вони відриваються один від одного. Воно тривало лише мить, їх старе щастя. Спалахнуло, як метеорит, і пропало. А в серцях залишилася туга за втратою, яку уже ніколи не повернеш.

‒ Де була раніше? ‒ питає Надю Іван.

‒ А ти?

‒ І я ... Не прийшла, не натякнула ...

‒ Коли не було сім´ї?

‒ Коли не було сім’ї ...

‒ Паралелі, дійсно, не перетинаються, ‒ з сумом у голосі підвела підсумки короткої розмови Надя.

Цю розмову вони продовжують уже під час розставання.

«‒ Знаю, що паралелі не перетинаються. У тебе дружина, діти, онуки. Нормальна сім´я. Але серцю не накажеш. На повірку вийшло, що по-справжньому любила і продовжую кохати тільки тебе, ‒ каже Надя.

Мовчу. Мені немає чого сказати у відповідь. А Надя продовжує:

‒ Гордість завадила. Зрадила, а потім іти з покаянням. Це ‒ не по-нашому і не по-вашому ...

Слухаю грудний голос Наді, вдихаю аромат її волосся, дивлюся на обличчя з нитками зморшок і думаю вкотре, що моє життя могло скластися по-іншому. Якби не гордість.

Може, не гордість зовсім, а суворе післявоєнне виховання, високе почуття власної гідності, яке допомогло нам вистояти. Пройти по життю чесно, нікому не кланятися, нічого не просити, не змінювати погляди заради сьогочасної вигоди».

…Хвилини прощання. Іван розуміє, що такої миті в його житті вже не буде ніколи. Надя дивиться йому в очі, стискає його руки, вимовляє твердим грудним голосом:

‒ Будь щасливий, Ваню! Привіт ‒ Валі.

Його захльостує якоюсь теплою хвилею. Йому дуже багато хочеться сказати на прощання, але вириваються банальні слова:

‒ Всього найкращого.

Автомобіль їде, він не відводить від нього погляду. Думає: «Чому в людському житті все безповоротно. Чому події залишаються тільки в нашій пам´яті, поки ми живі. На відеокасетах, на сторінках друкованих видань. Чому не можна сказати: зупинись, мить, ти ‒ прекрасна. Щоб і ця зустріч, і цей прощальний погляд не закінчувалися ніколи».

Так розгортаються події в романі Ніка Ремені «Храмопад». В ньому немає гострого сюжету. Події розвиваються буденно, як і в житті. Ті, хто звик читати «фентезі», не знайде для себе там нічого. А ті читачі, що думають, як їм побудувати особисте життя і життя в своїй країні, знайдуть для себе в романі багато корисного.

Декілька слів про образи Івана і Надії. Це сусіди і однокласники, які зі шкільних років покохалися. Мріяли одружитися, поїхати до великого міста, отримати вищу освіту, побудувати дім і придбати автомобіль.

Це типові герої шістдесятих років двадцятого століття. Щастя радянським людям, особливо сільським жителям, бачилося в тому, щоб мати упорядковане житло, автомобіль, кваліфіковану роботу, сім’ю. Але не тільки це пов’язує головних героїв. Вони задумуються над тим, чому в школі навчають одному, в вдома зовсім іншому, навіщо влада знищує храми, які простояли сотні років, стали невід’ємною частиною міста, його окрасою.

В країні панували двійні стандарти. Говорилося одне, а робилося зовсім інше. Але Іван і Надя зуміли розібратися в житті. Вони припали на християнську мораль. На «не вбий, не вкради!». В першу чергу, на заповіді Христа. І пройшли з цими заповідями по життю.

Надія припускається трагічної помилки. Під впливом матері купується на багатство. Виходить заміж за нікчемного, самого багатого в селі чоловіка. Він далекий не лише «вічних» істин, якими зайняті голови Івана і Надії. Він далекий від усього, окрім себе.

Клянчить і краде у батьків гроші, розважається з однокурсницями технікуму, де навчається. На прохання Наді припинити гульки, відповідає, що не збирається це робити, у нього багато таких, як вона.

В кінці кінців Надя змушена була повернутися до своїх батьків. Мама радить їй віднайти Івана. Він продовжує кохати її, вони зможуть жити разом. Але Надя не може дозволити собі цього. Як вона повернеться і буде жити з Іваном, якщо вона зрадила самі високі і чисті їх почуття.

Вона остаточно розуміє, що кохає лише Івана. Більше ні з ким не пов’язує своє життя. Вона присвячує його збереженню храмів старовинного міста, де живе. Радянська влада продовжує знищувати храми. Черга дійшла до Молчанського монастиря. Його вирішили остаточно зруйнувати, щоб побудувати там будинок відпочинку.

Тільки відчайдушні дії Наді не дозволили цього зробити. Вона навіть дала телеграму в ЦК КПУ, після чого і пам’ятку старини і її залишили в покої. Після розвалу Радянського Союзу Надя пішла черницею до монастиря, щоб його відбудувати. Якщо стара влада руйнувала церкви, то нова почала їх будувати. Знайшовся благодійник і для монастиря.

Іван тяжко пережив зраду Надії. Лише через декількох років після закінчення школи, коли постала необхідність створити сім’ю, одружився на Валі. Але все життя продовжував кохати Надю.

Вони зустрічаються наприкінці життя. Коли їм вже за шістдесят. Але складається враження, що розлучилися лише вчора. Все ті ж теми, безкінечні розмови. Вони почуваються такими, як були, коли розлучилися. Не згасло почуття любові один до одного. Та, на жаль, вже нічого не можна повернути.

Потужно і невідворотно про себе заявляє його Величність Час. Основна частина їх життя уже увійшла в історію. Їм залишається зовсім небагато на цьому світі. Уже нічого не можна змінити. Та можна назавжди залишити один до одного Велике почуття, яке називається Коханням.

Так. Це роман про велике кохання, хоча у творі бракує високих, красивих слів. Тому, що все відбувається в ньому, як у житті. Без прикрас. Абзац «Чому в людському житті все безповоротно» звучить, як самий високий романс, як гімн коханню. Не кожному вдається пронести через все життя почуття до однієї-єдиної людини.

Значна частина радянських людей, які народилися після Другої світової війни, не знали тих тортур і принижень, які довелося перенести старшому поколінню. Перша і Друга світові, Громадянська війни, революція, колективізація, тюрми і табори.

Зі смертю Сталіна комуністичний режим «пом’якшав». Та все одно життя не було маною небесною. Доводилося тяжко працювати, щоб чесно отримати той мінімум, який панував у країні.

Іван і Надія мали мінімальні блага. Вони їх заробили своєю працею. Їм ніхто в житті ні копійки не дав. Мова про отримання благ нечесним шляхом навіть не йде.

Мені здається, що Іван і Надія є справжніми героями не тільки минулого століття, а й сьогодення. Вони уособлюють собою всіх чесних людей.

Одним із головних в романі є питання багатства і совісті. Що важніше: багатство чи совість. Автор дає на нього однозначну відповідь. Надія спершу вибрала багатство. Але не отримала ні багатства, ні щастя. Іван вибрав совість. Створив собі добробут своїми руками, виборов собі нелегке щастя. Іван і Надія в своєму житті на перше місце ставлять совість, щоб спалось спокійно.

Коли «благодійник» на «Джипі», як на танку, заїжджає на територію монастиря, Іван і Надія не заздрять йому. Іван лише питає Надю: чому він все своє життя носив цеглу і розчин, щоб мати свій будинок, а «благодійник» живе в палацах, не докладаючи для цього особливих зусиль.

На що Надія відповіла йому, що зате у них совість чиста.

Взяті прямо з життя образи рідних і друзів Івана і Надії, їх односельців. Окремо хочеться сказати декілька слів про образ Великого Ленінця, який уособлює тих працівників партійних органів, які коливалися разом з лінією партії. Так звані виконавці, для яких не було нічого святого. Вони сліпо виконували вказівки зверху.

Великий Ленінець працює першим секретарем райкому партії. Йому надходять вказівки – знищувати храми. Він, не задумуючись, це робить.

Коли влада змінюється, перший секретар стає головою адміністрації району. Тепер він робить все для відбудови храмів. Якщо зовсім недавно він стояв поряд з червоним знаменом, то зараз стоїть у перших рядах віруючих у церкві зі свічкою. Йому все одно з чим стояти, лиш би не втратити своє благополуччя.

Якщо читачі подумають, що він переосмислив своє життя, змінив погляди, то вони допустять помилку. Великий Ленінець не мав ніяких поглядів. Йому не треба нічого переосмислювати. Він жив і живе за принципом: лиш би мені було хороше.

Роману «Храмопад» Ніка Ремені тяжко конкурувати з різними пригодами, викладеними в художніх творах на папері і на електронних носіях. Але він заслуговує на увагу читачів. Це правдивий, відвертий твір, який не можна читати лише як «чтиво». Він потребує роботи голови і серця, щоб допомогти нам розібратися в справжніх цінностях, брати приклад зі справжніх героїв.

Ознайомитися з цим правдивим життєвим романом можна дуже просто. Зайти в інтернет, набрати: «Нік Ремені. Храмопад.» . Він розміщений на ресурсах багатьох інтернет–магазинів