Це рефлексії або читання думкою серця, щоб передумати, переосмислити прочитане, наблизившись до розуміння, «Що нам дає сльоза очисна» (с. 33). Поезія – це не гра слів і рими, а глибинне осмислення думки. Думки ж бо живі і розумні істоти. Люди втомилися від нікому не потрібних вигаданих історій, гри слів і рими. Поет мусить володіти колосальними знаннями, щоб його талант письма був зрозумілий і корисний читачеві – згадаймо Горація: «Лише у знанні – джерело й запорука справжнього вірша». Саме знання автора присутні в «Дольках...» Любов Голота пригадує думки Ліни Костенко, яка писала їй, що поетові інколи важливіше поставити запитання, аніж відповісти на нього. Автор «Дольок...» відповідає – писане слово залишається і дає плід життя...

Богдан Смоляк стверджує, що «Балакати про поезію – все одно, що відрами носити воду до річки: і нічого не зміниш, і не раз людей насмішиш» («Альпінарій», с. 57) . А Віктор Гриценко  розмислює на сторінках «Української літературної газети» (9 лютого 2018 р.) , «що він не знає, що в XXI столітті називається поезією», і це при тому, що написав два десятки поетичних книжок. Василь Стус виснував думку, що доволі поетам «сидіти в Шевченковому кожусі»... Будувати ж власні вітрила – справа не з легких, але іншого не дано:

         Опору дай – він переверне кулю.

         Що з нього візьмеш – кучері зелені.

         ........................................................

         З-під ніг опора вислизала враз,

         Не зразу довелось ціну збагнути.

                   Надія Гаврилюк,

                         «Танго хуртовини», с. 113.

Думки – це не лише думки, які спонукають до мисленного роздумування, а й згусток енергії слова, рідного слова, мови, дарованої нам Богом, то ж негоже пригнічувати Отця нашого небесного непошануванням рідної мови, бо ми відповідальні перед вишніми сферами: «Негоже пригнічувати переситом частку небесного подиху» (Горацій) . Поет тільки тоді ним є, коли його великі знання здатні оживити слово, щоб воно плодоносило: «Всяке слово, якщо за ним не буде справ, уявляється чимось даремним і пустим» (Демосфен) . Дію слова бачимо у справах, що надихають, возвеличують людину, спонукають її до праці:

         Як світло після мороку нічного...

         Земля здригнулася. Ридання міни.

         Не стало слів. Не говори нічого...

         Я повернуся ранком неодмінно (с. 29).

Ми повернемося, хоча «Гіркий і довгий шлях додому» (с. 20), бо для нас «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра». Надто довго ми жили чужими стереотипами. Кожна дія, праця мусить принести плід добра, любові... Працюючи для власного духовного, інтелектуального життя нації, народу, об’єднаного словом рідної мови, можна бути цілісним і незалежним українцем у будь-якому куточку планети, а на своїй землі й у своєму часі перш за все.

Шукаємо, питаємо: що ж там? Але завжди повертаємося до витоків свого дитячого світу: «Пелюстка гаряча в високому небі. / Здається, що я повернулась до себе... (с. 12), бо ж сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять. Пам’ять – сльоза, як весняна роса, пригріє сонечко... Коротка, хоча: «Лиш пам’ять – прозора стрімка течія» (с. 12). Пам’ять – чиста, правдива і немає в ній фальші, одначе – «стрімка течія». Але попри всі негаразди, коли «життя обпалить тебе болем» (с. 23), ми шукаємо порятунку, заспокоєння у світі свого дитинства, у рідній батьківській хаті, «де запах цикорію» (с. 12), бо ж всі ми намагаємося осягнути сутність свого кореня.

Жоден поет не був би поетом, якщо б його внутрішнє єство доторком до слова не поділилося переживанням, осмисленням Біблійних непізнаних істин. Біблія – це велика диво-книга, не подібна на інші книжки (її-бо називають Святим Письмом. Але ж пам’ятаймо, що всі Святі книги пишуть смертні люди). Вона переносить через віки та простори нас з усіма нашими пристрастями, не даючи їм критично заволодіти нами, й підносить пориви духу людського. Ця книга наділена змістом надоригінальним, незрівнянним і є універсальним джерелом інформації. Без знання Біблії нам ніби зачиняються двері до адекватного розуміння життя. «Знання цієї книги є прикметою інтелігентності людини», – пише Зенон Косідовський. При читанні Біблії дедалі збільшується кількість запитань, зростає спонука до праці для розуму й душі. Деякі біблійні рядки, що їх неможливо оминути, посилюють настрій непевності та смутку, бо надто складні; але без розважання над ними наше життя може втратити сенс, піддатися сірій буденності, перетворитися в непотріб. Людина відчуває, що вона тимчасовий гість на планеті Земля, і цим, можливо, можна частково пояснити нікчемність її дій та думок... «Варто зауважити, що західна філософія не може ігнорувати того, що ні один визначний філософ, аж до Ніцше, не філософствував без ґрунтовного знання Біблії. Жодна книга не може замінити нам зміст Біблії» (Карл Ясперс, «Зміст і призначення історії») .

Поетка думкою серця і розумом осмислює тексти Біблії (вірші:  «Сад», «Єрихон», «Ти захистив намет людської плоті...», «Господь – народу свого сила», «Рахіль», «Бог тайний», «Були питання. Є...», «Ця довга ніч... Як мить одна. Минула...», «Карай, як хочеш») й просить, молить, завдячує: «Ти тільки не мовчи. / Тонка очеретина надломилася, / А ти її навчив» (с. 58), бо думки, записані в ній,  актуальні в усі часи людської історії: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися воно, – і нема нічого нового під сонцем!...» (Екклезіаста 1:9) . Ми перебуваємо в постійному пошуку істини, сенсу життя, бо ж  «Людині властиво вірити й сумніватися, як коневі бігати... Прагнемо істини, а знаходимо в собі лише непевність» (Паскаль) : «Були питання. Є. Хтось ними мучивсь. / Когось пекло сумління за переступ, / Палило те, що іншим за дрібноту» (с. 42).

Тиша... Людина втомлюється щоденними клопотами, переживає постійні тривоги, непевності і її лячно, коли несподівано взялася: «Тиша надмірна, лунка, аж немислима / Лячно у тиші лункій, аж немислимій?» (с. 62). Але ж в тиші людина знаходить прихисток, мисленні розмисли буття, намагаючись осягнути  пізнання законів вічності:

         Не ухиляйся, скорися законові вічному,

         Він умістився у літерах п’яти чи семи (с. 62).

П’ять чи сім літер: любов, кохання – вічні вони: «Як предковічні – ми удвох з тобою» (с. 63). Але ж « Numero deus impare qaudet » (Бог непарному радий рахунку. – Вегілій, «Буколіки» ), бо в триєдиності щастя людського буття: тіло, кохання, Божий Дух всюди і в усьому, бо тільки в єдності з ним можлива гармонія одного з однією: «і стануть вони одним тілом» (Буття 2:24б) . Тільки і тільки з Ним щастя, порада, а інколи є потреба й пожалітися, спокій, надія, віра, любов:

         Розрадь мене, коли немає ради,

         І звідки допомоги ждати – хтозна.

         ......................................................

         Тобі лиш. Незрівнянному в усьому.

         Розрадь мене, розвій жалі і втому (с. 65).

     Оберігаймо оберіг свого рідного щастя, шануймо одне одного, бо все руйнується тільки і тільки зсередини, перевиховати можна, і  це нам під силу, самого себе (пізнати можна – того кого полюбив):

         Несхитне щастя глибшає досі,

         І кожен у парі став вповні

         Собою (с. 67).

  Все, що тече і змінюється, минається... Не минається, а, можливо, продовжується у інших формах, станах у вічності, бо не втомлює людину кохання – вічно живе почуття, зігріте сльозою:

    Мина не все – любов постане вічною

    В житті і віршах, мов сльоза жіноча (с. 60).

Будьмо достойні жіночої сльози. Живемо, думаємо, ділимо щодення на дольки, допоки світить сонце, працюємо, збагачуємо світ добром, любов’ю, й «Маля в обіймах, озирнулось рвучно, / І простягаючи маленькі ручки, / Щебече дзвінко: “Йди до мене, мамо!”» (с. 73). Одне-єдине чарівне слівце, сказане малям – це і є вічність людини, України: «Вічність була до приходу твого на світ, чоловіче, – / Буде вона й по тобі...» (Леонід Террентський) . Буде, бо тим живе, думає, перемагає поетка «Дольок...»!

Далі роздумую, читаю з пам’яті:

« – Жінко, — сказали ми, торкаючись долонями немовляти.                   – Ти, мабуть, стомилася. Дозволь допомогти тобі. Ми також хочемо щастя...» (Юрій Коваль, «Цей лагідний-лагідний світ) , бо ж «...природа потребує дуже мало, а мудрець стосується до природи» (Сенека, «Моральні листи до Луцилія») .

Щастя українця в цьому зіпсутому світі – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя:

    Тримаю щастя обіруч

    І світу цілому: “Не руш”, –

    Промовити спроможна,

    Звучить симфонія рідних душ

    Врочисто і побожно,

    І світяться обручки дві –

    На вічність у коханні,

    І не злічить щасливих днів,

    Хоч ми не бездоганні (с. 69).

Кохання першим і останнім не буває – воно єдине і вічне. Людина ж так далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Я ж гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися: «Радість відчувши п’янку, узи сімейні нести» (с. 66), бо «У сфері духовно-практичного освоєння дійсності конструюєтья образ світу крізь призму людських потреб і цінностей» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка») . Живімо духовним життям, не думаймо про тлінне – мозок людини формує світ, який навколо нас, світ живого, світ безсмертної ідеї...

Так не хочеться закінчувати свої розмисли, але до цього спонукає поетка своїм завершальним віршем «Дольок...» Сенс буття людини – плекання свого інтелекту, духовності в процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, бо – «Це голос Божий у нашій душі, що взиває до нас не зверху чи збоку, а з глибини (de profundis). Нехай не вмовкає, як цикада...» (Н. Г.) : «Нарешті розквитавшись з давнім боргом – / Невдячності. Виповнюючись Богом» (с. 76). І далі: «Ділимо дні на дольки, / Доки скрапують сонцем (с. 72), бо «Сонце – мусить мати життя, душу» (Андрій Содомора, «Афористичні етюди») . «Do, ut des» – даю, щоб ти дав. У світі так мало тепла, любові – Сонце ж світить, дарує тепло, бо ж у ньому душа (дух) любові, й воно споглядає («око світу») на результати свого давання, на люд планети Земля, воно ж бо дарує нам «Дольки днів», поезію думок на щодень...