Іноді так важко провести, ту чітку межу між здавалося б буденними речами: брехнею і правдою, реальністю та вигадкою, любов’ю та ненавистю. Так само нелегко відшукати ту нетривку грань між Євгеном Бараном і літературою. Ось уже близько тридцяти літ цей невтомний літературний діяч займається творчою працею і настільки зжився з образом літературного критика, що здається витворив власний літературний вимір, який зрозумілий тільки деяким…Насправді, за постаттю Євгена Барана ховається кілька «я». Це і есеїст, літературознавець, голова спілки письменників Івано-Франківська, викладач університету, і просто людина, для якої література не просто різновид діяльності, а стихія, яка не терпить підкорення, а навпаки вимагає співіснування.

Ось нещодавно побачила світ його нова книга « Говорить Євген Баран». Такий формат невеличких щоденникових медитацій та афоризмів є вже третьою „ пробою “ автора, спочатку були « Недописана книга…» та « Недописана книга…частина инча», остання є своєрідним підсумком суджень та роздумів критика. Ця книга, на відміну від двох інших, просякнута нотками сентиментальності та чуттєвості, оскільки має присвяту батькам: « Світлій пам’яті батьків, Михайла і Михайлини », тому вона про втрати і біль від них, про життя і його швидкоплинність. Євген Баран не задається ціллю упорядкувати свої записи у своєрідну схему, а навпаки створює нестандартне поле для хаотичного блукання людської душі. В цьому є глузд, бо людські думки не є структурованими, вони виникають і зникають, є обірваними і не послідовними, тому помисли автора наближені до « потоку свідомості », але з чіткою суттю та напрямком.

Доволі влучною є назва книги « Говорить Євген Баран», оскільки автор виголошує ті думки, якими володіє його свідомість в певні моменти. Особливістю цієї книги є те, що її можна читати як спочатку, так і з кінця, зупинятись на будь-якій сторінці, бо кожен афоризм є автономний від іншого і має свою специфіку і тематику. Звісно, можна б було створити своєрідний поділ таких медитативних гадок, але це б перетворило таку книгу у шаблонне чтиво і втратило б свій первісний задум. Книга не має конкретної тематики, тут можна знайти роздуми і про політичну ситуацію сьогочасності (« Війна – не час для дискусій, вона є часом світоглядного вибору », «Цю країну втрачаємо ми, а не губить корупція. Бо тільки нормальна людина входить у коридори влади, з нею стаються метаморфози: з людини вона перетворюється на «долярового бомжа». Система. Вона і в пеклі система» ), коментарі щодо наукових та творчих праць письменників, яким автор дає оцінку, є згадки про батьків автора та його особисте життя (« Екзистенційне: є моменти, коли ми не хочемо, аби рідні йшли ( так як були моменти, коли ми в запалі цього хотіли), а тепер стримати їх годі…») , а також філософські сентенції про буття, («Людське життя, як і людська смерть, вартують лише тоді, як за ними стоїть історія Людини. Коли ж там проминання споживачів хліба, – се треба прийняти як календарну закономірність» ), про інфантильність людських бажань та про неординарність мрій. Все це автор подає у стислій та короткій формі оповіді від власного імені, що свідчить про силу думки автора, оскільки вміння подати свої роздуми у лаконічній та сконденсованій формі є доказом не тільки віртуозно-талановитої людини, а ще й і поміркованої та розумної.

Подані записи є своєрідним способом внутрішнього вибалікування , не так для інших (хоча кожен може знайти щось близьке і потрібне), як для себе. Є.Баран ставить питання на які не потрібно шукати відповіді, вони існують, щоб бути проговореними та озвученими. Цікавим є те, що у кожному афоризмі-думці є мораль, і не має значення чи цей текст займає одну сторінку чи навіть зводиться до одного речення. Прочитати за один раз таку книгу не розумно, та й – не потрібно, бо від накопичення кількості думок простір ущільнюється до мінімуму і залишається тільки осад непорозуміння. Тому до таких афористичних міркуванням потрібно повертатись за потреби, за можливості та за бажання. І кожен обов’язково знайде відповідь на внутрішні запити, які його турбують, або ж додасть до свого арсеналу ще декілька питань, які дотикатимуться до порогів свідомості у пошуках самовираження. Найбільш частотними у згаданій праці Є. Барана є афоризми із ключовими поняттями: література (« Література – це не перший поцілунок закоханої дівчинки. Се останнє пробач жінці, яку любив і ненавидів усе життя, так і не зумівши визначити, що переважало» ), книга (« Книжка – це дорога до життя крізь дюни буднів» або «Книги нема, якщо нема життя») та слово («Слово не збагачує, слово очищує», «Таке враження, що слово на милицях») . Такий своєрідний синонімічний ланцюжок із ключовою домінантою « література » і визначає весь творчий шлях Євгена Барана від покликання до усвідомлення, від літератури до її розуміння. Хоча автор сам визначив точку свого перебування у світі, бо кому як не йому відомо, де знаходиться прихисток для його душі: «Сказав би щось про літературу, промовчав би щось за особисте. Ото, між словом і мовчанням – я» .