Розголос нового роману Володимира Рафєєнка слід пов’язувати з двома чинниками. По-перше, це мотив автора, про якого останнім часом багато говорять і який має характерний для нашого часу бекґраунд, адже став одним із донецьких біженців і переживає (разом з тисячами й тисячами своїх земляків з подібною долею) непростий період адаптації. По-друге, це тема Донбасу, війни й загадковості всього, що діється навколо східного мегаполіса в останні роки. Обидва чинники викликають неослабний інтерес до «Довгих часів». Щоправда, читачі по-різному сприймуть твір. Мабуть, ті, що налаштовані на хронікальне відтворення подій, будуть ним розчаровані. Ті ж, хто вміють оцінювати умовність та символічність художньої оповіді, знайдуть у творі цінні думки та рефлексії, що викликані непростим, а просто-таки драматичним досвідом донецького письменника. Кожному – своє.

Автор відмовився від традиційної романної форми, з огляду на специфіку матеріалу, а також на власне бачення актуальних проблем краю і його мешканців. Він обрав форму «міської балади», в якій поєднує елементи епічної оповіді з химерними фантасмагоріями своїх героїв, що мають репрезентувати надламаність і надривність їхнього духовного світу. Власне кажучи, В. Рафєєнко поєднує два типи нарації. Він вибудовує зв’язку розповідь на основі дійсних подій, включаючи в неї розлогі діалоги персонажів, і це стає основою роману. Дія зосереджується в таємничому місті «Z», за прообраз якого можна вважати сучасний Донецьк, - місті, де все навпаки й де з героями трапляються неймовірні історії. В іншій частині дія переноситься на ширший терен Сходу України, прозаїк удається до коротких нарисів-новел, авторство яких приписує своєму героєві Вересаєву: це ніби мозаїчні камінці, вплетені в загальну історію, з переважно сумним або трагічним звучанням (важко шукати іншого в умовах кривавої війни, що триває на Сході країни).

Ключовим символом нового роману стає лазня «П’ятий Рим». Ця загадкова споруда, що віддалена від центру міста Z і служить, здавалося б, цілком банальним потребам клієнтам, що прибувають туди митися й паритися, дивним чином перетворюється у місце-вузол, в якому сплітаються основні суперечності Донбасу. По-перше, саме в цьому місці опиняються герої Рафєєнка, що є працівниками лазні – Сократ Гредіс, Коля Вересаєв та дівчина Ліза, однак це тільки тимчасова їхня праця, а не постійна професія. Ця праця, як показує автор, має також сакральний підтекст – герої очищають від бруду не тільки тіла своїх клієнтів, вони важаться очистити від напасті весь край. По-друге, в «П’ятому Римі» провадяться гострі дискусії про сучасне й майбутнє регіону, про ментальність його мешканців тощо. По-третє, там стають можливими містичні перетворення, внаслідок яких найзатятіші злочинці зникають без сліду: можна підозрювати, що автор надає лазні роль своєрідного переходу поміж світами. По-четверте, всі події, розмови й думки, що вибудувані навколо «П’ятого Риму», акумулюють символічний смисл цього образу. Він, як видно, є іронічним парафразом відомого геополітичного слоґана Росії, яку колись було названо «третім Римом» (а «четвертому не бувати», додав чернець, що вперше вжив цю формулу в релігійному трактаті). Таким чином, «П’ятий Рим» - спроба вибудувати нову цивілізацію на ґрунті «Третього Риму», з урахуванням колишніх помилок російської цивілізації. У цьому пункту, власне кажучи, й сходяться великі амбіції ідеологів «русского мира» з їхніми недолугими фантазіями, бо в результаті постає зухвалий експеримент цивілізації «Z» -  мертвонародженої країни з аморфним і задурманеним або застрашеним населенням. Більше того, «Z» перетворюється на сучасне втілення порочного, інфертального світу. А лазня «П’ятий Рим» - те криве дзеркало, в якому можна побачити всю гнилизну цього проекту. У ньому відбивається вся безнадійна ілюзорність уявлень про нібито нову цивілізацію: адже не можна будувати нове, мріючи про повернення радянського минулого, ностальгуючи на ним та культивуючи його знаки.

Поза лаштунками подієвих перипетій у новому романі Володимира Рафєєнка, безумовно, можна розгледіти той самий процес – трудного пошуку власної ідентичності на руїнах однієї цивілізації перед риштуваннями іншої, котра щойно народжується. Не випадає наголошувати, що він передбачає болісне й ґвалтовне переосмислення власної ідентифікації: якщо в інших умовах це могло б розтягнутися на роки й десятиліття, то нині зазнає прискореного, майже неймовірного, темпу змін. Цей пошук здійснюється через непрості сумніви та вагання, через руйнацію власних ілюзій, які перетворюються в гіркий досвід відчуження. І він однаково драматичний – що для персонажів, що для самого автора, який стоїть поза їхніми плечима й переживає подібну фрустрацію та ревізію ціннісних орієнтирів.

Основна проблема героїв Рафєєнка: як сприйняти і прийняти Україну? Здавалося б, марнота, бо чому така проблема виникає допіру після чвертьсторіччя життя в незалежній Україні? Однак у тому-то й річ, що досі персонажі Рафєєнка (як, підозрюю, і сам автор) ставились до країни, в якій живуть, відсторонено й скептично. Їм достатньо було регіону, в якому замикалися їхні амбіції та коло спілкування. Більше того, ментально й культурно вони органічно пов’язані з «русским миром», який і досі не хоче відпустити зі свого гравітаційного поля. Розрив із ним веде до тривалої й загальної кризи, передусім на рівні внутрішнього самоусвідомлення. І лишень війна отямлює та змушує по-новому подивитися на світ, який навколо. Змушує не лише переосмислювати його, а й ламати себе. Сказати, що це непросто – значить нічого не сказати.

Видушування з себе «русского мира» перетворюється на драматичний і просто-таки травматичний досвід. Варто визнати, що це передусім – досвід автобіографічний, самого автора, трансформований у персонажні ролі «Довгих часів». Вихований у російській мові та російській культурі, В. Рафєєнко пробує вийти з-під її абсолютного впливу, знайти критичну дистанцію, з якої можна буде зробити переоцінку цінностей у момент краху ілюзій, що його приносить із собою донецька війна. Пам’ятаймо: йдеться про письменника, для якого мова – не просто засіб спілкування, а передусім – інструмент творчого самовираження. Піддавання сумніву авторитету мови рівнозначне саморуйнуванню творчого покликання, запереченню того символічного світу, в якому літератор знаходить сенс свого існування. Подвійну напруженість ситуації надає той факт, що мова, якою пише Володимир Рафєєнко і його численні колеги в Україні, стала ідентифікатором російської агресії, зокрема пропагандистського галасу, який втілився в концепції «руського мира» та призвів до найрадикальнішого знецінення російського культурного чинника в нашій постколоніальній країні.

Цивілізаційне інферно, яке розверзається в місті Z, не випадкове. Автор не без сарказму зображує його реальних призвідців, що поклали на карту людське життя заради збереження сфери впливів. Представником цих сил виступає в романі московський «інструктор» Маршак (прізвище також не випадкове, воно відсилає до призабутої класики радянської прапаганди). У його словах вловлюємо цілком конкретні мотиви війни на Донбасі: «Нужно было остановить Украину, дрейфующую на Запад. Сделать это силой было нереально. Даже буддисты Генерального штаба понимали: пассионариев у вас больше, чем у нас. Кроме того, в Украине – это пассионарии, у нас же – чистой воды делириум. Так что напакостить – еще туда-сюда, а завоевать – дело безнадежное. Мы ведь все помним Афганистан и кое-что по мелочевке. Слава богу, опыт имеется. Однако наблюдать за тем, как рушится система европейской безопасности, мы не могли себе позволить…». Словом, типова програма російської верхівки, яка вдало зіграла на затурканості й сентиментах донеччан.

За великим рахунком, роман «Довгі часи» - не про війну і не про Донбас, хоча й те, й інше у творі Володимира Рафєєнка стає предметом зображення. Характерно, що в назві книжки автор уникає вказування локусу: в координатах простору й часу він обирає другу вісь. Власне кажучи, «довгі часи» - це не вимір реального часу, тільки вказівка на екзистенційний досвід. Недаремно ж автор означив цим формулюванням, узятим з Псалтиря, символічний простір життя своїх персонажів. Він міг би розгорнутись і в іншому місці, але за збігом обставин пов’язаний саме з містом Z. Воно – плід художнього вимислу, але й узагальнений образ сучасного Сходу в ситуації апокаліптичного ісходу. Це також виразна проекція катастрофи минулої цивілізації, яка на наших очах «обнулює» своє значення (одне зі значень ініціала Z пов’язане з цифрою 0, тобто z ero ). Локація міста Z  поміж Києвом та Москвою, звісно, відображає не так географічні реалії, як символічні проекції ідентичностей: герої ніби дрейфують у цих невизначених широтах, все виразніше присвоюючи собі українську тотожність, аж до фінальної сцени, в якій вони мають засвідчити її ціною власного життя.

Місто Z, зображене у стані облоги й ницості, це модель травматичного стану цивілізації в її гіпертрофованому вигляді. Герої В. Рафєєнка непомітно для себе переходять із категорії повноправних містян у ранг біженців, що тікають від переслідування у власному місті й учаться жити поточним моментом, без загадування більшої перспективи. Осягнути феномен Z автор пропонує за допомогою двох стилів – гротескно-феєричного (в дусі традиції Гоффмана, Гоголя та Булгакова) та жорстко-реалістичного (що трохи нагадує донецький виробничий роман часів соцреалізму). Так чи сяк, ідеться про те, щоби зрозуміти роль краю в його історичній тяглості – в минулому, теперішньому й майбутньому. Парадоксальна логіка цього пізнання полягає в тому, що час незалежної України минув для мешканців краю майже непомічено, а от радянське минуле закарбувалося в їхній свідомості дуже міцно і, більше того, воно стає джерелом репродуктивних уявлень, поширюючись на майбутнє.

Чому так сталося, що свідомість мешканців індустріального краю надовго (якщо не назовсім) застрягла в безнадійному минулому? Чи є вихід із цього зачарованого кола символічного повернення в минуле? Чи можливе повернення в Україну, до повноцінного життя? Такі й подібні питання хвилюють В.Рафєєнка, але вони не мають однозначних відповідей. Адже ситуація, яку він зображує, перехідна, нестійка й межова. Розвиток краю за сценарієм символічного повернення в Радянський Союз стає бичем, який остаточно розминається зі здоровим глуздом. Володимир Рафєєнко вбачає в цьому системну помилку, яка веде до апокаліптичної розв’язки. Вона зводить нанівець зусилля тих свідомих мешканців, хто тверезо оцінює ситуацію й бачить її фатальні загрози. З іншого боку, фатум зануреності в минуле стає очевидним також для російських ідеологів та «реконструкторів», які усвідомлюють свій прорахунок. Один із них, Льоша Маршак визнає: проблема в тому, що Z, замість того, щоби приєднатися до Росії, приєднався до СРСР, причому до такої держави, якої ніде й ніколи не існувало. Відтак проблема ідентичності краю лишається відкритою: впадаючи в маразматичне марення про минуле (тим більше, ідеальне), він втрачає шанс набути суб’єктності в сучасному й прирікає себе на неіснування в майбутньому. У такому контексті ґротескні фантасмагорії автора видаються загалом адекватною відповіддю на масове безумство мешканців та цілковиту непрогнозованість ситуації.

Герої «Довгих часів» відзначаються не так рішучими діями, як тривалими діалогами або й монологами, в яких з’ясовують принципові для себе істини. Найхарактерніші з них провадять Сократ Гредіс із Василем Гиркавим, міністром химерної Z-ландії, або останнього з російським ідеологом Олексієм Маршаком. Ці розмови мають на меті з’ясування того, що ж насправді відбувається в місті Z, що стоїть за воєнною агресією, беззаконністю та хаосом і, головне, як вийти із зони лиха. Своєрідний «рецепт» порятунку краю із використанням Ганеші (розмальованої культової статуетки слона) та Шевченкового «Кобзаря» зринає в розмові Гиркавого з Маршаком, а його втілення покладають на працівників «П’ятого Риму». Символіка фінальної сцени роману, де знову разом діють – після реінкарнації й переміщення до Києва – ті самі Гредіс, Вересаєв та Ліза, загалом зрозуміла й прийнятна, хоча фантазія автора не виглядає надто переконливо (утім, чи має такою бути?). Схема порятунку Z через містичні ритуали трьох героїв вкладається хіба що в логіку химерної казки Льюїса Керролла. Авторова Z-ландія багато в чому нагадує «країну див» англійського письменника, коли через фантазування виразно проявляються хвороби умислу: це можна пояснювати як моделювання психіки божевільної Лізи, але можна сприймати також як алюзію безумства, що охоплює все обложене місто. А найвиразніше на характері письма Рафєєнка позначився таки Гоголь, його непідробно-ґротесковий світ родом із ранніх «Малоросійських повістей». Вплив Гоголя нерідко стає цілком очевидним, як-от у фінальній сцені роману:

«Полетели они высоко над Украиной. И посыпались Лизке в рот звездные вареники, которые заедать приходилось лунной сметаной. В ковше у Большой Медведицы Синий котик в желтой лодочке качался, драп курил, Лизку веселил и песенки распевал исключительно на галицком диалекте. Шевченко в немецком костюме, итальянской соломенной шляпе кланялся Елизавете от самых Магеллановых облаков. Пузатый масляный Гоголь выпивал за ее здоровье старинную серебряную чарку водки, стеснительно заедал еесоленым рыжиком и пирожком с капустой».

Український переклад роману авторства Маріанни Кяновської виконаний старанно й не викликає претензій. Утім, в оригіналі твір сприймається все-таки інакше: він соковитий і багатогранний, бо насичений зворотами, кліше та формулами, які апелюють до текстів російської та радянської літератури, а також популярної культури. Маємо справу з такими речами, які справді не надаються до перекладу. Однак основний пафос «Довгих днів» удається донести українському читачеві. І треба зазначити, цей пафос цілком актуальний. Бо війна на Донбасі в останні роки глибоко переорює свідомість та самоідентифікацію – як кожного індивіда, так і цілого нашого суспільства. Героями Рафєєнка є «русские мужики», які намагаються зрозуміти «жидо-бандерівський джаз», тобто переходять ризикований досвід кризи ідентичності. Це дається дорогою ціною: щоб вичавити з себе раба, треба померти. Але нема іншої ради. Навколо війна, біда і смерть. 

Потрібно ставити незручні питання, як це робить Володимир Рафєєнко. Навіть за умови, що вони поки що не матимуть відповідей. Що ж постане на руїнах «П’ятого Риму»?