“Закохані в книжки не сплять на самоті” – третє в українськомовній версії чтиво сучасної французької авторки Аньєс Мартен-Люган, що є логічним продовженням бестселера “Щасливі люди читають книжки і п’ють каву” (2016) та рівночасно потвердженням формули іншого роману – “Щастя в моїх руках” (2017), який побачив світ дещо раніше за рецензований.

Зайве тут повторювати характерні ознаки письма Аньєс Мартен-Люган: усі вони означені мною в попередніх рецензіях. Зрештою, як і паралелі між двома вищезгаданими творами. Щоправда, є одна специфічна деталь: епіграфами до своїх текстів авторка, психолог за фахом, традиційно обирає судження психоаналітиків. Так-от, якщо перший роман “Щасливі люди…” відкривається думкою Зигмунда Фройда про неминучість тяглості трауру і шкідливість (ба навіть згубність!) його дочасного подолання, “Щастя в моїх руках” ніби розгортає та пояснює фройдівську концепцію Щастя як реалізації дитячої мрії у зрілому віці, то епіграф до твору “Закохані в книжки…” дає надію на омріяне зцілення душі головної героїні Діани і на осягнення-досягнення сенсу буття як результат. “Нормальне завершення трауру нітрохи не означає, що про небіжчика забули, – навпаки, це нагода надати йому місце в завершеній історії, залучити до повнокровного життя, планів і бажань, що надають сенсу існуванню” (Моніка Бидловскі, “Мені сниться дитина”). У книзі згаданий цікавий факт: Моніка Бидловскі є фахівцем із дослідження фертильності, тобто йдеться про здатність зрілого організму давати нащадків. Думаєте, це випадково? Далебі ні. Діана, навіть того не усвідомлюючи, самохіть готується до потенційного материнства – попри невиліковний біль від утрати доньки Клари, який резонує при кожній з’яві дитини, викликаючи психічний шок і фізичну неміч.

Як і в першому романі, авторка на початку твору фокусує увагу на Феліксові – найвірнішому другові, що має нетрадиційну орієнтацію. Неодноразове підкреслення в обох текстах цієї деталі, як на мене, є зайвим; та, можливо, тим самим акцентується європейська толерантність до таких людей. У кожному разі, читачі, ще не знайомі зі “Щасливими людьми…”, либонь, не відчують певного дискомфорту, на відміну від тих, чиї мандри душею й долею Діани тривають… Так само уникнуть потенційного розчарування. Є ще одна прикрість, але вона радше стосується української перекладацької рецепції ірландського топоніму “Mulranny” : “Малрані” (“Щасливі люди…”) / “Малларанні” (“Закохані в книжки…”); хоча, зрештою, в оригіналі дозволяються кілька варіантів написання назви селища ( “Malaranny”, “Mullaranny”, “Mullranny”, “Mulranny”) , але в перекладі варто було би дотримуватися єдиного варіанту.

І все ж саме Фелікс (не батьки!) щиро переймається майбутнім Діани, застерігає її від можливих помилок, хибних рішень, оберігає від самотності, тим-то завзято підшуковує залицяльників. Та чи вдасться йому успішно реалізувати останнє? Адже марно йти проти долі, перечити її намірам і законам.

Головна героїня роману “Закохані в книжки не сплять на самоті”, Діана нарешті відчуває внутрішню силу, готовність зняти обручку, тим самим артикулюючи завершення трауру, але жодним чином не оскаржуючи пам’яті й болісності втрати. Що ж до Едварда, то спогади про нього теж викликають душевні страждання, ностальгію за ірландським періодом життя, позбавляють внутрішнього балансу, хоча й генерують почуття вдячності за зцілення від жалоби: “[…] Едварда більше нема, він лишився тільки епізодом у моєму житті. Та й існував лише для того, щоб звільнити мене від обов’язку вірності Коленові. Тепер я почувалася вільною й від Едварда. І ладна була відкритися людям” (с. 14). Та чи справді можемо говорити про абсолютну свободу? Першим кроком Діани до волі стає виборювання одноосібної влади над кав’ярнею “Щасливі люди читають книжки і п’ють каву”, що означає остаточне визволення від батьків, котрі замість душевної підтримки схильні розвинути особистісну неповноцінність і закомплексованість (згодом і мати визнає свої помилки).

Кав’ярня, як і її власниця, проходить стадію переформатування та перезавантаження відповідно до інтересів і вподобань головної героїні: “Читання завжди було для мене задоволенням, тож хотіла, щоб люди, які вчащають до моєї кав’ярні, відчували це, щоб навіть найбільш замкнені читачі здобули втіху від цього діла. На моїх полицях було доста всілякої літератури […] Я полюбляла порпатися у книжках, щоб знайти саме ту Книгу. І потроху до того діла долучалися нові клієнти” (с. 18). Отже, саме кав’ярня є символом Діаниної сутності, знаком тотожності головної героїні, її гендерної ідентичності, результатом переродження і відродження, зцілення і самоутвердження, фіксацією підсвідомої готовності до потенційного материнства: “Сьогодні “Щасливі люди” забезпечували мені душевну рівновагу. Вони дозволили висунути голову з води, наново влаштувати моє паризьке життя, усвідомити, який цілющий вплив справляє на мене праця, довести – як не батькам, то принаймні собі, що я на щось здатна. Завдяки кав’ярні я знову стала суспільною істотою, стала жінкою, котра має роботу і бере на себе відповідальність за неї” (с. 18). Зрештою, подальші події потверджують це найкращим чином. Що найважче дається Діані – так це її задум організувати “пополудні читання для дітлахів”: втрата донечки переживається з новою силою, біль дужчає… І приходить розуміння: “Від Колена я можу зцілитися, а від неї ні. Ніколи ніяка дитина не зможе увійти в моє життя…” (с. 19 – 20). Але недалеке майбутнє оскаржить таке переконання.

Аньєс Мартен-Люган не зраджує своєї манери письма: сюжет розвивається стрімко й легко, без зайвих описів і деталізацій, розлогих психологічних рефлексій. А отже, зафіксувавши “переродження” й самостійність Діани, авторка форсує розвиток дії. Відбувається знайомство головної героїні з відвідувачем кав’ярні Олів’є, який постає ідеальним чоловіком, поєднуючи функції друга й коханця. Та чи саме про нього мріє Діана? Чи саме з ним хоче пов’язати долю? Адже, зрештою, мають місце душевна й фізична близькість, взаємна симпатія, ба більше – стан закоханості, плани щодо спільного проживання… Спершу читач ніби почувається обдуреним, розчарованим, бо ж лише з Едвардом бачиться майбутнє Діани. Але опис ідеальних стосунків потрохи нівелює протест. Та й Діанине буття – цілісне й гармонійне: лад і затишок панують в особистій царині і кав’ярні. І все ж добачаємо певні сумніви: “Невже я зустріла чоловіка, який знову подарує мені радість у житті? І чи зумію я дати собі волю?” (с. 41).

Якщо наймізерніша згадка про Ірландію руйнує баланс, то що ж тоді говорити про реальну зустріч із Едвардом, котрий у Парижі має кількаденну виставку власних фоторобіт… Ще й напередодні оренди спільного з Олів’є житла… Як не вірити у випадок? Чи то не випадок, а діалектика долі?

Не лише рандеву з Едвардом, а й звістка про тяжку хворобу Еббі (його тітки) різко змінюють курс Діаниного життя. Корінна француженка, головна героїня особливим чином тяжіє до чужої, здавалось би, країни (пригадаймо з роману “Щасливі люди…”, що спершу до Ірландії мріяв поїхати її чоловік Колен), бо саме там рік тому одужувала від суїцидального настрою, наново навчалася жити, відкривати людям душу, віднаходити приємні моменти, саме там зцілилася від Колена завдяки почуттю до Едварда… І – знайшла справжню родину. Тим-то недивно, що після спільної з Олів’є “любовної мандрівки” до моря Діана відразу вирушає до Ірландії. І подивляє: “Тіло моє і мій дух зберегли пам´ять про цей шлях” (с. 73).

На тому сюрпризи не вичерпуються. Головною несподіванкою для Діани стає знайомство зі шестирічним Едвардовим сином – Декланом. “Той хлопчина, що, відчувалося, виросте міцним парубком, був зменшеною копією Едварда: розкуйовджений попелястий чубчик, суворі й гордовиті риси обличчя, ото тільки що всміхався” (с. 79). Разом із тим, це чи не найбільше випробування для Діани. По-перше, Деклан був приблизно такого віку, як і Клара, коли сталася трагедія. По-друге, цей хлопчик пережив недавню втрату матері і тільки звикався зі щойно знайденим батьком (що теж було випробуванням для обох: перший відчуває страх і захват поряд із татком, інший будь-що прагне компенсувати свою шестилітню відсутність, надто усвідомлюючи, що певним чином син “проживає” його долю (йдеться про ранню втрату матері і зраду батька), а він, Едвард, у свою чергу “повторює” власного батька в долі сина; звідси – запеклі потуги будь-що вберегти Деклана від повторення власного синівського досвіду, жертовна готовність забути “про себе заради сина”; про нелегкі взаємини Едварда і його батька мовиться у першому романі).

Сирітство Деклана, його нічні страхи, шалик, як єдина коштовна річ, що зберігає мамин запах, дитяча мудрість (хлопчик переконаний, що його мама у засвітах оберігає Клару) не лишають Діану байдужою. Розчулює головну героїню і Декланове прозирання її материнства: “Якимось шостим чуттям діти уміють віднайти шпарину. Це хлоп’я відчуло, що кожен мій порух, кожнісіньке слово тавроване розпеченим залізом материнства” (с. 101). Дві душі-страдниці, дитяча й доросла, що пізнали біль втрати найрідніших, мимовільно зближуються. І, зрештою, зцілюють одна одну, переживаючи катарсис.

“Я простягнула до нього руку, намагаючись оцінити той порух, і провела долонею по його чубчикові. Відчувши той дотик, він на мить заплющив очі, потім знову їх розплющив, благаючи мене щось зробити, аби полегшити його біль. Я запитала в себе, хоч те запитання було й заборонене: що я вчинила б, якби це була Клара? Подумки попросила у моєї доньки вибачення за ту зраду, адже це повинна була робити я для неї. Адже я відмовила їй у цьому, адже її мертвому тільцю я повинна була сказати, що все обійдеться, все буде добре і що я завжди буду там із нею. Я вклалася біля Деклана і пригорнула його до себе, вдихаючи дитячий дух. Він тицьнувся мені під пахву, потерся об мене і заплакав. Плакав довго, не перестаючи ні на мить. Гукав свою матінку, а я шепотіла: “Тихо, тихо, тихо…”

А потім, неначе десь іздалеку, злинули з моїх вуст звуки – то була колискова пісня, яку я співала Кларі, коли їй насниться щось страшне. Голос мій не тремтів, але по щоках котилися сльози. Обоє оплакували ми нашу втрату. Обоє були ми на дні глибокої прірви, обоє потерпали від горя” (с. 100 – 101).

Таким чином, страх головної героїні перед іншими дітьми нівелюється – натомість приходить співчуття та бажання допомоги й турботи: “Як упоратися йому з цим усім? Самотньому хлопчикові, травмованому материною смертю й батьковою втечею…” (с. 83). Стан чуйності, позиція емпатії екстраполюються не лише на Деклана, а й Едварда, котрий у набутому статусі батька вщент розгублений і збентежений. “Втома, яку я помітила ще під час нашої зустрічі в Парижі, облягла його, немов чорна хмара. І не втома то була, а психічне виснаження. Його нестерпно гнітив тягар, якого він не міг позбутися” (с. 82).

Разом із тим, не все так однозначно. Тяжіння до іншої дитини Діана схильна трактувати як третю зраду доні: “Кинула я її, коли дозволила поїхати в тому авто, кинула тоді, коли не захотіла сказати їй “прощавай”, тож не могла покинути ще раз, устрявши до цієї гри (чи справді гри? – Г. К.-С. ) з Декланом чи з іншою дитиною. Не мала я на це права, та й годі” (с. 103).

Досвід Еббі (втрата нею двох кревних немовлят і подальша роль матері для небожів) допомагає Діані усвідомити реальність прийняття іншої дитини як своєї і подолання болісного відчуття зради. Зрештою, материнство здатне долати межі. Та й Деклан всіляко цьому сприяє: його прив’язаність потрохи губить одновекторність, розщеплюється на постаті Едварда й Діани. Тим самим помалу й непросто, несвідомо й діалектично твориться буття сімейне (тато – син – мама) і родинне (додаються тітка Джудіта, бабуся Еббі, дідусь Джек). За таких реалій Олів’є втрачає свою значеннєвість. Однак ірландська ідилія добігає кінця: головній героїні час повертатися додому. І час розставити всі крапки над “і”. Але чи скоряться дві душі, Едвардова й Діанина, рішенню розуму? “Коли літак піднявся у повітря, враження було таке, наче мене силоміць відривають від рідної землі” (с. 137). У кожному разі, має місце болісне відчуття-переживання втрати “свого”, кревного, родинного.

По поверненню у паризький часопростір Діані наче вдається легко й майже безболісно продовжити своє звичне буття. Фелікс, Олів’є, кав’ярня – три точки опори, три кити паризького світу головної героїні. Хоча боязнь за здоров’я Еббі не вщухає, а з’ява чужих дітей знову-таки продукує дискомфорт у душі й тілі. За тиждень до отримання ключів від спільного з Олів’є житла внутрішнє сум’яття Діани увиразнюється, хоча цього вона намагається не помічати і будь-що гамує вагання, але поведінка як наслідок внутрішнього стану оприявнює потаємне: “[…] кав’ярня поглинала весь мій час. Завзятість моя немовби подвоїлася: весь час думала про “Щасливих людей”, збувала там усі вечори, затримуючись чимраз надовше. Може, в такий спосіб я рятувалася від своїх справжніх проблем? “Щасливі люди” – то була моя домівка, моя гавань, місце, де можна було зосередитися на своїх думках. Я уникала будь-яких дискусій з Феліксом. У нього був справжнісінький хист поціляти в найболючіше місце. Всі сумніви було перекреслено” (с. 150).

Раптова смерть Еббі знову вихоплює Діану зі звичного паризького ареалу. “Тіло моє було в Парижі, та душа була там, у них” (с. 155). Якщо раніше Олів’є перебував у стані сліпоти, тривалого сну, то другий швидкий відліт коханої жінки до Ірландії (хай навіть за такої причини!) змушує його як не прозріти, то бодай схаменутися.

Цього разу дистанція між Діаною та Едвардом помітно скорочується (у випадку з Олів’є все з точністю до навпаки) – попри ті попередньо поставлені крапки над “і”. Обидвоє розуміють, що межа досить хистка. Та й чи варто її дотримуватися… Коли спільне горе єднає особливим чином, а маленьке хлопченя й поготів. Між іншим, Діанова радість від зустрічі з Декланом, її піклування про хлоп’я генерують готовність до реального материнства. Прощання з Еббі, либонь, продукує остаточне вивільнення Діани. “Завдяки тим сигналам, які посилала мені Еббі, я нарешті погодилася з думкою, що Клара буде завжди зі мною, що я матиму право жити повнокровним життям й що ніколи не забуду її й не зраджу. Мені більше не потрібно було заперечувати частку себе” (с. 172). Як звільнила своє серце від трауру задля іншого чоловіка, так тепер Діана готова прийняти любов іншої дитини й віддати їй свою. Надто коли вже давно має відчуття, що то ЇЇ РОДИНА. “ З цим хлоп’ям я перейшла всі межі, сплюндрувала всі захисні бар’єри, тож не могла вже вдавати далеку приятельку родини, та й квит” (с. 179), – зізнається собі Діана. І висновує: “Деклан зробив те саме, що і його батько рік тому, він зцілив найглибшу і найболючішу мою рану. Його відчай, сама його особистість збурили мене до глибини душі, дозволили усвідомити, що не можна боротися з тим, ким я є, – хоч мати в мені й поринула у забуття, та все ж таки не вмерла. Втрата Клари закарбувалася в моїй пам’яті до самісінької смерті, та я навчилася жити з цим і вчитимуся всеньке життя” (с. 180). До того ж, саме Деклан, не усвідомлюючи того, зближує Діану й Едварда навіть у фізичному сенсі.

Та й сама Діана вже далебі не та. То раніше їй бракувало впевненості, наполегливості, то раніше вона каралася почуттям провини. Відтак, щойно головна героїня чує болісні зізнання Едварда, як розуміє, що не може втратити цього чоловіка, якому “неподільно належала” попри безперспективність стосунків. Принаймні не може відпустити, коли попереду остання ніч перед поверненням додому. Хай навіть то ніч ілюзій, де щастя і страждання, бажання й туга злиті воєдино.

Мученицьким є прощання і з Декланом, і з Едвардом. Хоч із останнім Діані подаровано додаткові миті. Але від того головній героїні не легшає – навпаки: “Враження було таке, наче мене провадять коридором смерті. Життя й відстань заберуть у мене чоловіка й дитину, яких я люблю понад усе в житті. Єдина моя втіха – знати, що в них усе гаразд, що вони живуть собі, що не костомаха забрала їх від мене” (с. 204).

Чи ж вдовольниться Діана такою пасивною позицією? Звісно, що ні. Тим паче, що в Парижі подивляє з чужості власного голосу, інакшості його звучання в кав’ярні. Перше, що вчиняє головна героїня, – це розірвання стосунків із Олів’є. Другий вчинок – кардинальний: продаж кав’ярні й остаточне возз’єднання з Едвардом та Декланом. Фелікс, сам того не усвідомлюючи, спонукає Діану до вирішального кроку: “У тебе є два чоловіки, яких ти кохаєш, а в одного й сама закохана до нестями, і ось ти лишилася сама. Ти все втратила, це нечувана річ. І що тепер ти робитимеш? Товктимешся у цій кав’ярні? Чекатимеш іще одного дядька, який порятує тебе від отих двох?” (с. 213).

На пам’ять про кав’ярню Фелікс дарує Діані дзвоник, що висів над дверима, – як сувенір, символ світу головної героїні, котра безумовно вірила, що завдяки “Людям” повернеться до життя (див. перший роман). “Тепер щасливі люди питимуть каву і читатимуть книжки без мене…” (с. 231) – вивершує Діана свій паризький часопростір.

Між 11-м розділом та “Епілогом” як ірландським happy end авторка тримає відстань довжиною в три місяці. В “Епілозі” головна героїня позиціонована щасливицею, хоча Едвард подеколи сумнівається у правильності Діаниного вибору. І батько, й син панічно бояться несподіваного зникнення Діани. А даремно, бо прагнення головної героїні кинути палити вже слугує натяком на потенційне материнство. Та й намір відкрити кав’ярню в ірландському селищі теж простежується.

Насамкінець авторка,Аньєс Мартен-Люган, висловлює подяки всім, хто спонукав до написання книги, видавцеві, читачам… І навіть головній героїні, котра попервах була витворена силою уяви, але згодом отримала повноцінне буття, – “Маленькій жіночці Діані, яку породила моя фантазія понад чотири роки тому… Ти змусила мене писати і подарувала щастя бути автором… І будеш завжди посідати особливе місце в моїй душі” (с. 237).

Отже, це дійсно фінал, “ happy end ” ? Чи можемо очікувати продовження історії?

У кожному разі, тричі поласувавши чтивом Аньєс Мартен-Люган, від четвертої філіжанки я не відмовлюся…