Багато років поспіль українці відвідують задля відпочинку курорти Туреччини, не завжди замислюючись над тим, які армії рушали звідси на війну проти християнського світу, чи про те, як козаки атакували Стамбул! Але, бачачи сучасних турків, чи задумуємося ми про те, що двісті, і навіть сто років тому це було страшною образою, назвати османа – турком, і взагалі, що означає, бути османом?

На це складне і цікаве питання й шукає відповідь Віктор Вальд у книзі «Останній бій Урус-шайтана». У 2017 році роман став переможцем Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова», а також був відзначений двома спеціальними нагородами:  «Золотий пістоль» від Андрія Кокотюхи за найкращий гостросюжетний роман і особливою відзнакою від мусульманської спільноти України «Альраїд».

Головний герой роману Орхан у юному віці разом зі старшим братом Азізом за наказом батька, бейлербея Румелії, вирушає у Дике Поле, Хейхат, аби змужніти, стати чоловіком, вовком, османом. Та в поході старший брат убиває вовка і сам гине від рук «вовчого побратима» - ще юного Івана Сірка. Молодшого брата козак відпускає і, як пізніше з’ясується, навіть оберігає в дорозі додому. Минає майже шістдесят років. За цей час козак стає переможним отаманом, а османський хлопчина – сіляхдаром імперії, хранителем шаблі султана Мехмеда ІV. На схилі років Орхан вирішує, що настав час помститися за смерть брата, і вирушає у путь, у те саме Дике поле.

Сюжет закручується саме навколо тих пригод, які сталися з героєм і його експедицією у дорозі. Їм випаде побачити сади і гори Криму, мертві міста і дивні мечеті, кам’яний міст через річку Каланчак, місце бою, в якому купка козаків розгромили тисячний загін перекопського мурзи, бути гостями кочових ногайців, бачити хатки з кізяку, чиї жителі смерділи так само, як і будинки, пережити пожежу в степу, втратити коней і свій караван, врятувати жінку з немовлям, жити серед чумаків і визволяли селянських сиріт, кумедно прикидатися запорожцями і ще безліч пригод, поки вони досягли свого кінцевого пункту і зустрілися з Сірком.

Не географічні маргінеси

Османи – не єдині «інші», на яких читач погляне під новим кутом зору. Це будуть також кримські татари (берегові, гірські і степові), караїми, ногайці, калмики та інші народи, якими були сповнені Крим і Дике поле. У творі степ є чи не окремим персонажем. І недарма. Складаючи аж 40% від усієї території України, він є незнаний багатьом українцям, адже нині відпустки і свята минають на пляжах, у лісах і горах, а не в дикому степу. В очах мандрівників він постає пустельним і велелюдним, тихим і кривавим, одноманітним і строкатим водночас. Безліч народів, кланів і просто розбійників роблять набіги один на одного заради поживи чи задля помсти, ведучи безперервну війну за виживання. Яскраво змальована природа цього регіону, його посушливий вітер і нещадне сонце, багаті рибою річки і сповнені тварин і птахів гайки.

Однак, не трапилося й без перебільшень. Степ справляє враження тунелю, яким носяться численні орди, а постійні поселення тих самих татар, на місці яких після виселення на Каспій Катериною ІІ були заселені німці, болгари, поляки, серби і українці, зовсім не згадуються. Поза увагою автора опинились також цигани, кримчаки (юдеї-талмудисти), греки, болгари, вірмени та інші народи, що складали значну частку населення ханства.

Серед усіх згаданих у романі етносів, чи не найбільшу цікавість в українського читача викликають кримські татари. Становлячи нині вагому меншину в країні, вони довго лишалися поза інтересом вітчизняних митців. Виняток становить хіба що роман в новелах Володимира Даниленка «Газелі бідного Ремзі» про оживленого у наш час кримського хана. Та й виданню новел кримськотатарських прозаїків сприяв також цей письменник. То хто ж для нас татари? Ті, хто століттями були сусідами, торговими партнерами, військовими союзниками і ворогами, забирали українців як ясир, але й самі ставали козаками, як-от Тарас Федорович (Трясило) і Василь Кочубей.

У романі татари є втіленням «гарної породи»: хазяйновиті, красиві, привітні. Щоправда, привільне життя невільників видається дещо перебільшеним, тим більше на тлі історії закутого в кайдани козака Будаша з ошийником непокірного раба, колишньої наложниці Марії, яка скористалася звичаєм «сьомого сина» - стати знову вільною і піти додому, народивши господарю шістьох синів, і опис невільницького ринку, найстрашнішого місця на світі. Нам можуть видатися дивними погляди на те, що торговець людьми вважається огидним, а от їхній ловець і власник – ні. Тож з роману Віктора Вальда читач зможе дізнатися про те, як жили наші сусіди, у що вдягалися, чим пригощали гостей, як господарювали. Тим більше, хто зна, скільки українців є нащадками такого «сьомого сина», що звався в козаків «туманом»? І чи не умовні нащадки Марії воюють нині за незалежність нашої спільної країни на Сході?

Слово як маркер: рідні чужинці - чужі родичі

Роман щедро пересипаний багатьма словами, що ріднять українську мову й культуру з татарською, адже довге сусідство породило численні запозичення. Тут буде знайомий кіш (табір, стан, стоянка), паланк – паланка (укріплення, дерев’яна фортеця), талмаш – толмач (перекладач), мейдан – майдан (центральна площа), буда (намет), сірно – сирно (маленький низенький столик), лакша – локшина (юшка з нарізаним тістом), бахадир (богатир), буза (алкогольний напій із пшениці чи пшона), а також халва, ясир, яничари і халат. Лишимо поза увагою дискусійне питання, хто і в кого запозичував, наголосивши саме на наявності спільних реалій і понять. Усе це викличе в читача приємне здивування і усвідомлення культурної спільності попри належність до різних релігій і мовних сімей.

Сексизм, расизм і шовінізм

Занурившись у текст, читач неодмінно відчує певний психологічний дискомфорт у широкому діапазоні від здивування до щирого обурення, адже письменник відправить його пізнавати не лише інший простір, але й іншу епоху. Кінець ХVІІ-го століття – освічений час. У минулому жахливі Темні віки, згасає полум’я Святої інквізиції, розвиваються наука, медицина і література. Однак сучасній людині важко примиритися з багатьма реаліями минулого.

Наприклад, расистське ставлення до африканців, тим більше, що більшість із них були рабами, і жахливий звичай мати у палацах безліч євнухів. Або зневажливе ставлення до інших народів, щось на зразок «османського арійства». Задля справедливості варто зазначити, що на цю «хворобу» страждали не лише османи й інші мусульмани, але й християни. Кожен виходець з провінцій намагався чимскоріш зайняти місце в ряду титульної нації. Навіть книжник Евлія Челебі, будучи абхазом за походженням, вважає себе османом, бо ж належить до цієї культури і працює саме на неї! Вірмени вважаються жадібними, караїми – лякливими, уруси – надмірно жорстокими. Маємо справу з тим, що пізніше психологи назвуть «каузальною атрибуцією» - схильністю трактувати вчинки інших, пояснюючи негативними рисами і зіпсованим характером, а свої – тлумачити залежно від обставин. 

Наприклад, багато уваги приділено відомим подіям у Чорній долині, коли за наказом Сірка ті звільнені з Кримського полону бранці, що вирішили повернутися назад, були страчені козаками.

Головний герой чує цю історію від татар і обіцяє розпитати в Сірка про причини його вчинку. Далі час від часу у різних епізодах зринають згадки про жахливого отамана, що «вбив колишніх співвітчизників» і «не пощадив одновірців», той самий, що нападав на «мирний» Крим і так, той самий, що порубав своїх. Це звір, шайтан і нелюдь, від якого треба звільнити землю. Однак ні герой, ні сам автор, анітрохи не жахаються з вирізаного до ноги роду Едигеїв, до чого причетний і головний герой, і ніхто не закликав кари небесні на голову їхнього батька бейлербея Хусейна. Вони не відчувають жодного каяття через винищення ногайців, коли було зґвалтовано усіх жінок і вбито всіх чоловіків за наказом султана, а радник героя – «божий чоловік» Евлія, навіть був присутній у час розправи. Однак те, що винищені були їхніми співвітчизниками і одновірцями, ніяк не вплинуло на оціночні судження героїв. Та й автор не надто загострював на цьому увагу, повторюючи вустами свого героя: «іслам – мирна релігія». Цим прийомом йому вдається досягти головної мети – показати українців очима ворогів, адже з усіх позитивних рис, побачених ними в урусів, була лише войовничість і хоробрість.

Що ж, у ХVІІ столітті Іван Сірко не мав змоги ввести проти агресорів санкції, не міг оголосити у розшук зрадників, що перейшли на бік ворога, не мав під рукою ані СБУ, ані ГПУ. А як би вчинив отаман, живучи сьогодні, у ХХІ столітті, коли можна позбутися руки за татуювання з тризубом, ноги за «Слава Україні» і життя за оборону прапора? Довгі роки трагедія в Чорній долині лежала тьмяною плямою на його репутації, але нині кожен має змогу поглянути на цю подію по-новому.

Ставлення до жінок виявляється ще більш сумним. Зачинені в гаремах дружини є лише мовчазними «дітородними машинами». Невільниці, куплені для розваг – безправні істоти, і нікому не спадає на думку, що користування ними – то зґвалтування, адже не може бути злочину проти раба. Постраждалі від насильства дівчата – розмінна монета, про яку не згадують. І все це пояснюється просто – так має бути. Так зручно. Так звично. Лише занурившись у минуле, можемо вдячно оцінити, який крок вперед зроблений людством, і подякувати фемінізму за можливість навчатися в університетах, брати участь у виборах і суспільній  діяльності, на свій розсуд влаштовувати особисте життя.

Водночас, головні герої є елітою, культурною верхівкою. Вони віддають шану наукам, вивченню мов, цінують каліграфічне письмо і ведуть записи своїх пригод, побачених народів і земель, укладаючи цілі книги пригод. Так, супутник Орхана, книжник і поліглот Евлія Челебі, написав не одну книгу мандрів, а його учень Фасул у дорозі розпочав свою власну. У романі наведені уривки цих книг, але не вистачає записів вражень героїв наприкінці книги.

Маленька людина у великій політиці

Роман завершується подіями, що сталися за три роки після поєдинку, а саме – під час відомої облоги османами Відня. Фінал книги породжує багато питань. Чи є правдивим, що у південних степах Гетьманщини мало вирішитися майбутнє цивілізації? Чи могли козаки стати на бік османів проти християнського світу? І чи мала сенс складна політична гра, якщо врешті лівобережні козаки гетьмана Івана Самойловича, як ми знаємо,  не брали участі у битві під Віднем? На щастя, історія не має умовного способу, тож, про численні «якби» можна лише здогадуватися. А головні герої зрозуміють, що попри всі свої заслуги перед імперією, вони є лише пішаками на шаховій дошці, що не зовсім випадково подаровані у дорогу коні мали впізнавані у степу сліди підків, що не завжди другом є той, хто за тебе кладе життя, і, що поки ти сам одержимий помстою, на тебе самого чатує розплата.

З упевненістю можна твердити, що роман не лишить байдужим сучасних українців, адже зачіпає так багато кричущих тем сьогодення, з усією щирістю переконує, що збереження людяності і національної ідентичності варте багатьох зусиль, що, яка б думка не була про нас в османів, степових калмиків, генуезців чи сучасних сусідів, найголовніше, що ми думаємо про себе самі. І як розказуємо про це світові.