Re:цензії

21.01.2018|07:44|Роман Ткаченко

Таємниці Хозарського озера



В.Мастєрова. На тому боці: збірка. - Харків: Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2017. – 224 c.

Читаючи збірку малої прози Валентини Мастєрової про давнє і сьогочасне українське село, мимоволі пригадуєш рядки незабутнього Бориса Грінченка:

 

Убогії ниви, убогії села,

Убогий, обшарпаний люд,

Смутнії картини, смутні-невеселі,

А інших не знайдеш ти тут.

Не став би дивитись, схотів би забути,

Так сили забути нема:

То ріднії села, то ріднії люди,

То наша Вкраїна сама!..

 

Минуло більше ста років, а ці віршовані рядки й досі звучать актуально. З такою історією наше народництво, зокрема і в позитивному, етичному сенсі (“Возвеличу // Малих отих рабов німих! // Я на сторожі коло їх // Поставлю слово”), незнищенне.

Однак в оповіданнях цієї збірки є не тільки те, що йде від обставин часу і звичного оточення, а й від душевного і духовного складу авторки. Традиційність її прози багатогранна, пройнята суто авторським світовідчуванням, овіяна теплом глибокого індивідуального почуття. У ній вчувається спадок нашої “неубієнної” прози ХІХ століття, трагічного лаконізму В.Стефаника, мотиви творчості “шістдесятників” з їхньою неореалістичною зацікавленістю життям “маленької” людини, має місце умовна образність народної казки. Читачеві, звиклому до надуманих, клішованих перипетій масової літератури, з одного боку, та інтелектуальної прози з невиразною фабулою, психологічними екскурсами чи дотепною балаканиною, з другого, буде, певне, незвичним пізнати багатство достеменних подій, вагомого досвіду, соковитих подробиць, позначених нюансами переживань, думок і вражень, небуденних у своїй буденності. У пошуках екзотики, все більше занурені у віртуальні світи, ми нехтуємо тим, що історія чи не кожного класичного українського села, не кажучи вже про міста і містечка, – це багатюще джерело сюжетів, характерів, карколомних пригод, шекспірівських пристрастей, всесвітніх імпульсів, невичерпний матеріал для науковців, письменників, кінорежисерів, з якого могла б постати нарешті, як Атлантида, самодостатня українська за духом культура. І найголовніший урок, який могла б дати літературна традиція у справі оновлення культури, це урок жорсткої і виболеної правди, без якої поступ неможливий.

Либонь, серед українських прозаїків ХХ століття Мастєровій найближчий за духом і манерою письма Григір Тютюнник. Та ж сама увага до художньої деталі й колоритного слівця з вуст персонажів. Та ж сама настанова на оповідну манеру викладу і уснорозмовні інтонації. Навіть вуличне чоловіче ім’я Дуня, винесене у заголовок новели, вочевидь, нагадує Тютюнникового Нюру. Утім, збірка “На тому березі” позначена подекуди невластивою Тютюнникові умовністю, фантасмагорією, авторське мовлення і образ автора більшою мірою розчинені у мовленні персонажів, а більшість сюжетів трагічніші, часом з відтінком мелодрами. Натомість найважливіша точка перетину полягає, на мою думку, у сповідуванні правди як естетичної категорії, про яку Іван Дзюба писав, що “вона передбачає не тільки громадянську мужність, а й душевну високість та творчу потугу. І сама стає джерелом цієї творчої потуги. Принаймні в певного роду реалістичній творчості ефект правди – правди життєвої ситуації, правди характеру, правди пізнання глибини буття – стає і художнім ефектом”.

Картина, українського села, яку змалювала Валентина Мастєрова, ще більш безнадійна, ніж у автора оповідання “Віддавали Катрю”. Цілковитий занепад громадського життя і традиційного сімейного укладу. Переважають мотиви розпаду: відчуженість між братами (“Гітлер”), відчуженість між дружиною і чоловіком (“Дикі гуси”), подружня зрада (“Подарунок”, “Сиродій”), жорстоке ставлення батьків до дітей (“Дідові чоботи”, “Брати”) і дітей до батьків (“Во ім’я сина свого”), жорстоке і байдуже ставлення до тварин, комах, дерев (“Дуня”, “Рій”, “Так плакало дерево”), сусідська помста (“Плями”), алкоголізм (“Клятий”), насильницьке розлучення закоханих (“Вовкулака”), зловживання владою, насилля над людиною (“Не той”, “Мати”), заздрість (“Люба”) тощо. Більше того, люди  розбратані самі у собі. Дуня з однойменної новели, живучи з дружиною без любові, відчужений від власного чоловічого єства. Священник не в ладах з власною душею (“Гріх”). Правителі далекі від народу, як власна тінь від президента (“Тінь”). Світ байстрюків, самотніх жінок, п’яничок, садистів, самодурів, неконтрольованої влади і обдертих селян. Щоправда, є і твори з мотивами протилежного змісту (“Очіпок”, “За Молохвою” та ін.), є м’який гумор (“Несправний”), але не вони визначають обличчя збірки.

З мотивів, деталей, композиції, з усієї сукупності ознак змісту і форми книги В.Мастєрової постає її концепція життя як втраченого раю, явища, котре позбулося сакральної основи і приречене на розпад. Моделлю ідеального буття виступає сім’я, в якій панує любов. Причому ідеал сім’ї треба розуміти широко, у сенсі гармонійного співіснування усього живого. Тоді як усі односельці, поєднані родинними чи сусідськими зв’язками, включно з навколишньою флорою і фауною, ландшафтом та історією, нагадують велику розсварену родину.

Сама письменниця не відділяє себе від цього сільського буття. Не випадково, наратор іноді виступає у творі як один з другорядних персонажів, як свідок подій, чи то переказує події з голосу свідків. У кожному разі особливий зв’язок з персонажами, хоч би тільки на рівні характерних ознак усного мовлення, не переривається. І до самих читачів автор мовить, як до давніх знайомих, використовуючи нібито зрозумілі для своїх локальні порівняння: “життя вишкірювалося на нього, наче пес Туман”, очі сатаніють, як у колгоспного бика Савки”, “язик довгий, як шлях від Сироїжок до Линькового переїзду, коли пішки йти”.

Осердям збірки, її камертоном є цикл “На березі Хозарського озера”. Наразі авторське світовідчування набуває ознак авторського міфу, у світлі якого по-новому бачаться решта оповідань і новел. Дійові особи циклу живуть у часопросторі легенди, хоч і співмірному з історичними реаліями, але насиченому дивами і таємницями. Завдяки близькості до стихій, люди ще не втратили здатності розуміти мову звірів і рослин, відають таїну перевтілень. Світ легенди (природа, традиції предків) є джерелом життєвої і духовної сили. Тут іще все справжнє, і любов, і ненависть. Якщо маленький Ікар із саморобними крилами (“Крила”) розбивається, стрибнувши з дерева, чи ламає ноги, як герой оповідання “Бусол”, то у легендарному часі такі метаморфози були б реальні, як-от перевтілення у вовка (“На тому березі”).

Світ природи у рамках цього міфу цілком позитивний. Хижаками виступають люди, а не звірі. Звірі тут неначе більш у себе вдома, ніж люди. Складається враження, що зло приходить переважно ззовні. Незмінною симпатією позначені образи священиків та інститут церкви, треба думати, духовна вісь буття. Так само привабливими виглядають постаті колишніх афганців, народних захисників, месників – відблиск козацтва. Сам художній світ минулого не ідеальний, але він є натяком на якийсь золотий вік, від якого сучасникам залишились самі уламки... і надія.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери