Re:цензії

Ова, – гора Вин

Надія Мориквас. Винова гора. Л.: Видавництво Старого Лева. 2017, - 224 с.

1.    Напочатку: спонтанне

…Кажуть, усе в цьому загадковому та неймовірно несподіваному світі тримається на легендах. Я міг би, як  це найчастіше робиться, зайти здаля. Проте, на цей раз, маю інші наміри. Конкретно про літературу. Тут легендарність, така собі, – справжня. Бо легенди виявляються правдою. Істиною письменницької неприборканої уяви та нестримного розуму. Власне, таку істину тут можна зафіксувати: буквально, вже у цьому несподіваному есеї. Хіба ж, – не диво?!. Література. …І ще щось, – поза дивом, незбагненне, як би ми його не називали, якими б сенсами не випробовували. Отже, без будь-яких нудних затягувань; але й не кваплячись. – Надія Мориквас, „Винова гора”, роман; „Видавництво Старого Лева”, Львів, 2017 р.; 221 с.

 

2. Повірити в диво

…Так розпочинається літературна легенда романної розповіді Н. Мориквас (цитую поспіль, але не вповні). –

„Найбільшою привабою Виногорів була, звісно, Цісарська криниця. Про це знали янголи, які здавна пильнували за виногорівцями з якогось високого віконця… Навіть нині – коли всі, здається, про криницю забули…

Стіни тут дихали живою водою, що стікалася підземними потічками з усієї гори, збиралися в кам’яному жолобі й лиш єдиним тоненьким струмочком пробивалися на світ. Ще можна було, притулившись до сірої споруди, так схожої на каплицю, відчути божу росу, що одушевляла її зсередини. Та чи охороняла ”каплиця” підземні джерела, чи навпаки – стримувала їх з усієї сили – годі було збагнути? Її дубові двері з металевими скобами, мов книжка в срібній оправі, були надійно замкнені… Чи пив тут хтось живу воду після цісаря?

Щоразу голос води стишувався, аж до легкого притаєного дихання, яке ще треба було постаратися, щоб почути – наприклад, вкласти по черзі долоні в бічні ніші, де колись були фігурки Ісуса Христа і Матері Божої”.

…„Кожного літа пересихають людські колодязі, і тільки під Виновою горою, звідкіль містечко власне й починалося, у студнях жебонить вода”.

Добрий заспів з різною: прихованою та одкровенною, метафорою. Беззастережним авторським бажанням поділитися часточкою душевного, ігноруючи навіть можливі творчі виснаження впродовж  некороткої дороги емоційних докладних романних розповідей. Тобто, Мориквас викликала у мене, читача (хоч і вимогливо-професійного) певну спонуку довіритись їй та з наростаючою зацікавленістю рухатись далі. Товаришувати, адаптуючись у запропоновану текстову естетику роману.

 

3. Спосіб повернення

…У реальні життєписи і драми Мориквас вплітає всуціль виуявлені історії та характери, що дає можливість вивільнити душу з рамців запрограмованої зумисності, згірклої приреченості, застиглої усвідомленості. Відбувається дивний політ над собою (у тому числі й авторський) і панорамна свіжість побаченого душею вражає. Захоплює дух саме те, чого не вздріти із ландшафтів нижніх. „З неба в небо – такий шлях людської душі. Анна повірила, і раптом почула симфонію…”

Тут письменниця, що називаю, дає собі волю. І дуже зичить, аби й інші повернули собі згаяне, загублене чи пригашене… Повернулися. Бачу.

 

4. Сюжет символів і „сновидінь”

„Винова гора”, роман інтуїтивних пошуків і, я б одразу зауважив, нерідко спонтанних знахідок. Саме в такий спосіб, відпустити себе; налаштований авторський творчий резус-процес. Притчево-легендні виокремлення, як ось – „Незакінчена історія про затоплений голос (дзвона)”, „Про кару за знесення фігури Матері Божої з Дитятком”, „Про криницю янголів”, „Легенда про Гальчину стежку” та інші, вписані в контекст більш монолітно; есеїстична приглушеність барв колористики, наче в давньому українському іконопису „надиктовують” сюжет без шалених скрутів, пікових кульмінаційних потрясінь, надуманого манірного трагізму. Дивні персонажі – і Анна, і Лінця, і Ліда, і Василь, і Славко, і навіть „Павло Пазур – новоспечений депутат міської ради”, зрештою, і майже всі інші.., як герої на нез’ясовній картині Клода Моне „Відпочинок на траві”, композиційно ніби разом, одначе їхні погляди, принаймні  у найближчому просторі, не пересікаються; налаштованість, навіть одяг – наявність чи відсутність його на тілі, свідчать про те, що ці люди – далеко один від одного, у світах, що їх можна збагнути лише поодиноко-особистісно… Та суб’єктів Мориквасівської епічної розповіді таки об’єднує певний фактор: Виногорова, тобто, території, сповненої дивовижних знаків, символів, метафор. – „Анна пішла в той бік, куди полетіли небесні птиці, вже не пильнуючи стежки”.

Часом картини роману подібні до сновидінь. Таким чином, знаю, припливає незбагненне… І відкриваються портали. …І для читальника. Уже посвяченого.

…Роман Н. Мориквас саме той твір, це вже для конкретної конкретики, що в ньому для мене найголовніше не про що він, а ким написаний. І ця якість – по-справжньому коштовна. Виняткова.

 

5. Окремішнє про суб’єктів епічних (дещо)

Персонажі роману Мориквас на різноголос промовляють: „Люди гинуть від недолюбленості та самотньої самотності”. – „Чому вона і погодилась на зустріч такої зимної зими?..”  Іхні рефлексії подекуди нагадують щоденникові; окремі непроґавлені миттєвості на клаптиках підручного паперу. Схоже те, клаптиковий роман?.. Проте дуже вже все суголосне. Втім, а чому б і ні?.. Читається так, буцімто, писалося саме для тебе. Ніби призабутий, колись недочитаний, дуже особистісний епістолярій. Затишно. Очікувані тобою слова; почуття; впізнавані події. Це, – звісно, вартісне сьогодні, як ніколи. Я налаштований перечитувати. Так.

 

6. При тексті

…Кожен письменник пливе на якісь свої внутрішні вогні, у різній мірі тривкі та тривалі. …Вони то спалахують, то зникають, зорієнтовуючи, а подеколи й навпаки, письмака на літературні „формули”, „модулі”, „системи”. Я беру ці слова-поняття в лапки, свідомо націлюючи увагу на те, що насправді все – значно складніше; однак потреба в конкретизації аналітичних дефініцій провадить мене саме до такої чи подібної виснованої та виробленої термінології.

У Мориквас такі незникомі вогні, запалені особливою творчою енергетикою, викликають стани подібні до медитативних і „тексти” з’являються ніби самопливом, уже не зважаючи на якісь (різного роду) перешкоди та перепади. І починають згодом навіть провадити саму авторку місцями, що, буцімто, існували десь іще до неї, а не є продуктом одверто особистої уяви та романних векторних фантазійних потуг…  І далі – з роману; таке деміургічне: „Анна таки володіла дещицею відстороненості, необхідної для тлумачення людей і подій, і часом їй вистачало лише погляду, щоб визначити хто чим дихає. Але, може, свідомо стримувала себе, уникаючи прискіпливого аналізу. Знала ж добре свою натуру: варто їй глибше зануритись у матеріал, як він може її поглинути, І тоді вона втратить свою безпечну дистанцію, свій простір”. Така „самоплинність” тексту захоплює найбільш постійно практикуючого читальника, неквапом, адаптуючи його у світи нових духовних можливостей і картин. Як на мене, – напрочуд вдалий (і рідкісний) синтез неповторності таланту романіста й неусвідомлена вповні інтуїція досвіду. Це як зцілення. Для всіх, хто тут. При тексті.

…Вони (герої)  ніколи не замикають себе в остаточних відповідях (і Мориквас також). Бо то – великий клопіт: знати усе…

 

7. Не проґавити: важливо

У романі Мориквас поодиноко подибую її авторську зумисну поезію. Вона з чималеньким масивом прози залюбки „дає собі раду”. То суб’єктові розповіді якийсь додатковий простір для душі відчинить, то ностальгійно приголубить жаль за самим собою, то несподівано впишеться у текст надвечірнього безмов’я… Одне слово, – все так органічно, що аж талановито. Тобто, у цьому творі, випливає, завідомо без поезії не обійтись. Так вона й з’явилась. Мабуть.

Видобуду слово,

як сльозу,

бо давно не плачу.

Видибай-видибай,

слово,

з гіркої прози,

як з полину

краплею поезії-крови…

 

8. P.S.

Дієслівна лексема „бути” мала б цілком органічно лягати в текст і контекст роману, а не постійно миготіти ніби якийсь блукаючий нав’язливий метелик…

Певен, якби редактори книжки більш вимогливо поставились до авторки (назагал,  в їхній професійності в мене немає жодного сумніву, і це, – тим паче!), то!.. Так, до слова! Впало в око. І, мабуть, не тільки мені. Хоча, годжуся, можна було б про це й не згадувати, як варіант.

 

9. P.S. 1

Письменство – один зі способів пошуку самого себе. І це, спостерігаю, виразно проступає і крізь текст роману Н. Мориквас ”Винова гора”. Помітна магічна самодостатність художніх текстів. І ніщо до цього не дорівняється. Читачу. Вин –  ова – гора. Жива кров вина життя (і вини також) у прильвівському янгольському містечку.

…І на Горі, південному її схилі, таки, колись давно рясніли виноградники. І це – зовсім не безглузде доповнення (дивись заголовок есею).



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери