Re: цензії

08.08.2026|Юрій Горблянський, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка

Історична реконструкція націєтворчих змагань в ретроромані Юрка Вовка (Юрія Зилюка) «Передбачення Курта Зіберта»

06.08.2026|Віктор Палинський

Іноземець

04.08.2026|Тетяна Мороз, письменниця, книжкова оглядачка, бібліотекарка

Строкате літо під однією обкладинкою

02.08.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун лікарка-психіатриня, психотерапевтка, письменниця

Після цієї книжки хочеться подзвонити мамі

02.08.2026|Ігор Чорний

Інтриги, шпаги і любов

31.07.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун, лікарка-психіатриня, PhD, психотерапевтка, письменниця

Закохатися в життя — означає повернутися до себе

29.07.2026|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ

Без миті немає вічности

26.07.2026|Ігор Зіньчук

У полоні Чугайстра

22.07.2026|Юрій Горблянський, Львів–Зашків

«ХТО ТАМ ПОВИС ТІМ’ЯЧКОМ ВНИЗ…»: про «діточі» вірші-«хулігани» для шибайголовних непосидюх…

21.07.2026|Валентина Семеняк, письменниця

Бути Небом ― це любити всіх

Видавничі новинки

Павлюк Ігор. "Мезозой"

Проза | Буквоїд

Прозовий дебют Надії Позняк «Ти ж знаєш, він ніколи тобі не дзвонить…»

Книги | Буквоїд

Сащук Світлана. «Дратва тиші»

Поезія | Буквоїд

«Безрозсудна» Лорен Робертс: почуття vs обов’язок та повалені імперії

Книги | Буквоїд

Ігор Павлюк. «Голод і любов»

Поезія | Буквоїд

Олена Осійчук. «Говори зі мною…»

Поезія | Буквоїд

Світлана Марчук. «Магніт»

Поезія | Буквоїд

Олександр Скрипник. «НКВД/КГБ проти української еміграції. Розсекречені архіви»

Історія/Культура | Буквоїд

Анатолій Амелін, Сергій Гайдайчук, Євгеній Астахов. «Візія України 2035»

Книги | Буквоїд

Дебра Сільверман. «Я не вірю в астрологію. Зоряна мудрість, яка змінює життя»

Книги | Буквоїд

Всі новинки

Головна\Re:цензії\Книги

Re:цензії

17.09.2017|19:11|Євген Баран

Про «людину-вухо» і про «хроніку глобальної антропологічної катастрофи»

відеододаток

аудіододаток

фоторепортаж

Світлана Алексієвич – Нобелівський лауреат із Івано-Франківська (Станіслава): Зб.матеріалів, присвячений життю і творчості сучасної білоруської письменниці / Упорядн.С.Хороб; пер. із біл. та рос. С.Хороба, з рос. Л.Лисенко. – Івано-Франківськ: місто НВ, 2017. - 126 с.

Здається, це перше видання такого типу в Україні. Відрадно, що воно виходить в Івано-Франківську, ще більш відрадно, що видання виходить за сприяння Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

На перший погляд, все виглядає закономірним. Світлана Алексієвич –письменниця-документаліст, лауреат Нобелівської премії з літератури 2015 року, народилася в Станіславі, виростала і навчалася у Білорусі. Батько – військовий, потім учитель. Батько – білорус, мати – українка.

Але у нас усе, що виглядає закономірним насправді є ентузіястичним поривом одинаків. Степан Хороб – професор Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника, в часи своєї журналістської молодости, активно читав і перекладав твори Алексієвич. Тому закономірно (sic!), що він і підготував це видання.

Я не буду розтікатися «мислію по древу». Алексієвич зробила те, що мала зробити. Вона подала документальний зріз совітської і постсовітської епохи через голоси свідків – голоси з минулого. Як це їй вдалося, бачимо самі. Такі книжки важко читати. Тут сотні історій. Жодна белетристика за цими історіями не вженеться. А якщо спробує їх „белетризувати“ - може програти. Тому що не кожна людська історія – трагічна, драматична чи комічна, - може стати сюжетом літературного твору. Естетично взірцевим і етично хвилюючим.

Кожна із книг Алексієвич („У війни не жіноче обличчя“, „Останні свідки“, „Цинкові хлопчики“, „Чорнобильська молитва“, „Час секунд-хенд“) в своїй основі є сакральним текстом, де відтворена історія простої людини, її деградації і її духовного виростання. Тут важко визначити межу Добра і Зла. Бо сама Людина і є цією межею. І дуже часто стадне, біологічне, інстинктне перемагає духóве. Все це розказано у книгах Алексієвич.

Вона має симпатиків і недругів. Як кожна талановита творча особистість. Має свої „мінуси“ і свої „плюси“, як кожна дитина свого часу. Має свою правду і живе зі своєю кривдою.

Це банальності, які я повторюю. Небанальним є її намагання втриматися Самій і втримати Людину в силову полі Любови. Адже „важко у наш час говорити про любов“.

Людські історії, почуті Алексієвич, недаремно вона називає себе „людиною-вухом“ є сумні і вражаючі. Чого вартують ті розмови – воєнні і повоєнні. Хоча все життя людини совітської, - а я теж складова цього продукту, бо на час розпаду СССР мені виповнилося 30 літ, - це боротьба і підготовка до боротьби. Чи як сказала сама письменниця, - „ми або воювали, або готувались до війни. Якщо придивитися – й далі думаємо по-військовому. Вдома, на вулиці. Тому в нас так дешево вартує людська душа. Усе, як на війні“.

Нічого не змінилося. Ми воюємо, ми виживаємо, ми пристосовуємося до сучасних подій і готуємося до нової війни. Література, мистецтво в цілому, не можуть стримати цього апокаліптичного передсмертного рику Людини. „Великі книги валяються під ногами“. Винен процес. Процес – виживання, і він тягнеться, для кого день, для кого – кілька десятків років. „З’їдач хліба“ перемагає людину мислячу. Трагедія – очищує одиничні душі і вводить в летаргійний стан мільйони.

Документалістика Світлани Алексієвич – реквієм Людині, яка потрапляє в пастку спільного проживання і, переважно, знаходить „крайнього“ в усіх бідах виживання всіх, лише не себе.

На завершення розмови про структуру книжки. Упорядник, сиріч, Степан Хороб, підійшов відповідально. Маємо у книзі виступи Світлани Алексієвич, в тому числі і Нобелівську промову. Фраґменти зі всіх книжок і витяги з критичних оцінок її творчости. А ще ілюстративний матеріял додає повноти і ваги сій книжці.

Алексієвич готує наступну книжку про кохання і старість. Себто вона знову відтворює сакральні сюжети. Вони давно проговорені і прописані, але її вміння індивідуалізувати історію малої людини, надаючи саме „тієї“ інтонації, витворює з Алексієвич біблійного автора. Навіть тоді, коли сам біблійний контекст ми забули і сприймаємо її як голлівудський блокбастер чи пропагандистське москальське „рускомірноє“ кіно.

P.S. Коли сьогоріч вмирала моя мама, - а я з тих придуркуватих, які виговорюють усе, аби не сказати найголовнішого, - то просила, аби я не розказував про її вмирання, а заповідала мені витворити її історію Життя.

Витворити те, чим все своє літературне життя займається Світлана Алексієвич.