Світлана Алексієвич – Нобелівський лауреат із Івано-Франківська (Станіслава): Зб.матеріалів, присвячений життю і творчості сучасної білоруської письменниці / Упорядн.С.Хороб; пер. із біл. та рос. С.Хороба, з рос. Л.Лисенко. – Івано-Франківськ: місто НВ, 2017. - 126 с.
Здається, це перше видання такого типу в Україні. Відрадно, що воно виходить в Івано-Франківську, ще більш відрадно, що видання виходить за сприяння Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
На перший погляд, все виглядає закономірним. Світлана Алексієвич –письменниця-документаліст, лауреат Нобелівської премії з літератури 2015 року, народилася в Станіславі, виростала і навчалася у Білорусі. Батько – військовий, потім учитель. Батько – білорус, мати – українка.
Але у нас усе, що виглядає закономірним насправді є ентузіястичним поривом одинаків. Степан Хороб – професор Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника, в часи своєї журналістської молодости, активно читав і перекладав твори Алексієвич. Тому закономірно (sic!), що він і підготував це видання.
Я не буду розтікатися «мислію по древу». Алексієвич зробила те, що мала зробити. Вона подала документальний зріз совітської і постсовітської епохи через голоси свідків – голоси з минулого. Як це їй вдалося, бачимо самі. Такі книжки важко читати. Тут сотні історій. Жодна белетристика за цими історіями не вженеться. А якщо спробує їх „белетризувати“ - може програти. Тому що не кожна людська історія – трагічна, драматична чи комічна, - може стати сюжетом літературного твору. Естетично взірцевим і етично хвилюючим.
Кожна із книг Алексієвич („У війни не жіноче обличчя“, „Останні свідки“, „Цинкові хлопчики“, „Чорнобильська молитва“, „Час секунд-хенд“) в своїй основі є сакральним текстом, де відтворена історія простої людини, її деградації і її духовного виростання. Тут важко визначити межу Добра і Зла. Бо сама Людина і є цією межею. І дуже часто стадне, біологічне, інстинктне перемагає духóве. Все це розказано у книгах Алексієвич.
Вона має симпатиків і недругів. Як кожна талановита творча особистість. Має свої „мінуси“ і свої „плюси“, як кожна дитина свого часу. Має свою правду і живе зі своєю кривдою.
Це банальності, які я повторюю. Небанальним є її намагання втриматися Самій і втримати Людину в силову полі Любови. Адже „важко у наш час говорити про любов“.
Людські історії, почуті Алексієвич, недаремно вона називає себе „людиною-вухом“ є сумні і вражаючі. Чого вартують ті розмови – воєнні і повоєнні. Хоча все життя людини совітської, - а я теж складова цього продукту, бо на час розпаду СССР мені виповнилося 30 літ, - це боротьба і підготовка до боротьби. Чи як сказала сама письменниця, - „ми або воювали, або готувались до війни. Якщо придивитися – й далі думаємо по-військовому. Вдома, на вулиці. Тому в нас так дешево вартує людська душа. Усе, як на війні“.
Нічого не змінилося. Ми воюємо, ми виживаємо, ми пристосовуємося до сучасних подій і готуємося до нової війни. Література, мистецтво в цілому, не можуть стримати цього апокаліптичного передсмертного рику Людини. „Великі книги валяються під ногами“. Винен процес. Процес – виживання, і він тягнеться, для кого день, для кого – кілька десятків років. „З’їдач хліба“ перемагає людину мислячу. Трагедія – очищує одиничні душі і вводить в летаргійний стан мільйони.
Документалістика Світлани Алексієвич – реквієм Людині, яка потрапляє в пастку спільного проживання і, переважно, знаходить „крайнього“ в усіх бідах виживання всіх, лише не себе.
На завершення розмови про структуру книжки. Упорядник, сиріч, Степан Хороб, підійшов відповідально. Маємо у книзі виступи Світлани Алексієвич, в тому числі і Нобелівську промову. Фраґменти зі всіх книжок і витяги з критичних оцінок її творчости. А ще ілюстративний матеріял додає повноти і ваги сій книжці.
Алексієвич готує наступну книжку про кохання і старість. Себто вона знову відтворює сакральні сюжети. Вони давно проговорені і прописані, але її вміння індивідуалізувати історію малої людини, надаючи саме „тієї“ інтонації, витворює з Алексієвич біблійного автора. Навіть тоді, коли сам біблійний контекст ми забули і сприймаємо її як голлівудський блокбастер чи пропагандистське москальське „рускомірноє“ кіно.
P.S. Коли сьогоріч вмирала моя мама, - а я з тих придуркуватих, які виговорюють усе, аби не сказати найголовнішого, - то просила, аби я не розказував про її вмирання, а заповідала мені витворити її історію Життя.
Витворити те, чим все своє літературне життя займається Світлана Алексієвич.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/09/17/191100.html
|
