В уявній бібліотеці масивний том братів Капранових я могла би розташувати одразу на трьох поличках. По-перше, поруч зі «Століттям Якова» Володимира Лиса, «Солодкою Дарусею» Марії Матіос, «Музеєм покинутих секретів» Оксани Забужко і «Вільним світом» Тетяни Белімової – жанрово і стилістично різними романами, які фокусують українську історію ХХ століття в родинних та особистих драмах. На другій поличці книга опиниться в товаристві класичних саг: «Будденброків» і «Форсайтів», «Люборацьких» і «Сестер Річинських». Але третя поличка, на мій погляд, стане природнішим контекстом для «Забудь-річки»: тут вишикувалися популярні сімейні романи, адресовані максимально широкій аудиторії, де серйозні історичні, соціальні, політичні смисли транслюються мовою простих символів та фабульних кліше – «Звіяні вітром» Маргарет Мітчелл, «Ті, що співають у терні» Колін Маккалоу або «Хрещений батько» Маріо П’юзо. Із більш сучасних авторів, які обробляють цю плодючу ниву, – маловідомі в нашій країні Джон Джейкс, Беверлі Сверлінг та Кевін Бейкер.

Капранови запропонували нам захопливу й актуальну історію. Читати «Забудь-річку» легко і приємно. Вона має помітний успіх і навіть потрапила до короткого списку премії «Книга року ВВС», цього року прихильної до масових жанрів. За дев’ять місяців 2016 року реалізовано три наклади роману. «Нора-друк» бадьоро відрапортувала про 13 тисяч розпроданих книжок. Секрет успіху не тільки в самому тексті, але і в потужній промо-кампанії самих авторів. Віталій і Дмитро не полінувалися об’їхати з презентаціями півсотні міст і містечок України, роздати тисячі автографів та десятки інтерв’ю. У спосіб, що нагадує виборчу технологію «від дверей до дверей», вони популяризували роман і забезпечили йому інформаційну підтримку в центральних та провінційних медіа.

Брати-близнюки поцілили в яблучко. Сімейні саги стабільно викликають інтерес публіки, яка жадібно поглинає черговий серіал про Тюдорів або Борджіа та невідривно стежить за династійними перипетіями у фантастичних світах «Гри престолів» і «Зоряних воєн». Кожний другий читач / глядач виколисує мрію побудувати власне родове дерево аж до Рюриків чи бодай зробити аналіз ДНК, щоб дізнатися, звідки прийшли його предки. Світовий генеалогічний бум в українців стократно помножується на цікавість до національної історії з грифом «секретно». Тому вже за вибір жанру та життєвого матеріалу Капранови заслуговують на 12 з плюсом та аплодисменти.

Закваскою в романі є Кохання та Авантюра. «Забудь-річка» починається мов рожева-рожевісінька історія. 30-літня самотня юристка Уляна потрапила в халепу на дорозі, і їй на допомогу приходить мовчазний і мускулястий моряк. Класичний мотив «damsel in distress»: сильний чоловік розв’язує проблему безпорадної героїні. Як ви здогадуєтеся, через 42 сторінки він уже пристрасно стискає її в обіймах… Що ж далі? Суперниця? Злі розлучники? Капранови, погравшись із читачем у «romance», підкидають нам детективну загадку з минулого: моряк носить те саме ім’я, що й дідусь Уляни, – Степан Шагута. О Боже, невже йдеться про інцест? Такого бар’єру між закоханими навіть всесильним авторам не подолати…

Із цього пункту стартує заплутаний історичний сюжет із підмінами, перевдяганнями, раптовими зустрічами, втечами і переслідуваннями, полоном і чудесним порятунком – використано практично весь арсенал авантюрного жанру включно з піратами. Степани Шагути множаться, як у калейдоскопі: їх уже не двоє, а четверо (!). Троє з історії – польський жовнір – справжній Шагута, чиє ім’я вимушено взяли собі радянський комсомолець Павло Соколенко і син сотника армії УНР Святослав Ліщинський, ще один Шагута – сучасний, син засланого на Сибір українця. Драйв зростає від сторінки до сторінки. Каюся, сама інколи забігала наперед, не витримавши тортур цікавості: що буде з головними героями?

Сімейна сага за визначенням синтетична і втягує у свій простір будь-які елементи: від вестерна до фентезі й жіночої прози. Жанр диктує розсування часових рамок до кількох генерацій та географічний розмах. «Забудь-річка», справді, дивує масштабом: від 1939 до 2014 року, змальовано Очаків, Київ, Бережани, Сургут, Сомалі, Стамбул, італійську Белларію… Капранови одну за одною, мов кісточки на рахівниці, зачисляють до свого активу значущі мікротеми. «Пласт» і «Сокіл». «Перші совєти». Голодомор-33 та єжовщина. Розстріли військовополонених поляків і в’язнів у галицьких містах перед відступом радянської влади. Конкуренція Фронту української революції та ОУН. Ворожнеча з поляками. Дивізія Ваффен-СС «Галичина». Боротьба УПА і проти УПА. Табори для інтернованих та радянські фільтраційні, СМЕРШ. Війна в Афганістані. Євро-2012. Експансія «донецьких» і проблема закарпатських русинів. Переслідування дисидентів КДБ і сучасних істориків СБУ за часів Януковича. Податковий і Мовний майдани. А у фіналі – Революція Гідності і АТО. Місцями це нагадує короткий курс історії України для абітурієнтів. Однак динамічний сюжет і хвацько закручена інтрига роблять весь цей огром фактів єдиним живим організмом.

У своєму тексті Капранови по-хазяйськи розпоряджаються зібраним матеріалом. Вони не приховують, а навпаки – всіляко підкреслюють, що жодної історичної деталі не вигадали. Усе взято з мемуарів, які вони сумлінно проштудіювали, чесно поділивши роботу на двох. Ретельно прописаний побут трьох армій – вермахту, радянської та повстанської – сильна сторона «Забудь-річки», що робить оповідь живою і переконливою. Брати разом з героями копають окопи, відбивають ворожі атаки, шукають харчі, приміряють уніформу, сперечаються з командирами. Війна у них – не лірика, розбовтана в романтиці, а важка буденна робота. «Мілітарні» глави справляють враження достовірних, вони майже не викликали питань у критиків.

Натомість глави «сучасні», «жіночі» прийняли вогонь на себе. Капранови присягаються, що перевіряли текст на дружинах – чи правдиво виглядає жіноча точка зору? (зауважу, що далеко не всі сучасні автори-чоловіки, описуючи психологію жінки, взагалі переймаються такими дрібницями). Утім, критики картають авторів – інколи справедливо – за банальність і недостатній психологізм. Звісно, від популярного жанру смішно вимагати концептуального бачення діалектики людської душі. Характери пересічному читачеві мають презентуватися як упізнавані «типи» – і в «Забудь-річці» з цим повний порядок: мати-одиначка, мудра баба, дитина, військовий командир, енкаведист, історик, філософ і так далі. Однак часом ловиш себе на думці, що деякі вчинки героїв недостатньо мотивовані і пояснені, а самі герої надто «нездогадливі».

Капранови мають реноме хуліганів і шоуменів. Приперчити роман парою-трійкою анекдотів сексуального штибу для них природно. Та все ж масні жарти-баяни про жіночі груди, які дивляться в різні сторони після пластичної хірургії, чи про «піфагорів» спосіб перевірити вірність чоловіка, зваживши у воді його тестикули, на мій погляд, порушують естетичну міру і є зайвими. Тим паче, що в ключових еротичних епізодах між Уляною і Степаном письменникам вдалося знайти рівновагу між романтикою і чуттєвістю.

Автори послідовно позиціонують роман як політичний проект і зброю в інформаційній війні з сусідами-окупантами: «…Ц ікавий модний роман…   – це як танкова бригада на передовій» . А як іще, скажіть, може сприйматися твір про Другу світову в сучасних українських реаліях? «Забудь-річка» – виразна альтернатива до російського мему «деды воевали». На відміну від казенної, консервативної, схематично-пласкої, чорно-білої, «одержавленої» і зацементованої, забитої гвіздками, мов труна, версії Другої світової війни (Великой Отечественной), що успадкована сучасною Росією від радянської пропаганди і тепер ідеологічно підкріплює геополітичні претензії «народу-переможця», Капранови захоплено розповідають нам про «дідів»-вояків, але при цьому переглядають історичні міфи, показують складну амальгаму героїчного і трагічного, здобутків і помилок, висвітлюють історію мовби «знизу» – не у версії можновладців, а з голосу простої людини, яка бореться за виживання у кривавій м’ясорубці. А найголовніше – розставляють українські маячки в подіях минулого і демонструють розмаїття нашої національної пам’яті: « Наші діди воювали у різних арміях   – у Червоній, в УПА, у німецькій, тож чиї ми онуки?» (ВВС Україна, 26 листопада 2016 року).

При цьому не завжди виходить у братів уникнути пафосу. «Забудь-річка» невловимо нагадує пісню Софії Ротару: «Одна калина за вікном, одна родина за столом…» Тут є і обов’язкова стежина додому , любов на все життя і журба до забуття . Джентльменський набір патріотичної попси, тиражований у десятках українських пісень, що ними зазвичай завершують концерти до державних свят у провінції. У них українська родина за столом , бажано у садку вишневому коло хати чи там, де червоним цвіте калина , доконечно символізує націю і державу. Однак зображення сім’ї, роду у Капранових зовсім не поверхове й не зводиться до штампу. Язичницький по суті поминальний ритуал Проводів на очаківському цвинтарі, який починає і завершує роман, виступає точкою, де схрещуються життєві дороги героїв і зв’язуються воєдино кілька поколінь мертвих, живих і ненароджених українців. Кладовище – місце пам’яті, де захована історія роду, інколи невідома нащадкам. Адже «Забудь-річка», як підказує назва, – про болючу українську проблему амнезії: «Це зараз   – історія. А тоді була стаття» (с.287), «…документи палили, закопували в лісі, топили в річках. Ми втратили велетенський документарний пласт, і мало того   – навіть усних свідчень небагато. Бо дітям не казали правду про батьків і дідів. Казали: пропав безвісти, щоб ті ніде не проговорилися» (с.331), «Добровільна втрата пам’яті… Хвороба країни» (с.333).

Як і згадані вище романи Марії Матіос, Оксани Забужко, Володимира Лиса й Тетяни Белімової, «Забудь-річка» виписує травматичний досвід українства, над яким можна було б гірко побиватися по-лінокостенківськи: «Кобзарю, знаєш, нелегка епоха оцей двадцятий невгомонний вік…» Однак Капранови абсолютно не схильні зітхати й заламувати руки в розпачі. Зовсім навпаки, роман вражає енергійністю і відсутністю сльозливих інтонацій. Прозаїки знаходять в українській історії приклади виживання й опору – зрештою, всім трьом історичним Степанам Шагутам удалося по краєчку пройти воєнне лихоліття і продовжити свій рід. А українським чоловікам ХХ століття це було ой як непросто: «Дев’ять смертей на одну біографію»,  – старанно підраховує Степан сучасний.

Власне, масова література і – ширше – культура активно шукає такого зацілілого героя, який міг би стати взірцем для теперішніх українців. Логічно, що нащадок одного з Шагут-вояків у фіналі йде до армії захищати землю від російської агресії. Чільний месидж роману лежить просто на поверхні – ген боротьби і спротиву, жадобу свободи з українців не витравити жодній імперії: ані нацистам, ані «совєтам», ані карликовому режиму Януковича.

«Забудь-річка» зіткана з багатьох сюжетних ниток, що презентують долі різних героїв – головних та другорядних, українців, росіян, німців, поляків, італійців. Зачеплено такий пласт матеріалу, що на ньому цілком можливо (і потрібно!) зробити і пріквел, і сіквел або розвинути бічні лінії – приміром, «сибірську» чи «італійську». Сам роман, окрім усіх його згаданих чеснот, прямо спонукає українців шукати своє коріння – про це Капранови розповідають на багатьох презентаціях та в інтерв’ю: «Після написання роману найбільшим компліментом для себе вважаємо, коли читачі пишуть і говорять, що прочитали наш роман і пішли до діда, щоб розказав все про їхніх пращурів. Або після прочитання роману почали складати родовід» («ZIK», 4 листопада 2016 року). Можна іронізувати над цією прямолінійною просвітянською настановою, на пальцях перелічуючи, чим «Забудь-річка» не дотягла до Великого Українського Роману. А можна визнати слушність та актуальність авторського месиджу в часи, коли так гостро стає питання української самототожності і наше майбутнє безпосередньо залежить від інтерпретації минулого. Визнати, що публіка потребує саме таких простих зрозумілих історій, написаних реалістично й доступною мовою. Я впевнена, що в сімейних архівах українців з-над Дніпра, Сяну і Дону заховано ще стільки цікавого, що вистачить загатити не одну «Забудь-річку».