Ось тому й сталося, що знаний насамперед завдяки блискучим оповіданням, замальовкам та влучним статусам у Фейсбуку, письменни-мариніст Антон Санченко презентував цього року товстий роман. І назвав він його – «Земля Георгія». 

І хоча це таки збірка короткої прози – «Мандариновий шлях», «Помполітська хвороба», «Біла кішка, чорний кіт» та інші повістини формують цілісність майже не пов’язану сюжетно, але поєднану законами «клаптикового» роману. 

Читачі книжки мають нагоду вкотре переконатися у невичерпності Чорного Моря, точніше – пригод і фольклору українських моряків казкового світу торгівельного та «тюльчиного» флотів легендарних портових міст Феодосії, Поті, Батумі, Ялти, Одеси, Керчі, а головне – Херсона. 

Херсон у цій книжці, як і в інших книжках Антона Санченка, на видноті. Саме в цьому місті навчалися герої оповідань «Нариси бурси» про життя Херсонської «мореходки», які тепер самі працюють на суднах, а то й керують ними. Саме це місто стало знаковим для героїв повісті «Левантійські канікули» - воно знаменувало вихід із Дніпрових вод у води морські. І не даремно киянин-оповідач у «Мандариновому шляху» намагається «закосити» під херсонця, хоча хто його розбере – херсонець він чи киянин? 

Автора «Землі Георгія» помітно неозброєним оком. Він не лише є безпосереднім учасником подій, але й досвідчених оповідачем, який пояснить і підкаже, присмачить історію моряцькими анекдотами та байками, а то й «підколе» читача. Автор – це добрий приятель, якого слухаєш, роззявивши рота, допізна засиджуючись із ним за кавою, де він, просякнутий морським бризом, з обвітреним лицем та моряцькою бородою, тлумачить тобі – сухопутному «салазі» – «що почім». 

І дізнатися від такого оповідача можна не тільки про моряцькі премудрощі та облаштування радіорубки промислового човна, а і ще багато чого несподівано важливого і актуального. Початок дев’яностих – пора міжчасся на пострадянському просторі – це історичне тло книжки. І коли автор описує війну в Грузії, єдиним незаблокованим торговим шляхом для якої був морський, де ночами спалахували замість берегових маяків вогники «градів», а темні судна «сахалися одне одного» поночі, бо не вмикали вогнів, аби не стати мішенню для чергового обстрілу… Коли врешті він прямим текстом пише «ми свою війну відклали, доручивши своїм дітям», то стає якось тривожно, у голові клацає уявний тумблер. Спогади моряка із рейсу Херсон-Батумі несподівано набувають актуальності й зовсім несподіваного сенсу. 

Звісно, на тлі майже всіх повістин цього «клаптикового роману» маячить війна. Але все ж головне у ньому – море. Головний український мариніст описує море – щоразу різне, як на картинах Айвазовського – і людей моря з любов’ю та знанням справи. Навіть «бандюки», митники і нечисті на руку капітани тут якісь симпатичні. І не просто описує, а й «підтягує» до сьогодення великий масив української та світової мариністики, чи то цитуючи Трублаїні, чи вводячи в сюжет невдатного студента-кухарчука, який невідь-звідки з’являється на судні вже під час рейсу, як достопам’ятний Жак Паганель… 

Читаючи «Землю Георгія» розумієш, що Україна – таки морська держава, а народ її робучий і винахідливий – такий не пропаде. Минають війни, відходять уряди, а старенький Херсонський «Вадічка» знову й знову виходить у рейс, щоб наміняти на борошно грузинських мандаринів, бо його праця вічна, як саме море.