Чотирнадцять, червоне плаття з Італії, босоніжки на підборах заввишки аж! вісім сантиметрів, браслет від коханого хлопця. Усе для тебе – у твій день народження. Кожна юна панянка мріяла б про таке. Але чомусь наша Мілка наодинці зі святковим тортом, та й задмухує свічки з прагматичним бажанням «подорослішати й порозумнішати» (с. 20). Чомусь усе раптово «розклеїлось»: запізнення на урок, смішкуваті однокласники, зіпсутий бой-френдом Бодею настрій, вістка про розлучення батьків. І так хочеться сховатися від усього світу, зачинившись у своїй затишній «фортеці»! І, може, хтось чув «як раз по раз у кімнаті хтось тихенько шморгає носом, але нізащо б не здогадався про причини дивних звуків: можливо, іменинниця якраз передивлялася чергову серію улюблених «Дівчат Гілмор», а можливо, в неї просто нежить…» (с. 21).

 Реальність мокрими потоками перших труднощів вривається до її дівочої «фортеці», змушуючи Людмилку відпускати: тата – до іншої, чужої Люди, маму – у вир особистої свободи, подругу Таню – у руки нахабного Алекса, себе – у зливу поцілунків, солоних почасти від смакування соленим арахісом, почасти – від болісного куштування перших значимих сліз.

Історія Мілки – це історія дорослішання дівчинки, написана дуже відверто:  так, наче героїня звертається саме до тебе, а ти миттєво стаєш її другом, адже вона «вважала друзями лише тих, кому могла розповісти про себе все. Навіть те, що в неї в першої в класі з’явилися місячні» (с. 12). Мілка сміливо роздумує про хлопців, бачить майже-еротичні сни про себе й Богдана, самостійно опановує техніку французьких поцілунків, продумує тактику поводження з набридливим Толиком, мріє про далекого-близького заморського Сашка. А ще – переживає за свої маленькі груди і за річні оцінки найкращої приятельки Тані. Хоче виглядати стильною і сильною. Захоплюється Енн із Зелених Дахів і вміє переказувати за чотири хвилини «Собор Паризької Богоматері». А ще життя нашої Мілки – трохи епістолярне: пише листи до коханого, та не відправляє, а перечитує для самовдоволення; вирішує мейлом робочі питання, «кидає» лаконічні (здебільшого вимушені) смс-ки, і врешті – робить короткі, але вичерпні нотатки у щоденнику. Таке «текстоплетіння» Мілки – потреба комунікації зі світом, простором, у якому вона прагне, щоби її голос таки почули.

І її чують. Очевидними виявляються її дипломатичні здібності. Як добрий менеджер вона продумує репетиторський інтенсив для Тані, залучаючи до співпраці Богдана й Сашка. Як гнучкий рефері намагається встановити мирні взаємини між Танею й Алексом-Сашком після неприємного інциденту на дискотеці. Як чуйна подруга переймається долею Тані… Спостерігаємо, як Мілка росте у Людмилу, як балансує на хиткій кладці між тим, чого хочеться і тим, до чого поки ще не готова.  

Спочатку читач бачить її у пошуках веселощів й амурних пригод. Але з відходом тата ця Мілка виростає зі солодкої молочної дівчинки-карамельки у дівча, яке розуміє солоність поцілунків. Здається, що «тільки тепер вона по-справжньому розуміла, як сильно любить тата і як сильно їй його бракуватиме, коли він переїде до тієї жінки» (с. 29). І чи не найбільше, всупереч своїй почуттєвій сміливості, навіть: готовності, Мілка боїться почуттів. Їй страшно, що вона може прийняти у свій замкнений мікросвіт ту «чужу» Люду і її сина Артема, врешті – полюбити їх, тих, що «вкрали» у неї тата. Єдиним, кому вона вірна у своїй пам’яті почуттів – це покійний братик Гліб. Навіть дарована Артемчику Глібова книжка сприймається Мілкою як батькова зрада («вирішив собі замінити свого (мертвого, мертвого!) синочка на новенького семирічного тюхтія» (с. 81) – і пам’яті про Гліба, і її самої як носія цієї пам’яті. Тому віддати усі три томи Стівена Гокінга – це не просто дарунок книжки, це проявлення прихильності Мілки до того «чужого» хлопчика, який спробує колись розділити її самоту у стінах «фортеці» замість рідного померлого Гліба.

Мілка вчиться любити. Маму – по-новому, тата – заново, «чужу» тьотю Люду і її Артемка – незважаючи на…А своє щось-схоже-на-любов до хлопців вона ототожнює з прочитаними листами минулого, які «поклала у поліетиленовий пакет і закопала під молоденькою антонівкою» (с. 108).

Бо, можливо, усі ті солоні поцілунки, які пізнали дівчатка Мілка й Таня, – то лише передчуття чогось щирого і справжнього, чогось такого(!), яке чекається спрагло і нетерпляче, яке виглядається, наче доленосне повідомлення у скриньці, адже, справді «найдовше час тягнеться тоді, коли чекаєш від когось листа» (с. 43). Повість Ольги Купріян про дівочі сни, про рожеву «фортецю», в якій іноді сумно, про поцілунки, про чотирнадцять. І про чекання. Листа чи любові?