20 липня 2012 року закрилися очі Василя Лісового. Багаторічний політв̓язень життя якого для багатьох є прикладом. У 2014 році у видавництві ‟Смолоскип” вийшла книга спогадів та поетичного його доробку, яка для істориків стала ще одним великим пазлом у реконструкції як побуту того часу, так і його духу. З̓яви свідчень політв̓язнів останнім часом все більше продирають заслону суспільної байдужості. Така активність письма, активність їхньої пам̓яті вочевидь пов̓язана з розумінням того, що напруга опору всередині країни до свавілля, хамства, філістерського омертвіння людей падає. Як і колись, їхнє слово стає певним каталізатором конституювання людського в людині. І хоча процеси ці дуже індивідуальні, але видно виразний рух назустріч читача і автора, що носить в собі таку пам̓ять. За останні роки українська культура розглибилась спогадами дисидентів, які читаються на одному подиху. І хоча темперамент письма, його емоція, вміння виокремлювати деталі у всіх них дуже індивідуалізований, та усі разом ці спогади творять величну мозаїку як відбиток людської величі. Не можу не назвати тут таких авторів як Микола Руденко, Світлана Кириченко, Раїса Мороз, Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Василь Лісовий. Про суто художню сторону їхньої мемуаристики можна було би зробити окрему студію, оскільки кожен з них по-своєму відчував слово, його пластику, те в ньому, що ми називаємо глибиною. За кожним наративом їхніх книжок відчуваються монолітні, інтересні фігури, які ваблять читача своєю виразною, наче різьбленою окремішністю.

У спогадах українських дисидентів можна часто зустрітись з тим, що одна і та сама подія розказана різними людьми набуває більш виразного звучання – інше освітлення, інший кут зору розширює дисидентський текст історії як такий. ‟Спогади” Василя Лісового аналогічно розсувають межі розуміння складеної ситуації. Чим більше ця пам̓ять добирається до нашого сучасника, тим менше залишається місця злу. Крізь призму цієї історії розкривається заразом наша жива сучасність з усіма її дикими, некоординованими рухами: ‟Коли мене знову забрали наприкінці липня в ПКТ, я не думав, що прощаюся з Василем [Стусом – Б.П.] назавжди. Аж до його повернення в Україну тілом. Тілом, але ще не духом. Його віра, що, розпрощавшись із чужою Україною навіки, він все-таки повернеться в рідну Україну, є джерелом віри багатьох. Але його повернення в Україну відбувається повільно і нелегко”. (В. Лісовий ‟Спогади”). Треба сказати також, що у час, коли патріотизмом прикриваються хабарники, переступники, ця книга дарує надію на те, що такі часи колись минають. І в цьому логіка історичної спіралі.

Книга ‟Спогадів” Василя Лісового має доволі розгалужені напрямки оповіді, але центр їх тяжіння лежить в Людині, яка у певний час зробила свій вибір і жодного разу не відмовилась від нього. Тут і війна, і голодне повоєнне дитинство (типові речі для людей його кола), школа, поневіряння, а згодом − широко відкриті очі та душа до усього побаченого, студентські роки, аспірантура, викладання, арешт, тюрма, зона, заслання, Незалежність і … деяке розчарування. Оповідь Лісового у деяких місцях принагідно, а десь доволі широко розбавлена судженнями на тему переважно соціальної філософії, літератури, коли йдеться про поезію Ігоря Калинця. У цих міркування читач може побачити траєкторію, яка відбиває собою народження сумнівів щодо радянської дійсності − як через власне мислення Лісовий прийшов до опору системі, що виявлявся у розповсюдженні самвидаву. Тут дуже виразно видно, в який спосіб формується доля мислячої людини у той час, рудименти якого ми спостерігаємо по тепер: ‟Комуністичні ідеологи психіатричного пояснення дій тодішніх протестантів намагалися представити їх як людей, не здатних досягти соціальної адаптації. Але майже кожен із них, якщо відкинув би свій протестантизм і спробував забезпечити собі пристойне, але ‟тихе” життя, міг би цього досягти. Це стосувалося також мене: ні моє становище після захисту дисертації, ні мої взаємини з оточенням (з людьми) не давали мені підстави, з огляду на особисто-побутові обставини, вважати себе неспроможним ‟пристосуватися”. Але цього можна було досягти тільки дорогою ціною: компроміс із власним сумлінням має межу допустимого. Поза тим він загрожує абсурдом, душевним хаосом. Не кожен здатний це витримати. Одні шукали забуття в горілці, інші вчиняли самогубство” (В.Лісовий ‟Спогади”). Слід сказати також, що ця книга має в собі той важливий жанровий момент, який читач називає відвертістю, через що вона бринить живою силою і дає відчуття пульсуючого вітаїзму. Заразом у своїй оповіді Василь Лісовий постає як людина стримана у висловах, але не слід це плутати з обережністю філістера, дуже спокійна і заразом прониклива, яка говорить те, що думає. Тонке відчуття правди, низький поріг соціальної несправедливості дає читачеві цієї книги добротний шанс відчути як сильна, тверда імперія конала під легким натиском справжнього живого життя. ‟Сильне і тверде гине перед молодим і ніжним” – із кінофільму ‟Сталкер” Андрія Тарковського.

Нехай ця книга залишить пам̓ять про Людину, що оживатиме в її читачах.