Прізвище Альєнде у старшого покоління українців асоціюється виключно з політикою –  заколот у Чилі, вбивство президента Сальватора Альєнде, стадіон-в’язниця у Сантьяго тощо….

Тож взявши до рук книжку Ісабель Альєнде, родички того самого Альєнде, «Оповідки Єви Луни» налаштувався на політизовану літературу. Сумлінно прочитав анотацію, дізнався, що пані Ісабель називають «Маркесом у юбці» і взявся до читання.

Я – читач упереджений, коли йдеться про латиноамериканську белетристику, бо  вважаю, що вся південноамериканська література трохи штучна, принаймні, занадто екзотична, як для наших терен. Антураж: сельва, манго, орхідеї на тлі араукарій не дають сприймати все, що відбувається, серйозно. Тож до вже згадуваного Маркеса, я б додав ще і Льосу, і Амаду, які вичерпно характеризують латиноамериканську літературу.

Латинська Америка звідси взагалі виглядає стороною химерною і непевною. І згадувані майстри, хто по той бік океану вмочують перо у чорнило аби розповісти чергову оповідку з життя пеонів, ще жодного разу мене не підвели. І не має жодного значення, де відбуваються події: у Бразилії, Мексиці, Чилі чи Перу – герої будуть діяти поза межами здорового глузду, тобто романтично.

Одна жінка («Двоє слів») продавала слова… і завдяки цьому один зарізяка став політичним діячем. Таке може відбуватись лише в краю кольору сепії, азалій та орхідей….

Відчуття певної оперетковості  подій не полишає, принаймні, всю першу половину «Оповідок…». І драматичні, і трагічні події, покликані на сторінки  талантом авторки не сприймаються ані драматичними, ані трагічними – заважає та сама горезвісна сельва…. Та, парадоксальна річ, ця література, навіть у перекладі, – доволі медитативна. Тим вона і небезпечна, як на мене: розповідь ведеться неквапно, докладно, без окличних знаків, і у цій же заколисуючій манері когось вбивають, гвалтують, готують помсту.

На фразі «… до дванадцяти років нічого не вміла, мала лише хист терпіти лютий голод і довічну спрагу» – зупинився. Перечитав ще раз. Потім все речення спочатку. На початку було: «… росла у засушливій місцині…». Чому я згадав українців?...

Підчас, спостерігаючи за героями, взагалі, почуваєш себе відвідувачем божевільні: романтизм і піднесення у скоєнні безглуздя іноді просто приголомшують. У родині («Кларіса»), де є батько, матір і діти, батько зачинився у найдальшій кімнаті і мешкає там, не спілкуючись з родиною, більше двадцяти років….

А інші, невибагливі, сільські історії авторка подає під таким пряним соусом, що звичайна хлібина буденності перетворюється на пишний коровай повсякденного свята.

І взагалі, якби Кортес, очільник конкістадорів, знав у що перетворять важкоступну, похмуру католицьку віру веселі, музичні і містичні тубільці – він би привіз більше зодчих, ніж сутанників. Бо колоніальна архітектура – це єдине, чим сьогодні можуть пишатися нащадки загарбників.

Знайшлося місце у збірці і новелі штибу Декамерона («Жаб’яча паща»). Тут не буду розводитись  – треба читати. Єдине, авторка невимушено  піднялася до античних висот у зображенні гріха….

Легка та поверхнева розповідь про важке життя «латинських» американців – це чи не фірмовий стиль південноамериканських класиків. Через ці опереткові пристрасті я не переживаю за героїв,а лише зауважую їхні вчинки….

Та попри легкість, і не зважаючи на переважне католицтво жителів Південної Америки,  оповідки все ж таки виглядають одіозними витівками тубільців, лише трохи притлумленими під пильним оком церкви.

Приголомшуюча історія про дівчину («Якщо ти зворушиш моє серце»), яка з шістнадцяти років до шістдесяти трьох, тобто, упродовж сорока семи років жила  у підземеллі, бо туди її «прилаштував» коханий, саме через приголомшуючі подробиці виглядає не людською трагедією, а легендою про жінку, яка не мала свого «я». Та фінал цієї історії не менш приголомшуючий ….

На цьому тлі псевдовикрадення таким собі Оресіо Фортунато чужої дружини Патрісії Ціммерман («Подарунок для коханої»), попри міжнародний скандал який міг спричинитися, більше скидається на романтичну витівку пристрасного чоловіка, ніж на зазвичаєне нехтування загальнолюдських правил поведінки.

Взагалі, життєрадісна вдача південноамериканців інколи викликає захоплений подив. Мадам Баттерфляй («Тоска») з своєю трагедією була сприйнята місцевими глядачами як пришелепкувата дурепа, яка вирішила вкоротити собі віку через мужчину. Теж мені,знайшла привід…. 

Інколи, амплітуда вчинків героїв осмисленню не підлягає. Якщо у підземелля, то на сорок сім років; якщо жінка помилилися з почуттям, то несе свій хрест тридцять років….

І все ж, окремі оповідки випадають з загального опереткового тону, і тоді з жахом читаєш, як мати («Путь на північ») продає свого сина на органи за двісті п’ятдесят доларів – грубі гроші, як для сільської родини.

Пані Ісабель не зрадила своєму прізвищу («Найпотаємніше із забуття») і вставила до збірки і оповідання про події буремних 70-х, за часів Піночета. Але й тут передає своє ставлення до політики по-жіночому….

Є в «Оповідках…» і нове знання, принаймні, для мене: «Не дихала через вуха, як звичайні помираючі…» – це, схоже, спостереження з індіанського життя.

А ось що мені дійсно близьке («Нескінченне життя»), то це рядки, які упорядник збірки, свідомо чи ні, розмістив майже наприкінці книжки: «… смерть із її одвічними жахами – це лише звільнення від непридатної шкаралупи, тоді як дух долучається до єдиної космічної енергії».

Ця фраза примирила мене з дійсністю і зробила час, витрачений на читання, витраченим не намарно.