Читати щоденник — як заходити в чужу кімнату у світлі сутінок, де сидять закохані, по-ґаздівськи сідати поміж них зі втупленим поглядом «причина мовчанки?», відтак зчитувати по обличчях невдоволення: потік приємнощів інтимного діалогу перервано зненацьким приходом когось-то. Залишається не знати що: не піти і не залишитися. І тут зринає «але»: інтимні розмови — у площині інтимних бесід на вітер; письменницький щоденник — у цьому разі на воєнну тематику — у площині історій, що мають право на життя як одна зі сторінок людського досвіду.

Рецензування не тільки воєнних щоденників, а й фактично всіх книжкових зроджень на воєнну тематику, завжди не об’єктивне: кожен, хто бере їх у руки, змушений враховувати особистий досвід автора, мовляв, обставини склалися так, що потрібно написати так і так, свідомо скоротивши критичні зауваги, або ж взагалі закрити на них очі, однак про книжку варто говорити як про нерозривну цілісність, а не бракувати сторінки з вибором найбільш вдалих й ухиленням від невправності автора. І тоді з’являються псевдозбірчини, у яких рядки склепано будь-як; якби хтось із цивільних вийшов на літературні люди з подібним писанням, йому б не дало жити переслідування в´їдливих закидів коментаторів, що вони самі ні на що не здатні, але вколоти перші. 

Спершу ця книжка мене відштовхнула, коли натрапляла на рясні русскоязичниє вкраплення діалогів та речень. Згодом вирішила, що читатиму по декілька сторінок щодня. І дійшла висновку, що внесення автором чужорідного язика на сторінки видання, цілком виправдане, оскільки є результатом невирішення мовного питання на окремих територіях, тому моменти прочитання мови командира батальйону (зрештою, і не тільки, ще й цивільних), який вибрав собі псевдо «Лєрмонтов» (український! військовий назвався прізвищем російського поета; як на мене, бракує «Пушкіна», який заклав основи імперської ідеології, тоді було б прекрасно, було б чітко видно, хто проти кого воює, головне — на чиєму фронті), показує реальне обличчя держави і нації, не замасковуючи нічого. Зрештою, доволі виразно помітно, що русскоязичний синтаксис питомо не органічний для мови автора, оскільки речення кострубаті, стилістично не відшліфовані, радше — неприродні, — І. Михайлишин фіксував часоподії такими, якими вони є. 

Зрештою, яка війна, — таке й письмо про війну і письмо війни, приховувати нічого не потрібно, проте вдаватися в естетизацію описів, тому речення прості, уривчасті, іноді як вироки. На відміну від інших щоденникових видань, де переважає авторський монолог як мимолітний потік свідомості, що є своєрідною авторською рефлексією спроби вивільнення болісних сторінок реалій, у «Танці смерті» прочитуємо рясне нашарування діалогів, обрамлене датуванням, що дає змогу простежити події на тлі часового відтинку (4 червня — 30 серпня 2014 року, також є хибодруки в датуванні), еволюцію авторського мислення і самосвідомості, репрезентованих в індивідуально-авторському стилі, а головне — у динаміці міжлюдських взаємин. 

Війна — простір, у якому є ті, хто перемагає, і ті, хто програє, — по-іншому ніяк. І є ті, хто у 2014 році вступив до лав добровільно, з почуттям обов’язку, і ті, хто не мав що робити, інші ховаються від кредитів у банку, ще дехто вирішив, що йому втрачати нічого, є й ті, хто добровольство інтегрував у заробіток (І. Михайлишин (псевдо «Піаніст») став добровольцем з почуття обов’язку: у книжці є запис, де сказано, що коли надійшла перша зарплата за службу, відмовився її брати, сказавши, що війна — це обов’язок, а ті гроші брудні). 

Ще один із важливих моментів: «Танець смерті» — музичний твір Ф. Ліста, що є визначальним для автора, оскільки символізує вічне протистояння між добром і злом, тому ноти роздрукував ще коли був на навчанні в Київській муніципальній академії музики імені Р. М. Глієра, жив життя, і відтоді з ними нерозлучний, бо зміна пунктів перебування змушувала шукати фортепіано по найближчих школах («За першої можливості — повертаюся до цього твору, який заполонив мою душу і голову. У нього чудова драматургійна модель. Спочатку розробляється головна тема. Першими вступають баси. Задають ритм. Б’ють наче ковадлом по голові. За ними вступа тема. Моторошна і зловісна...» — 21 липня 2014 року, Попасна).

Перспектива видання у детальному висвітленні воєнних реалій, пов’язаних із точковими пунктами: «Нові Петрівці — Артемівськ — Попасна — Лисичанськ — Первомайськ — Мар’їнка — Іловайськ — Червоносільське», — тому його варто включити до програми шкільного вивчення, першочергово історії України, оскільки це живий факт подій, але кому він важливий?, — ще трохи... і нам нічого не стане важливим. 

Книжка І. Михайлишина (нар. у Кутах на Косівщині) — якраз-таки жива тканина людських доль, що переплітаються у спільний вузол визначальних історичних подій.