«Дівчина у потягу» Поли Гоукінз – справді чудовий роман, який тримає в напруженні. Через нього я майже всю ніч не спав. Оповідачка – просто супер…»  

 Стівен Кінг

Скільки ви знаєте письменників, які влучили у яблучко з першої спроби? А точніше – з першої книжки? На моїй пам’яті таких авторів не дуже багато. В основному визнання приходить по мірі того, як письменник вдосконалює майстерність слова і вміння зачарувати читача неперевершеною атмосферою своєї оповіді. Тут доречно буде згадати протчу про Майстра і учня, якого той вчив стріляти з лука. Коли хлопцю набридло цілити у «молоко», він спитав у чоловіка, чому комусь вдається влучити одразу, а комусь ні. А Майстер йому відповів: перш, ніж братися за лук, з’ясуй – ти хочеш навчитися влучно стріляти чи просто випадково попасти у ціль і хизуватися цим все життя. Так от, завдяки акулам бізнесу, які можуть дозволити шикарні рекламні кампанії, поцілити у яблучко тепер не проблема. Проблеми починаються згодом, коли роздивляєшся стрілу лучника і розумієш – з такою в бій краще не йти. Та й сам лучник навряд чи претендує на статус Вільгельма Телля. Однак це аж ніяк не заважає йому бути успішним комерційним брендом. А таких наразі вистачає.

Віднедавна ще однієї зіркою від літератури стала Пола Гоукінз – британська письменниця, яку українському читачеві представило видавництво «КСД». Її психологічний трилер «Дівчина у потягу» вже вважається мало не кращим виданням року. Таблоїди не перестають зауважувати кількість перекладів і проданих примірників. Далі ще більше. Святе місце порожнім не буває і вже почалися розмови про екранізацію, де головні ролі можуть дістатися першим красуням Голлівуду.

Завдяки рекламній кампанії багато хто вважає «Дівчину у потягу» дебютом авторки і акцентує увагу на силі її природного хисту. Типу не кожен може так поцілити, а от вона змогла. Проте якщо бути уважнішим, можна знайти невелику, однак важливу заковику: згаданий твір є першою книжкою авторки у жанрі «трилер». А так, це її п’ята робота. Попередні романтичні комедії письменниці критики розбили вщент. Вони були надто слабкими і не мали комерційного успіху, через що Пола на якийсь час забула про письмо. Однак згодом пані Гоукінз вирішила взяти реванш і почала пошукати себе у модних і актуальніших жанрах. І результатом її пошуків став «дебют» «Дівчина у потягу», де письменниця звернулася до класики. Причому звернулася вона у прямому сенсі. Прихильники класичного детективу зауважать це на початку роману.

Коли я був школярем і любив детективи, мені дуже подобався фільм «Вікно навпроти». Його зняла студія «Укртелефільм» у 1991 році за однойменним твором Вільяма Айріша. У ньому сищик через серйозну травму вимушений вести замкнений спосіб життя. Він нудиться без роботи і єдині розваги – це лайлива папуга Моллі і вікно, крізь яке можна спостерігати за сусідами з дому навпроти. Одного дня чоловік зауважує їхню сварку, а потім дружина сусіда раптово зникає. Стежачи за ним, сищик переконаний, що той її вбив. Але куди він подів тіло і як довести злочин? На цьому і будується оповідання пана Айріша.

Вочевидь Пола Гоукінз теж бачила цей фільм або принаймні читала книжку. І сюжет так припав їй до смаку, що шукаючи фундамент для свого трилера, вона вирішила не морочити голову і позичила ідею у Айріша. Тож її роман має таку саму зав’язку.

«Дівчина у потягу» – це історія про розлучену алкоголічку з дуже знайомим прізвищем Ватсон. Отож, єдиною розвагою розлученої і самотньої Рейчел Ватсон, крім алкоголю, є вид з вікна потяга, яким щоранку їздить до міста. Ховаючи очі від пасажирів, вона весь час дивиться у вікно і одного разу зауважує красиву сімейну пару. Рейчел розважається тим, що вигадує і описує їхнє життя, наче по нотах. Вона дає їм імена, придумує хто чим займається і на її думку вони найщасливіша пара у світі. Але все зламалося у момент, коли Рейчел Ватсон побачила улюбленицю з іншим чоловіком. То був її коханець. А потім жінка зникла. Про це повідомляють усі інформаційні ресурси. Вони пишуть, що та пішла з дому ввечері після сварки з чоловіком і не повернулася. Але жоден репортер не згадує про коханця Меган Ріпвелл, бо, судячи з усього, про його існування знає лише випадковий свідок їхнього поцілунку. Це Рейчел Ватсон. Вона вирішує повідомити про це чоловікові Меган, а потім взагалі починає власне розслідування.

Погодьтеся, зав’язка історії непогана, хоч і запозичена. Звісно, хтось може звинуватити письменницю у плагіаті, та я б сказав, що це – звичайнісінький творчий тетріс. Хай би над чим ви працювали, а у наш час завжди знайдеться хтось, хто скаже, що про це вже давно написано. Отож, сучасним авторам залишається лише грати в тетріс: брати класичну базу, переробляти форму фігур і ганяти їх по ігровому полю. І чим кращий гравець, тим цікавішою і оригінальнішою у нього виходить книжка.

Повертаючись до роману, така історія безсумнівно зацікавить прихильників детективів. Тут є де розгулятися читацькій уяві. Та на жаль, один з головних мінусів книжки чатує вже на перших сторінках разом із запозиченою ідеєю. Працюючи над твором, пані Гоукінз так захопилася героїнею і її життям, що не помітила, як перетворила свій трилер на типовий жіночий роман. Якщо докладніше, враження поганіють через надмірну сумбурність тексту. До того ж історія ведеться від першої особи. І тут же виявляється, що Рейчел Ватсон настільки нудна оповідачка з до того нецікавим життям, що бажання закрити роман виникає ще до зникнення іншої героїні – Меган Гіпвелл. І протягом твору ситуація не покращується.

Про технічний бік «Дівчини у потягу» можна сказати таке: постійні рефлексії героїні, відсутність динаміки і гідних роздумів – усе це дозволяє скоротити книжку пані Гоукінз як мінімум втричі. В принципі, якби письменниця не претендувала на звання романістки року, у неї могла б вийти невелика, але по-справжньому цікава повість. Та у гонитві за об’ємом і, вірогідно, золотим фунтом-стерлінгом, авторка ідею розкішного оповідання розтягнула на цілий роман. Цілком можливо, що працюючи над героїнею, Пола Гоукінз виливала душу або просто виправляла на сторінках рукопису помилки минулого. Але факт залишається фактом – що занадто, то не здраво. Тому вона програла, бо як результат – від зазначеного на обкладинці «напруженого психологічного трилеру» не залишилося і сліду. Зосталася типова історія про нещасну жінку, до якої можна було недодавати кримінал. Відсутність злочину нічого не змінила б. Можливо, навіть покращила б книжку. Просто тоді читач не чекав би динаміки і напруження, а просто співпереживав проблемам Рейчел.

До речі, про героїню. Якщо фундаментом «Дівчини у потягу» є ідея з «Вікна навпроти», то сама Рейчел Ватсон малювалася з міс Марпл Агати Крісті. Хто зачитувався серією історій про літню детективку-аматорку, той впізнає її у образі головної героїні роману. Авторка лише зробила цей образ сучаснішим і нещасним. Наприклад, поки Рейчел Ватсон не прийме «бойові сто грамів живильного еліксиру», її розслідування стоїть у глухому кутку. На противагу цьому, на «живильний еліксир» списуються усі негаразди Рейчел Ватсон так, ніби він є центром її проблем. Насправді ж ми знаємо, що трунки – це не проблема, а банальна втеча від неї. Отож, копати треба глибше.

Роман «Дівчина у потягу» написаний у стилі щоденників. Бажаючи зробити свою історію цікавішою за оригінал, пані Гоукінз вдалася до експерименту і розколола твір на три оповіді. Отож, оповідачкою є не тільки Рейчел Ватсон, а й Меган Гіпвелл – жертва криміналу. Як і головна героїня роману, вона безсистемно знайомить читача зі своїм життям і подіями, які передували її зникненню. До них приєднується Анна – нова дружина колишнього чоловіка Рейчел. Вона розповідає про проблеми, пов’язані з першою міс Ватсон. На мою думку, це цікавий прийом, який справді міг освіжити історію. Але через згадану хаотичність тексту, деталі однієї оповіді швидко забуваються, бо на зміну їм прилітає купа інших. Але якщо у вас хороша пам’ять і ви уважний читач – вбивцю можна вирахувати майже спочатку.

Окремо зауважу, що робота над романом у щоденниках – це справа тендітна і відповідальна. Перш, ніж почати, авторці треба було б уважно замислитися, чим ці щоденники заповнювати. А ще – що її героїні можуть розповісти, а що ні. Можливо, я надто вимогливий до таких речей, але читати у Меган Гіпвелл про те, як її вбивали (!) – було смішно. А така реакція протилежна тій, що вказана на обкладинці. Мені здається, Пола Гоукінз могла б її уникнути, якби написала щось типу такого: Рейчел Ватсон якимось чином знайшла записи Меган, де та висвітлює проблеми і тим самим натякає на вбивцю. Останній запис датований днем зникнення. Мовляв, пішла на зустріч і не повернулася. А все, що сталося потім – вбивство, – міг би розповісти злочинець. Хоча, він і так усе розповідає наприкінці книжки, але його зізнання нецікаві: Меган сама про все розповіла. Кожен любить гарно складені історії. Та вочевидь авторку це не хвилювало. Вона робила ставку на емоційне наповнення. І не вгадала.

Не працювала Пола Гоукінз і над мовою тексту. Вочевидь тут далося взнаки її п’ятнадцятирічне журналістське минуле. Звичка писати шаблонні тексти не дозволила авторці експериментувати зі словом. А «Дівчині у потягу» цього дуже бракує. Хоча, можливо, це помилка перекладача. Я знаю ситуацію, коли перекладач роману «Карлик» Чака Поланіка спростив мову головного героя, щоб читач нормально її сприймав. Тим самим він позбавив твір родзинки. Що ж стосується роману пані Гоукінз, тут три абсолютно різні жінки мають однаковий стиль: нудотна, але правильна у мові Рейчел передає естафету Меган, а та Анні. Проте ми знаємо, що такого бути не може. Галицькі водії маршруток не розмовляють літературною мовою, так само як і британські алкоголіки. І пишучи про них книжку, такі речі треба б розуміти. Хай ким Рейчел Ватсон була у минулому, а два запійні роки мали позначитися на її розумових здібностях і мові зокрема. Творчій особистості Меган, яка любить футболки і кеди, дуже не вистачає молодіжного сленгу. Мова Анни могла б залишитися такою, як є, бо цілком відповідає її образу. Але, знову ж таки, авторка над цим не замислювалася. І це ще один мінус до купи інших.

Широчезна рекламна кампанія до якої увійшла і рекомендація від великого і жахливого С. Кінга, дала Полі Гоукінз величезний кредит читацької довіри. Наскільки вона його виправдала, судити не мені. Попри написане, зауважу, що все одно чекатиму на нову роботу авторки. Мені просто цікаво, наскільки вона виросте як оповідач і як майстер сюжетних ліній.

P. S. Якщо «Дівчина у потягу» тримала С. Кінга у напруженні, то оповідання Лавкрафта і Едгара По взагалі мали б розірвати його серце від страху...