Re:цензії

03.08.2015|07:24|Софія Філоненко

«І вражою злою кров’ю волю окропіте…»

Андрій Кокотюха. Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року: роман; передм.Я.Файзуліна.– Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2014.– 304с.

Це міг би бути, судячи з назви, роман-біографія талановитого військового ватажка, якого піднесла революційна хвиля та який став селянським кумиром і легендою ще за життя. Отаман Зелений – сам по собі харизматична й суперечлива постать. Український лицар для одних, бандит і зрадник для інших. У його короткому житті досить загадок, інтриг і драм, щоб закрутити на цьому матеріалі повноцінний історико-героїчний сюжет.

Андрій Кокотюха пішов іншим шляхом, як раніше в «Полюванні на маршала». Відомий персонаж – приманка для читача, спраглого історичних одкровень. Справжнім героєм роману є не знаменитість, а звичайний чоловік – Артем Шеремет, 30‑річний лікар. Людина мирної професії, яка асоціюється в нас із милосердям і співчуттям. Якщо в перших епізодах він допомагає виходити породіллю (рятує життя), то у фіналі, ставши вправним вояком-повстанцем, вмочає руки у крові ворогів (життя відбирає). Як можлива така трансформація? Підозрюю, саме цим етичним питанням у першу чергу задався автор, коли набирав на клавіатурі назву роману та його початкові рядки.

Звісно, прозаїк не перший моделює подібну ситуацію. Згадаймо оповідання Михайла Булгакова «Я вбив» (1926), що примикає до «Записок юного лікаря». Його герой, доктор Яшвін, одним спогадом спростовує тезу оповідача про те, що «вбивство не властиво» їхній «професії». Колись він застрелив пацієнта, петлюрівського полковника Лещенка, який закатував дезертира. Андрій Кокотюха перечитує історію, розставляючи в ній свої, національні акценти.  

 Жанровий підзаголовок його роману – «Українські хроніки 1919 року» – не просто знак літературної традиції, бо тут-таки спливе в пам’яті хрестоматійна «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, «хроніка 1663 року». Чітка вказівка на рік, що став черговим поворотним моментом в історії боротьби за волю, дає змогу уявити диспозицію сил. У цей рік Україна гомоніла: сягла апогею війна між більшовиками, петлюрівцями, денікінцями та повстанцями, війна громадянська, обтяжена інтервенцією з різних боків. По суті своїй це була bellum omnium contra omnes , «війна всіх проти всіх», коли немає однієї лінії фронту і невідомо, де свій, де чужий.

У всіх тонкощах тогочасної політики неймовірно складно розібратися не тільки рядовому містянину, а й досвідченому військовому. Але розбиратися треба. Насамперед самому автору, який змушений був перегорнути сотні сторінок наукових праць, мемуарів, преси та художніх текстів, щоб реконструкція минулого вийшла правдоподібною. Власні ідейні пошуки веде центральний персонаж Артем Шеремет, який до того дистанціювався від політики. Разом із ним і читач мусить вирішити, на чиїй він стороні. Лишитися «понад сутичкою» там, де стріляють, – цього варіанту твір не передбачає, робити вибір доведеться всім.

Отаманщина – питання ох яке дратівливе навіть для сучасного історика, що вже казати про учасників подій. Бонапартизм і регіональний сепаратизм отаманів, опертий на «право сильного», погано узгоджуються з ідеалом єдиної, згуртованої нації. Нещасний народ, у якого купа владолюбних «батьків» і в кожного своя республіка, своя столиця! У свавільних діях Махна, Григор’єва, Струка, Ангела, Зеленого вбачають «злий фатум усієї національної державної організації» (Валерій Солдатенко), що зрештою призвів до поразки української революції. Свого часу Володимир Винниченко у «Відродженні нації» не пошкодував чорної фарби, щоб описати «смердючі рани» отаманщини: «безконтрольність, безвідповідальність, самовладність, нездатність до організації, безпринципність, малоросіянський патріотизм і безглуздий шовінізм».

Недалеко від цього пішла й офіційна радянська версія отаманії. Андрій Кокотюха в післямові цілком слушно нарікає на її спотвореність і брехливість: вояки за свободу «були названі бандитами, кримінальними злочинцями, куркулями та глитаями», а також – о жах! – націоналістами. Тому і в радянській літературі, як-от в «Ходінні по муках» Олексія Толстого, і в кіно їхні образи зводилися до карикатур. Усі пам’ятаємо пихатого й недолугого «пана атамана Грициана Таврического» з «Весілля в Малинівці», в якого «кони стоят пьяные, хлопцы запряженные ». Таким чином вимальовується ще одна мета романіста. Реабілітувати отаманщину? Так. Популяризувати маловідомі історичні факти про Зеленого? Безумовно. Заодно розвінчати радянський міф, адже прозаїку робити це не вперше – він залюбки береться за болючі й ризиковані теми, як-от УПА («Червоний»), радянські партизани («Найти и уничтожить»), український слід у російському тероризмі («Київські бомби»).

І тут постає складне завдання: як не перетворити військово-пригодницький – белетристичний! – твір на суцільну політінформацію , «мітинг у стінах хати», але при цьому розчинити в тексті достатньо відомостей про всі сторони воєнного конфлікту. На мою думку, автор із цим завданням упорався. Він використав фірмовий засіб – подавати події з точки зору стороннього, як це зроблено в «Червоному» або в «Таємному джерелі» («Збоку, сторонньому, воно видніше»). Для зеленівської вотчини – Трипілля – Артем є чужинцем. Городянин серед селян. Цивільний серед військових. Петлюрівець серед борців за радянську владу, правда, без комунії. Сюжет мовби обернений до «Міста» Підмогильного: селюк Радченко прагнув завоювати Київ, а столичний панич Шеремет – прихилити до себе селян. Опинившись у повстанців, він став конфідентом, а з часом і наступником у справі отамана Зеленого. Це класичний вальтерскоттівський прийом – переплести долі історичного діяча і звичайної людини, боротьбу за владу і пригоди юного витязя: Річард Левине Серце й Айвенго, Роб Рой і Френк Осбалдістон, Карл Сміливий і Квентін Дорвард.

Молодий, енергійний, привабливий герой, звісно, – плід уяви Андрія Кокотюхи. Цікавий збіг: ім’я Артема Шеремета, уродженця Халеп’я, згадується в списках повстанців, наведених у книзі Романа Коваля «Отаман Зелений» (2014, с.356). У тій родині, певно, зброю до рук узяли всі чоловіки: Антон, Зіновій, Гордій, Зінько, Петро, які мають те саме прізвище (усі згодом репресовані). Автор вигадав докладну біографію своєму персонажу – імовірну долю інтелігентної людини, втягненої мимоволі в калейдоскоп воєнних подій. Земський лікар, відступивши з Петлюрою, вертається до Києва, щоб визволити дружину із брудного підвалу чрезвичайки, але й сам потрапляє на конвеєр смерті. Далі, як властиво пригодницькому жанру, трапляється диво: його несподівано звільняють бійці Зеленого, які наскочили на транспорт чекістів. І ось Артем – уже полонений, згодом співрозмовник отамана і лікар у його гвардії – отже, він є «дзеркалом», у якому ми бачимо легендарного ватажка.

Письменник звик розкривати героїв у дії. Тому в романі є пекуче питання мотивації. Чи лишатися лікарю у війську Зеленого? Чи міняти скальпель на шаблю? За що і проти кого воювати? Ці питання, які не відпускають Шеремета майже до фіналу, допомагають і нам, читачам, збагнути причини і цілі повстанської боротьби, не стільки на рівні психології маси, скільки на рівні психології одиниці.

Хроніка – жанр подієвий, лінійний, зображує сам хід історичного часу, причому час стає одним із героїв твору. У «Справі отамана Зеленого» 1919 рік, із березня по грудень, змальовано динамічно, послідовними епізодами – героїчними і трагічними. Час війни далекий від романтики – його показано безжальним, лихим і нешляхетним. У романі багато жорстоких натуралістичних сцен, які не варто читати людям зі слабкими нервами. Сторінки, де змальовані застінки губчека, із запахом крові, відрубаними кінцівками й тортурами, ніби перенесені з «Червоного терору» і стилістикою нагадують моторошний горор. Розстріли й обстріли, різанина і страти, смерть і трупи – суворі реалії громадянської війни. До нечуваного насильства вдаються всі сторони протиборства: «Шаблі розтинали тіла навскоси, спіднє миттє ставало червоним від крові. …Кіннотники, ніби граючись, цілилися по шиях, намагаючись відтяти голови одним вправним ударом». Артем, будучи лікарем, все одно жахається побаченого, але з часом почуття притуплюються, жалість випаровується, поступившись місцем праведному гніву: «…вони мстилися більшовикам за все, що ті накоїли. Бо, відколи червоні знову проголосили свою владу, нічого, крім смертей та спустошення, українці від них не бачили». Шеремет так само проймається бажанням поквитатися з ворогом – за замордованих рідних і близьких, Лідію і Мирона, за Катерину і Марусю. Це й утримує його в армії Зеленого, змушує воювати під чужими гаслами.

Хоча отаман Зелений і не є ключовим персонажем роману, він усе ж таки залишається одним із центрів тяжіння в сюжеті. Звісно, читачеві цікаво, як автор інтерпретує цю колоритну постать. Андрій Кокотюха не обмежився середньостатистичними відомостями рівня Вікіпедії – про тертя з Петлюрою, наскоки на Київ, страту комсомольців, нарізання землі, скасування Переяславської угоди, загибель під Каневом. Спочатку ім’я селянського ватажка відлунює в чутках і пересудах киян про бунтівне село, далі – в кількох трипільських епізодах – бачимо його крупним планом, на чолі війська, в штабі, а згодом Зелений перетворюється на легенду, адже немає достовірних відомостей про загибель і могилу героя, і ворог боїться, що він воскресне.

Вродливий, розумний, сильний і впливовий, Данило Ількович Терпило виглядає в романі зовсім не плакатним лицарем, а живою людиною. Автор уникнув спокуси ідеалізації, не приховує «ідеологічного дрейфу» героя (Ярослав Файзулін). Отаман сумнівається і помиляється, особливо в оцінках радянської влади, виборі союзників. Прозаїка переважно цікавить «правда» Зеленого, його розуміння військово-політичної ситуації. Тому він дає отаману висловитися, і той рефлексує, говорить багато, усе більше монологами, які випадковому співбесіднику дозволено перебивати лиш окремими репліками – відчуйте вагу батькового слова!

Нині важко відновити справжні погляди та орієнтації, тим паче – плани Зеленого. Вони відомі з переказів із третіх рук та з поодиноких згадок у тогочасній пресі (наприклад, інтерв’ю в газетах «Український козак» та «Селянська громада» 1919 року). Однак Андрій Кокотюха приписує отаману далекоглядність – він усвідомлює, що розрізненими силами України не відвоювати: «Потрібен єдиний селянський повстанський фронт», згуртована армія всіх ватажків. Поступово Зелений переконується в пріоритетності національного підходу над соціальним: «Спершу треба встановити свою, українську владу».

Програма прекрасна. Прикро, що реалізувати її отаман не встигне – відбиватиме атаки більшовиків і денікінців, а згодом поляже в бою. Визвольні змагання тоді не увінчалися успіхом, і романіст мусить триматися історичної правди. Національно-політичну тенденцію письменник пов’язав із вигаданим персонажем: його Артем Шеремет, отаман Вдовий, планує влитися до регулярної армії і воювати з Петлюрою за Українську державу – такий напрям, звісно, бачиться перспективним з погляду 2014 року, але історично нездійсненим.

Є в романі ще один привабливий момент. Андрій Кокотюха, приклавши вухо до чорнозему, почув голос селян – і ображений на «грамотних»: «У народу ніколи не питали», і гнівний: «Не дамо хліба в Московію!», і конструктивний: «Пора купувати в селянина». Письменник наполягає: сільська карта є вкрай важливою в політичній грі. Село агітують, село грабують, села бояться як грізної сили, що сформувала «другий фронт». Хто здобуде його – того й перемога. Автор очима людини сторонньої показує «інакший» світ Трипілля – консервативніші, дальші від прогресивних віянь, хазяї, тим не менш, куди активніші в захисті своєї землі і хліба. Коли буржуазне місто зачаїлося в страху перед більшовицькою ордою («Жити схочеш – на коліна станеш»), то село виявило безпрецедентний спротив, обернувшися «лютою, збуреною, некерованою стихією».

Попри те, що село присутнє в романі як потужна соціальна й національна сила, бракує його саме як рельєфної декорації. Описи зведені до скупих штрихів, не більших, ніж ремарки в п’єсі. Звісно, від пригодницької історії не очікуєш словесного живопису а-ля Іван Нечуй-Левицький чи Панас Мирний, та й буремний час не схиляє до ідилічних образків із вишневими садками й соловейками. І все ж таки хотілося б побачити на сторінках твору більше конкретних картин сільської природи, забудови, звичаїв, праці на землі (остання взагалі виглядає чистою абстракцією). Зазначу принагідно, що Трипілля, колиска хліборобської цивілізації, володіє символічними смислами, які в тексті не реалізовані.

Куди більше уваги письменник приділив баталіям, і тут його мілітарна творча уява (базована, звісно, на міцному документальному підґрунті) розгулялася на всю котушку. Це не іграшкові битви – участь у них беруть піхота і кіннота, артилерія, флот і навіть авіація. «…Засідки, раптові наскоки, нищівні атаки й швидкі відступи з мінімальними втратами вдавалися йому легко», – розповідає Андрій Кокотюха про свого героя. Те саме можна сказати і про автора: він неабияк захоплений поезією повстанської боротьби, тактикою летючих загонів, у якій зеленівці не знали собі рівних. У цих епізодах автор – справжній майстер. Він дає нам відчути, як довкруги вибухає і палає, як стелеться ядучий чад пожежі, як плює вогнем гармата і огризаються гвинтівки, як торохкоче кулемет, як летять вершники на вороних конях. Якщо в романі і є дещиця романтизму (про що писали рецензенти), то це стосується саме воєнних сцен.

Загалом же, лірико-романтична стихія чужа белетристу, на відміну від Василя Шкляра, який у «Чорному вороні» і «Марусі» ступає в слід Юрія Яновського. Андрій Кокотюха і справді «жорстокий і прямолінійний», як зауважила в рецензії на книгу Анастасія Герасимова. Навіть коли в сюжеті з’являється мелодраматична лінія – стосунки лікаря й пацієнтки, то в ній побут переважив сантимент. Жодним рядочком не йдеться про пристрасть, закоханість, тугу розлуки – це просто війна звела докупи Артема і Марусю, двох знедолених людей, які втратили родину і шукали забуття в обіймах одне одного. Жіночий образ у підсумку вийшов стереотипним, пласким, а міркування про «шматочки щастя» – натягненими. Власне, душевний світ Марусі Григоренко мало цікавить автора, тому ця лінія залишається бічною, хіба що мотивує остаточне перетворення лікаря на вояка-месника.

У романі є два збірні образи: повстанців і більшовиків. Автор дещо порушив художні пропорції. Колективний портрет зеленівців – ефектний і переконливий: отаманове військо – яблучко від яблуні, правдива «дитина» свого «батька», з його ж чеснотами і вадами: сміливі, але марнославні, кмітливі, але імпульсивні. В окремих епізодах, як-от під час страти комсомольців на березі Дніпра, повстанці зливаються в єдиний натовп, в унісон дихаючи гнівом. Однак Андрій Кокотюха не зводить вояків до переліку зовнішніх атрибутів: башлик – шабля – наган – баский кінь. Збірний образ розбивається на індивідуалізовані обличчя-характери – Семена Середи, Федора Палія, Василя Сивого, Остапа Романюка.

Натомість вороги-чекісти й більшовики, гусики-ананьєви-чумакови , традиційно для письменника зліплені в єдину пластиліново-безлику масу.  Усі вони потворні, усі кримінальники, усі морфіністи й кокаїністи, маніяки і божевільні садисти. Важко позбавитися нав’язливого відчуття, що Андрій Кокотюха, як і Василь Шкляр, вдається до «мови ненависті» (пам’ятаєте «вошиву кацапню» в «Чорному вороні»?). Прикро, бо поетика агітки не йде на користь твору. Автору чужа традиція класиків ХХ століття, приміром Миколи Хвильового, який описав трагедію витіснення людського начала комуністичним, моральний розклад людини, зараженої вірусом насильства в ім’я ідеї.

Утім, будьмо справедливі: є в романі єдиний і показовий виняток. У «Справі отамана Зеленого» на тлі маси ворогів, убивць і грабіжників, вирізняється образ Якова Дзюби, який тінню переслідує Артема. Він – його «чорний чоловік», занадто мізерний, однак, щоб потягнути на романтичного Мефістофеля. Це тип цинічного обивателя, перекинчика, який під час війни зраджує всіх, ґвалтує і мародерствує. Нота бене: Дзюба – не росіянин, не єврей, не китаєць. Він такий самий українець , як і Шеремет, але без національного чуття і без моральних принципів. Андрій Кокотюха намацав питання «ворога внутрішнього», який у масі своїй може стати страшнішим за окупанта. І хоч як не страчуй його у фіналі, порода «землячків» надто живуща, це «константа», за словами автора. Як тут не згадати звичайних «маленьких» українців у Донецьку й Луганську, які у 2014 році топтали українські прапори і волали  на мітингах «Путин, введи войска!»…

Павло Коробчук дорікнув автору, що «остання частина книги написана з певним …сумбуром». Гадаю, згромадження розрізнених епізодів відбиває стан душевного сум’яття обезголовленого війська, коли на місце Зеленого претендувало кілька отаманів і повстанці не бачили перспективи. Фінал твору залишає багато питань. Письменник завершив роман трикрапкою. Ми не знаємо, як склалася подальша доля отамана Вдового. Судячи з історичних документів, шанси заціліти були в нього мізерні: «кожного кулі чекає печать», як писав Володимир Сосюра. У списку зеленівців, наведеному Романом Ковалем, найчастіші знаки долі – «загинув», «розстріляний», «репресований».

Чи є фінал песимістичним, гірким, похмурим? І так, і ні. Автор і читач знають, що історія отаманщини закінчилася розгромом. Попри це, роман виступає апологією повстанської боротьби, національного спротиву, а сам Данило Терпило – його символом. Справу Зеленого продовжив Вдовий, продовжили тисячі земляків, які не скорилися чужій владі, воювали і воюють за свободу зі зброєю в руках. Автор запевняє: є в українському серці те, що не вмирає. Ідея роману співзвучна з рядками Василя Симоненка: «Ви, байстрюки катів осатанілих, / Не забувайте, виродки, ніде: / Народ мій є! В його гарячих жилах / Козацька кров пульсує і гуде!»

Однак не будемо впадати в пафос, тим більше, що сам твір не страждає надлишковою емоційністю, а витриманий в дусі суворого реалізму, наближений до «документальної реконструкції», за словами Тетяни Белімової. Є у «Справи отамана Зеленого» й інший бік – технологічний. Виходить на те, що видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля» започаткувало авторську серію про національно-визвольні змагання із кольорами в назвах: «Червоний», «Зелений», нині готується до друку «Чорний ліс». Важко сказати після двох книжок, наскільки успішною серія буде в цілому і кожний конкретний роман зокрема, чи не буде колористичне маркування штучним. Але «мислення серіями» вселяє оптимізм щодо розвитку книжкового ринку.

Можна, звісно, звинуватити письменника і видавців у «повстанській кон’юнктурі». Факт залишається фактом: білі плями української історії потребують літературної ревізії, причому в якнайрізноманітніших жанрах і видах – від белетристики до документалістики. На ці теми існує посилений читацький попит, повстанська боротьба є неймовірно актуальною. КСД задовольняє цей голод, успішно популяризуючи окремі періоди, події і постаті: одна за одною виходять історичні й публіцистичні студії Володимира В’ятровича, Івана Патриляка, Ярослава Файзуліна, Володимира Гінди, Андрія Охрімовича та Олега Криштопи, біографії Степана Бандери та Романа Шухевича. Вони змістовні, доступно написані, гарно ілюстровані, і їх приємно взяти до рук. Цей намір можна тільки схвалювати. Роман про отамана Зеленого варто розглядати саме в такому, загальнокультурному контексті – як частину проекту з відновлення національної пам’яті. І цілком імовірно, що для масової свідомості більш впливовою буде мова знаків, символів і міфів популярної белетристики (а в перспективі і кіно, і телебачення), ніж академічні праці «з високої полиці», адресовані вузьким спеціалістам.

Підсумую: «Справа отамана Зеленого» розрахована на якнайширшу аудиторію. Це захопливий, читабельний твір про людські драми під час війни. Ситуації в ньому – впізнавані, композиція – чітка, ідеї – ясні і зрозумілі. Нам вистачить і психологічної напруги, і «голлівудських» сцен. Дух часу, ритм шаленого серцебиття автору вдалося відтворити. Читання залишає по собі шлейф питань – хочеться дізнатися більше про той період і його героїв. А що може бути кращою рекомендацією для пригодницько-історичного роману?

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери