Американського письменника з українським корінням Чака Поланіка, чи то пак Палагнюка, в цивілізованому світі знають, як одного з найяскравіших представників темного, контркультурного боку літератури, який з роками набирає обертів і вдало конкурує зі звичними і, чесно кажучи, набридливими жанрами у яких через відверті лінощі письменників давно не відбувається нічого нового. Красу і велич альтернативи свого часу висвітлювали Генрі Міллер, Вільям Берроуз, Чарльз Буковскі, але, на мою думку, найбільшого масштабу у цій справі досяг саме Чарльз Майкл Поланік, книжки якого, наче терористи, беруть читачів у заручники і вже ніколи не відпускають. Бо хоч би як псевдо-моралісти гидували від подібної прози, а пітьма на те і пітьма, щоб зацікавлювати і затягувати нас у міцні тенета любові до контркультури, яка ніколи не приховує реалій сучасності і не намагається натягти на кожного читача рожеві окуляри, спотворюючи тим самим навколишнє. Отож, хай би як альтернатива муляла очі добропорядним громадянам, вони мають визнати, що вона все ж таки доволі вдало грає роль двигуна сучасного літературного процесу. Простіше кажучи – добра не буває без зла. І на доказ цим словам я вчора витягнув з поштової скрині каталог «Клубу сімейного дозвілля», де новий роман автора «Чарівна ти» стоїть на перших сторінках разом з іншими світовими бестселерами.

Історія про пана Тайлера Дердена, який за кіно-версією роману «Бійцівський клуб» ідейно варив мило з жиру гламурних панянок, а потім продавав його їм, давно зійшла нанівець. У той же час автор невпинно працює та знову і знову демонструє речі, на які пересічні громадяни часто-густо не звертають уваги, вважаючи їх абсолютно нормальними і, можливо, навіть доречними як на наш час. Формально, у романі «Чарівна ти» письменник продовжив свої нещадні, але до біса цікаві експерименти над суспільством, змоделювавши ситуацію винищення жінок у прямому сенсі цього слова. Що стосується попередніх творів Чака Поланіка, тут навряд чи щось скажу, але стосовно нової книжки, мені здається, що на її створення автора надихнула відома історія про дослід над лабораторним щуром, якому дали можливість мати фізичне задоволення, натискаючи всього-на-всього одну кнопку. Отримавши рай тваринка померла від голоду і зневоднення, хоча, судячи з усього, смерть була доволі приємною. Отож, прозаїк досконало вивчив той експеримент, а потім сів писати роман про те, як жінки усієї країни одного разу отримали таку саму чарівну кнопку.

Маніакальні пошуки методів приборкання жінки для світової літератури не новина і протягом років то тут, то там з’являються романи, герої яких вдало чи не вдало долають буремні шляхи, на які обрекли себе за власною згодою. На жаль, контркультурний письменник Поланік у цій справі оригіналом не став і написав хоч і цікаву, але все одно вторинну історію, що нагадує роман «Анатом» аргентинського письменника Федеріко Андахазі. Закохавшись у повію, його головний герой витратив купу грошей і часу на те, аби її приборкати, і головною зброєю чоловіка стало справжнє сексуальне задоволення, через вивчення природи якого він потрапив на святий суд інквізиції. Якщо цю сюжетну лінію перенести у наш час, додати до неї модну історію про Попелюшку, якою дуже люблять оперувати автори так званих любовних творів, трохи постапокаліптики, а ще фірмового «соусу» Поланіка, який не може писати без відвертого стьобу і жартів, то у купі ми і отримаємо роман «Чарівна ти», відірватися від якого насправді доволі важко. Головне, а у прозаїка таке часто буває, витримати першу половину оповіді і не чіпляти на неї жодних ярликів, хай якими знайомими здаватимуться сюжетні кроки автора.

Під час вивчення свіжоспеченого видавництвом КСД роману, у читача може скластися хибне враження, що письменник у цьому сюжеті виступив на боці чоловіків, які щиро вважають, що жінка має знати своє місце. Цю думки він нібито неодноразово підкреслив натяками на те, що сексуально задоволена самиця не забиває собі голову дурницями на кшталт соціальних проблем або яких-небудь катастроф, і думає тільки про сякий-такий комфорт, смачний борщ і нову порцію уваги збоку чоловіка чи, може, коханця. Таке судження справді спливає на поверхню, однак тут я хочу нагади те, про що писав у минулому відгуку про роман Чака Поланіка «Карлик»: письменник відомий дуальністю своїх творів, у яких ніколи не буває одностайної думки, одного висновку або твердження. Автор зазвичай пропонує як мінімум два варіанти, і кожен читач обирає той, який йому більше до вподоби. Отож, читачі, яких турбують проблеми світової гендерної рівності нерівності знайдуть над чим замислитися і посперечатися. Ті ж, кого ця тема не приваблює, знайдуть багато іншого, можливо навіть у чомусь або у комусь впізнають і себе, і тому матимуть шанс задуматися і над собою, і над своїми вчинками. Власне, це одна з головних причин, чому я люблю романи прозаїка: йому притаманна ота щирість і відвертість, якої людям не вистачає у повсякденності навіть у наш час, коли, здавалося б, вже дозволено усе на світі.

Керуючись схемою альтернативних творів, Поланік, крім згаданого, написав також цікаву історію про Попелюшку, а точніше про те, що відбувається поза сценою привселюдного життя казкових героїв. Шанувальники автора далеко не діти, і тому їх не цікавить те, від чого радіє малеча, коли бачить перед собою улюблених персонажів. Такою вже є природа повнолітніх і дорослих: нас здебільшого хвилює не зовнішній бік стосунків між прекрасним принцом і принцесою на кшталт коштовних подарунків, побачень і романтики, а, навпаки, – бік внутрішній. Нам притаманне бажання зазирнути за лаштунки і окинути оком, на чому такі стосунки тримаються. Лише уявіть собі фальшиві усмішки челяді, для якої донька селянина ніколи не стане особою царської крові, глузливі погляди родичів принца, які завжди бачитимуть у Попелюшці селянську недосконалість і стрижень простоти. І хоча відомо, що простота не гріх, все одно це навряд чи когось заспокоюватиме, бо така вона природа суспільства: який-небудь йоркширський тер’єр добропорядних господарів ніколи не зрозуміє життя дворового Мухтара. Отак і з людьми.   

Беручи до уваги те, що нікому невідомо, як продовжилося життя Принца і Попелюшки після закінчення так званого «цукерко-букетного періоду», пан Поланік вирішив запропонувати читацькому загалу один з найможливіших варіантів, перенісши казку у сьогодення і доповнивши її реаліями про те, що принцесам часто потрібні не лише кришталеві черевички, але і оргазми, і що більше – то краще. Іноді, аби за звичкою вразити читача, автор вдається до цілковитого абсурду, що аж ніяк не в’яжеться з реальністю. Раніше за ним такого не помічалося, і тому тут з’являється бажання зауважити стару-добру істину: «Що занадто – то не здраво». Але Чак Поланік на те і є майстром альтернативної літератури і контркультури, відверті думки і подробиці якого продаються багатомільйонними накладами.  

До всього, прихильники письменника, як і читачі, які вперше візьмуть його книжку до рук, матимуть хорошу можливість оцінити деталізацію будови жіночого тіла. Справа у тому, що автор відомий не лише своєю прихильністю до контркультури, а й науковим підходом до справи, за яку береться. Отож, у більшості випадків він навряд чи візьметься за твір, не вивчивши досконало предмет оповіді. Що стосується усіх деталей, знайомий майстер з імбілдингу (пошукайте у Мережі, що це таке) підтвердив абсолютно всю згадану у романі інформацію, тож цей твір може стати не лише цікавезною прозою, а й вельми хорошим посібником на кшталт «Секс для чайників. Теорія жіночого оргазму». Серед викладених прийомів автора також затесалося і посилання на старий-добрий роман «Бійцівський клуб», яке доволі яскраво вписалося у контекст нового твору.

Виходячи з усього написаного маємо підтвердження, що Чак Поланік не здає власних позицій і продовжує популяризувати альтернативну прозу, розквіт якої, нарешті, починається і в Україні.