Розвиток сучасної української прози нагадує відомого і розрекламованого у Мережі кота Шрьодінгера: з одного боку він є, живе, дихає і навіть десь там ворушиться і нявчить, а з іншого – лежить бездиханно обабіч дороги, якою зазвичай прямує увесь цивілізований світ. Треба зауважити, що прибічників обох варіантів знайдеться чимало і кожен намагатиметься довести слушність своєї думки, не бажаючи при цьому вислухати опонента. На жаль. Ймовірно, саме через надмірну увагу до тематичних суперечок між людьми з навколо літературного світу, книголюби часто не помічають нових імен, які на правду піднімають сучасну українську літературу на новий, значно якісніший рівень. І дехто щиро вважає, що це лише початок.

Побутує думка, що проблеми з розвитком вітчизняної прози здебільшого полягають у банальній відсутності природних і доречних метаморфоз серед письменників, більшість з яких об’єктивно страждає на одвічний творчий «недожим». З цієї причини найбільшим попитом у нас користуються або історії, схожі на сценарії обмежених у бюджеті телесеріалів, або модернові тревел-логи, авторам яких не дають спокою лаври, приміром, того ж Буковскі чи Керуака. У обох випадках майстри вітчизняної прози часто не помічають того, що заповнюють полиці книгарень майже однаковими творами, різниця між якими суто символічна. У певному сенсі ситуація зрозуміла: знайшовши формулу комерційно успішного твору, письменник починає клепати історії за стандартом, цілком можливо, що навіть не звертаючи увагу на замкнуте коло своєї уяви. Так народжується одноманітність. Звісно, з одного боку це не так погано, адже бодай якась там стабільність все одно краща за нові пошуки і невпевненість у завтрашньому дні. Та з іншого, усе це перетворює творчий процес на бізнес без стилю і душі.

Автор «Побутового сатанізму» Олексій Жупанський належить до категорії поки що мало відомих в Україні контркультурних прозаїків, яким, на думку книжкових гурманів, судилося оновити літературний процес, надавши йому нового значення. Експериментуючи і працюючи зі словом, письменник вдало культивує старі, вкриті пилом теми, які потім нещадно ріже і шліфує, даючи згодом читачеві геть незвичне і тому подвійно цікаве для українського загалу чтиво. Крізь призму відвертої іронії і стьобу, він примушує читача поглянути на звичні йому речі під іншим кутом. І у цьому письменник досягає свого, бо ознайомившись з одним з романів автора, книголюб ризикує зламати усі свої стереотипи про вітчизняну прозу і стати палким прихильником справжньої, непідробної альтернативи.

У пострадянських країнах розвиток альтернативної літератури поки що не мав великих успіхів – за винятком кількох гучних імен з Росії – , хоча час від часу вона все ж таки нагадує про своє існування. Те, що в Україні на цьому тлі нарешті відбуваються зміни, стало відомо з появою на полицях книгарень романів «Першими до мене прийдуть діти» Олексія Жупанського і «Архе» Любка Дереша. Цілком можливо, що до них також можна додати й інші не менш цікаві і важливі для розвитку вітчизняної прози твори, однак моє особисте занурення у тоді ще новий для мене світ починалося з цих двох абсолютно різних і доволі незвичних україномовних романів. А далі більше.

«Побутовий сатанізм» О. Жупанського – це вибухова суміш неперевершеної насмішки, щирої бувальщини і гострої соціальщини. Збірка складається з іронічної і фантасмагоричної повісті, а також кількох оповідань, кожне з яких торкається великого і малозрозумілого людського єства, що часто приховує власні негаразди у любові до субкультурних течій або, наприклад, у відверто нищівних телешоу. І те, і інше вдало збуджує свідомість і водночас робить з людини абсолютно апатичну особу, нездатну ні на що путнє.

У чому криється родзинка альтернативної прози і стилю автора зокрема, ви зрозумієте відразу ж на перших сторінках збірки. Саме там, відволікшись від набридливих тем і новин, ви дізнаєтеся, що Союз Радянських Соціалістичних Республік насправді не зник, а стративши у 1992-му році правозахисників Кравчука і Кучму, а ще жорстоко помстившись у 1993-му році Афганістану ядерною боєголовкою, щасливо продовжив існування, застрягши приблизно на рівні 80-х років. Інтригує? А що ви скажете про Володимира Путіна, який відмовившись від президентства і розв’язаних ним війн, став інфернальним ґотом? А про супер інтелектуальне шоу, де неукам ампутують кінцівки? Аби долити у вогонь цікавості олії, я ще трохи розкрию коробочку з сюрпризом і зауважу: працюючи над повістю про шахтарський край, автор дивним чином передбачив теперішні події на Донбасі і, надавши їм цікавої форми, вписав у історію про пекельних створінь, які з’явилися невідомо звідки і тепер хочуть захопити країну. Погодьтеся, знайти щось оригінальніше серед чисельних накладів української прози справді складно, якщо взагалі можливо.

Що стосується збірки у цілому, розписувати усі порушені теми-ідеї-сюжети я традиційно не буду, бо щиро вірую у те, що читач має про усе дізнатися сам. Загалом, можу зауважити тільки те, що за отакі направду оригінальні ходи і думки, за альтернативу голосують сотні тисяч, а то і мільйони книголюбів по усьому світу. Що ж стосується наших з вами теренів, нам наразі залишається лише сподіватися на те, що Україна у розвитку сучасної прози не пастиме задніх. Усі подібні сподівання якраз і підживлюють письменники на кшталт Олексія Жупанського, які добре відчувають пульс реальності і завжди мають що сказати на тему сьогодення. І вони кажуть, а точніше – пишуть. Пишуть, не імітуючи реальність, як це робить більшість їхніх колег, а навпаки – крізь призму іронії і живої фантазії, створюючи реальність нову, у якій акцентують увагу не лише на проблемах дійсності, а й на відповідях стосовно вирішення цих проблем, що у нашому соціумі дуже і дуже важливо.

Отож, повертаючись до книжки, хай вас не мучить власний «Іржавий кіт», а ще не бійтеся слухати улюблене жахливо-шахтарське «Godspeed You! Black Emperor», бо усе це лише вигадки письменника. Проте, де саме пролягає ота межа між фантазією автора і реальністю, відповідь на це питання кожен має знайти самотужки.