Re: цензії

Упродовж двох років у видавництві "Книги-ХХІ" вийшло дві книги Мартіна Поллака "Мрець в бункері" та "Отруєні пейзажі". Про важливість першої книги ми вже говорили, друга ж шокувала неменше. Перед тим, як перейти до розгляду книги, хочу виділити, як на мене, надзвичайну роботу дизайнера. Самі ж бо знаємо, що часто праця художників та творців обкладинок залишається на маргінесах. У цьому випадку так бути не може, бо обкладинка до книги, автором якої є Анна Стьопіна, є тим найважливішим первнем через яке можна розглянути книгу. Силует людини, що перебуває у землі – архетип тексту.

Зізнаюся, що сама, будучи школяркою, перебуваючи в селі, і дивлячись, як бабуся обробляє город, думала, що все росте лише тому, що у землі є тіла людей і з них все проростає. Мартін Поллак торкнувся дуже важливого. Він не лише охудожнив свою рецепцію стосовно того, що залишається за можливістю бачити, він дослідив різні ландшафти… Особливо ті, де відбувалися масові поховання. І цю книгу не назвати ні романом, ні повістю, ні публіцистикою, ні монографію. Це щось таке, що вміє лише Мартін Поллак.

Мартін Поллан описує місця масових заховань і, досліджуючи, робить висновок, що на тих страшних ландшафтах, насправді, нічого живого немає. На тих місцях нічого не росте, нічого не родить, ніщо не радується

"Назви Бабин Яр, Катинь, Курапати, Бікерніеки, Худа Яма чи Панеріаї сьогодні символізують сотні інших місцевостей у Східній та Центральній Європі: Австрії, Угорщині, Чехії, Словаччині, Словенії, Румунії, Польщі, Литві, Латвії, Україні та Білорусі; масові вбивства коїлись не лише за міцними мурами чітко організованих і контрольованих таборів на кшталт Аушвіца / Освенцима чи Кальмгофа / Хмельно –над-Нерем, а й деінде у придатних для цього місцях, часто дуже далеко від людських поселень. Тіла убитих потім закопували. Список місць можна без зусиль продовжити" (с. 30).

Знаємо, що й наші предки завжди намагалися віднайти найкраще місця для будування оселі чи вирощування городини. І знали, що там, де не так ще давно лежали кістки людські не буде ні миру, ні врожаю. Письменник усе своє життя досліджує найстрашніші сторінки Другої світової війни та голокосту. У книзі "Мрець у бункері" Мартін Поллак детально розповідає причетність свого батька до голокосту. Автор проклинає це все зло і, звісно, ненавидить його, але біографію переписати не може. Може лише відкрито про це говорити на писати документальні тексти.

"У Понарському лісі (литовською Панеріаї) – передмісті сучасної столиці Литви Вільнюса, у 1941-1944 роках німецький Вермахт знищив близько 100 тисяч осіб – євреїв, радянських військовополонених, ромів і синті, а також польську та латинську інтелігенцію й комуністів. Тіла скидали у величезні ями, які радянські солдати перед наступом німців викопали для цистерн із пальним" (с. 26).

Що ж відчуваємо ми, дивлячись на землю? По чому ми ходимо? Що під нашим будинком? З чого тягне сік черешня, що достигає у бабиному саду? Кожен ландшафт має історію та пам´ять. "Чи можемо ми після відкриття масового захоронення тими самими очима дивитися на ландшафт, де це трапилося і де ми, попри все, продовжуємо (чи мусимо) жити – бо тут наша домівка, наші будинки, поля? Чи викликають такі відкриття якісь зміни в людях? І не лише в них" (с. 68).

І де б ми не були, на якій би землі не стояли наші ноги, земля не може бути новою, новонародженою… Після прочитання книги Мартіна Поллака "Отруєні пейзажі", я ніколи тепер просто не зможу дивитися на ландшафт, завжди думатиму, що ж було колись на цьому місці, що приховує земля від нас…

І так само колись ми станемо лише частинкою історії з якої проростатиме щось нове. Проте найголовніше, щоб ця історія не була такою страшною, такою мерзенною. А лише розкладанням в землі з якої нас створили (чи створили таки?), але в яку ми точно мусимо перетворитися.

"І сказав Бог: нехай буде твердь посеред води, і нехай відділяє вона воду від води. [І стало так.]. І створив Бог твердь, і відокремив воду, що під твердю, від води, що над твердю". (Перша книга Моісея (Буття).