Інколи поетична книга, як добре яблуко – можна зразу відкусити, а можна покрутити в долонях, вдихнути запах саду, дощу, сонця, пригадати доброго кота, який гуляв дахами, бабцю з чотирма клунками на узбіччі, дорогу, по якій мчалось автостопом, музику й вино, і тоді, примружившись, відкусити. У такій тональності написана збірка віршів Іванни Кобєлєвої «Не плач, Марі». Тут багато міста, осені, кохання, вітаїзму й молодого декадансу, родом з роздумів.

Потонуло в тумані місто,

відлетіло у синю даль.

Відчуваєш в душі пречисту,

незбагненну таку печаль.

Років триста, як оте місто

сниться в далечі і в тумані,

ти не знаєш, якого біса

закували тебе у камінь

(“Кам’яний птах”).

У віршах Іванни Кобєлєвої речі з побуту, люди, пам’ятники, каміння, пори року збираються навколо душевних станів, стають їхнім одягом, текстовим репрезентантом внутрішнього світу поетичного інтелекту. Коли подив і зачудування навколишнім переходить в екстреми, на сторінках з’являється трамвай, що їде сам, без водія – адже, якщо його не зауважили, може, його й справді нема: “вирушив у ніч / і ніхто не заважав йому гуляти / тільки ми стали свідками / о пів на четверту ранку”. У цьому уся творча екстравертивність і впевнена інтеграція у світ – переносити внутрішє дійство на сцену зовнішньої реальності. Робити її своєю, впускати в ті моменти життя, де їй місце, і викидати з тих, де нікого, крім себе не потрібно: “Та щось змінилось на білім світі: / у скрині струхли барвисті хустки, / церкви згоріли в сумнім столітті… / І далі темно, і далі пусто…”

Ця книга мимоволі робить рецепієнта причетним до всього того, що в ній. У якийсь момент починаєш думати, що це було з тобою, що це твої спогади, твої думки, твої відчуття, твоя історія. Чи це сугестія тексту, чи співпадіння психотипів або досвідів (як реальних, так і бажаних),  чи однакова акцентуація на темах, персонах у житті автора й читача, чи поетична магія – втягувати останнього в простір тексту(?) І легко, коли текст легкий, важко, коли …реалістичний, тут вже не знайдеш щасливих сторінкових ілюзій, знайдеш більше, сильніше:

а серце що має палати коханням

б’є лунко і ми перед смерті обличчям

у цьому фатальнім проклятім сторіччі

шукаєм надію останню 

вона нас тримає в цім світі хиткому

де кожен останній набій берегтиме

для себе у скроню де рани мов стигми

і де не повернешся більше додому

в пожежах війни в цьому світі тривог

тримай мою руку ми підемо перші

і перші впадемо хтось справу завершить

і хай помагає їм Бог

(“не бійся тримай мою руку своєю…”)

“Не плач, Марі” – це вірші нових і старих образів. Про другі не говоритиму, а перші суголосні з імажизмом. Звідси в молоду сучукрпоезію знову вливаються антоничівські сенси, вбрані в інший концептуальний одяг, але з тими ж вітаїстичними манерами апеляції до всього, що проростає воєдино в тіло поезії, тотожне тілу природи:

Сторуке місто їде на возах,

і дощ сумний вистукує чечітку.

А публіка примхлива. І хтозна,

чи хтось йому так просто кине квітку.

Стооке сонце дивиться крізь скло,

тремтять в печалі всі його веселки.

Банальна пані в темнім кімоно

для усіх сонць розставить по кріселку.

Стоїть собі хатинка, як кибитка.

Сторуке місто дощиком снує.

А хочеш – я для тебе кину квітку,

бо у дощу і сонечка вже є.

Якщо давні єгиптяни для Сонця зводили трон, лірична героїня Іванни Кобєлєвої “для усіх сонць розставить по кріселку”. Тільки поети з Сонцем, як з добрим приятелем… Кріселко для Сонця…