Re: цензії

Літературне краєзнавство, як дослідницький жанр, представляється анітрохи не анахронічним, як зверхньо дехто собі уявляє, натомість є доволі перспективним напрямком популярної гуманітаристики, що й засвідчує книжка Віктора Мельника «Літературними стежками Поділля». Книга містить шістнадцять нарисів і одне інтерв’ю, що присвячене постаті всесвітньовідомого прозаїка Федора Достоєвського, родовід якого, виявляється, має виразні українські конотації, про що хіба зрідка можна почути. Про подільське коріння клясика російської літератури В.Мельникові розповідає авторитетний краєзнавець Олександр Роговий, який у своїх пошуках спирається виключно на архівні документи. У більшості нарисів читач зустрінеться з фактами або мало йому відомими, або і цілком несподіваними. Поділля у нарисах В.Мельника – край воістину благословенний, своєрідне місце сили культури , причому, не лише української, а фактично, – всеевропейської, позаяк героями книги виступають такі відомі письменники як Тор Ланґе, Юліуш Словацький, Ярослав Івашкевич, Джозеф Конрад, Курціо Малапарте, Кларисе Ліспектор… А також відомі росіяни – Семен Надсон, Володимир Висоцький і Віктор Астаф’єв. (Це той Астаф’єв, який пишучи про велику війну, «до останніх днів казав правду», що й засвідчує фраґмент із повісти «Веселий солдат», наведений автором: «І чорною грозовою хмарою, всепожираючою саранчею пливло по Західній Україні партизанське військо, в якому, звичайно ж, було всякого “елементу” хоч греблю гати. Не дуже-то наші партизани розбирались, де “свої”, де “чужі”, де “наші” – мародерство, грабіж, насильство переповнили чашу терпіння селян-західняків…»). Чи не найцікавішими представляються нариси про польських письменників, кревно пов’язаних із Україною. Взяти хоча б «ляха з душею запорозькою», Томаша Падуру: «В “українській школі” польської літератури романтик Падура стоїть осібно. Коли у творах переважної більшості письменників цього напряму українські реалії присутні на рівні тем, образів та ідей, а самі вони, без сумніву, представляють мистецтво слова Речі Посполитої, то він органічно вписався в обидві літературні традиції – і в польську, і в українську, адже писав обома мовами. Обидва народи мають повне право вважати поета своїм». Тут же, поруч, товариш дитинства Т.Падури та ще один фіґурант цієї книги: «В Іллінцях українське оточення справило потужний вплив не тільки на Томаша, який розмовляв по-українському і в дитинстві, і в зрілому віці. Так само глибоко прийняв у серце культуру Поділля його земляк та одноліток, у майбутньому видатний польський поет “української школи” Северин Гощинський». Іноді автор натрапляє на персонажів, у яких навіть біографічні марґінеси варті пригодницьких романів, як от у випадку «шурина Бальзака», Генрика Жевуського, який мав двох аж надто відомих сестер – Евеліну (у першому шлюбі – Ганська) та Кароліну (відповідно – Собанська). Перша стала дружиною Оноре Бальзака, а друга «мала славу найвродливішої жінки Одеси, в неї закохувались Пушкін та Міцкевич, про що свідчать присвячені ними вірші. Пам’ятають її і в трохи іншому амплуа: Собанській відведено цілу статтю в книжці, яка розповідає про знаменитих авантюристів. Менш знані французькі сторінки її біографії: з 1850 року Кароліна жила в Парижі, була коханкою драматурга Скриба, потім критика Сент-Бева, аби врешті-решт вийти заміж за поета Жуля Лакруа». Ось така сестричка, але й сам Жевуський, який народився на Хмельниччині, а освіту здобував у Петербурзі й Сорбонні, вартий уваги завдяки історичній белетристиці, за яку його називали не інакше, як «польським Дюма». Та й нариси про місцевих письменників, ґрунтовно загублених у історії , – Вілена Лисенка і Петра Крижанівського, – виглядають не лише інформативними, але й емоційно повнокровними. Добре знаючи про жорстокість радянської репресивної системи, я вперше дізнався, що художні твори знищувались зокрема і за офіційним вердиктом суду , як от у випадку В.Лисенка.

Окрема і давня (зі студентських років) любов В.Мельника – данський письменник Тор Ланґе. Це помітно за обсягом та серйозністю присвяченого йому нарису, що становить ледве не третину всієї книги, а також за особливо теплим ставленням автора до фіґуранта дослідження. Автор неабияк інтриґує читача, повідомляючи на початку тексту, що ця «праця є першою в Україні спробою цілісно охопити творчість Тора Ланґе в контексті дансько-українських і дансько-російських літературних взаємин кінця ХІХ – початку ХХ століть». Крім того, у нарисі вводиться в обіг чимало не досліджених раніше фактів і джерел. І читач, напружуючи пам’ять, таки мусить погодитись: про цього письменника він щось ніби й чув, але не так багато, і вже поготів далеко не кожен із читачів здатний пов’язати екзотичного данця із Поділлям. Тор Ланґе, на відміну від багатьох інших персонажів книги, не народився на Вінниччині, – він тут помер, проживши кілька останніх років життя разом із дружиною в успадкованому нею маєтку в селі Нападівка. Попри те, що Поділля вабило Ланґе і навіть дуже, – зокрема своїми ландшафтами – природою і людьми, – життя славетного данця у Нападівці, впевнено добігало свого кінця. Тут він і буде похований, аби за деякий час таки дочекається посмертного переїзду в супроводі відданої дружини до своєї першої та єдино справжньої батьківщини. «За моїм зовнішнім виглядом і характером я росіянин, але в серці, слава Богу, такий данець, як ніхто», – писав Ланґе ще влітку 1882 року.

Ланґе отримав блискучу філологічну освіту у Копенгаґенському університеті, де впродовж навчання вже встиг виявити себе в якості перекладача з кількох мов, і 13-го квітня 1875 року виїхав із Данії до Санкт-Петербурґа. Тут він успішно склав іспити з російської мови, літератури й історії та вже наступного року розпочинає викладацьку кар’єру в Москві. Попри значну завантаженість у Лазаревському інституті, Ланґе не полишає перекладацької діяльности і вже 1876 року виходить його перша книжка «З далеких країв. Вірші, переклади і переспіви». З цього часу починається помітна переорієнтація Ланґе на слов’янські (передовсім, російські) теми, виникає і український мотив: «З’являється його перше поетичне відтворення данською мовою українського пісенного фольклору – пісня “Стоїть явір над водою”. З цього перекладу, майстерно виконаного, найвірогідніше, з мови оригіналу, починається спалах зацікавлення українськими піснями в Данії. До нього написали музику шість кращих данських композиторів. Пісня досі виконується в Данії на концертах». У наступній збірці перекладів Ланґе «Кілька народних пісень. Переклади і переспіви», виданій у Копенгаґені 1878 року присутні вже шість українських пісень. Ще за два роки він видає «Золоті легенди» Г.Лонґфелло, які й нині вважаються клясикою данського перекладацького мистецтва. Ланґе подорожує Російською імперією, пише при цьому подорожні нариси, відвідує зокрема Одесу і Київ. Знайомиться в потязі та невдовзі вінчається з Наталією Протопоповою, родинний маєток якої знаходився в Україні, в селі Нападівка Липовецького повіту Київської губернії. З 1886 року починається найсерйозніший етап у перекладацькій, педагогічній та науковій праці Ланґе, не минаючи також цікавого ориґінального доробку у поезії та прозі. 1906 року Ланґе залишає всі свої посади і оселяється з дружиною в її родинному маєтку. З цікавістю спостерігає за звичаями українців і пише нариси «Що можна сказати про це?», «З Південної Росії», «Глибокий сніг», «В гавані» («гаванню» він називав свою нову домівку) тощо. У Нападівці данець почав поєднувати письменницьку працю з іншою своєю пристрастю – ботанікою. Втім, із роками наростала втома, з’являється нехіть до літературної діяльности, меланхолія та ірраціональна гіркота, що бумеранґом повернулася до данця з його батьківщини, отруюючи останні роки життя: «Я чужий для людей, особливо для моїх земляків. Я зовсім самотній. Найкраще було б жити самому і з моєю дружиною в населеній духами залі в Нападівці, у високій залі з портьєрами і гардинами на вікнах навіть серед білого дня, але багато, багато свічок, ніяких ламп, тільки свічки в люстрах… Я хотів би мати багато-багато старих книг і подеколи трохи музики, зіграної для мене цілком на самоті». Мені здається, що у випадку Тора Ланґе не обійшлося без помсти зрадженої ним батьківщини (ось тут вони і зрикошетили, – незрозумілі для данців слов’янські назви його книжок «Весна» і «Зірниця»). Помсти в сенсі, звісно, фіґуральному (бо суто формально, наприкінці життя він здобувся на визнання своїх заслуг як у Росії, так і у Данії, отримавши високі державні відзнаки), в тому сенсі, в якому батьківщина навідувалась у його неспокійні сни і заважала жити. Є таке слово – туга . Вона не зважає на колишні заслуги перед суспільством, вона не прощає найменших аберацій, вона ніколи нічого не забуває. Підозрюю, це саме вона й отруїла останні роки данця. Загалом, як на популярний жанр, В.Мельник максимально ґрунтовно знайомить читача з життям і творчістю Ланґе, нанизуючи на сувору нитку біографії численні книги та даючи їм короткі, але змістовні характеристики.

Окрема увага автора книжки сфокусована на прикрому факті недостатнього вшанування пам’ятних місць теперішніми мешканцями Поділля. Ось як про це йдеться у нарисі про всесвітньовідомого Джозефа Конрада, народженого на Поділлі: «Та якщо вам раптом доведеться проїжджати через це село на Східному Поділлі, не шукайте ні меморіального увічнення пам’яті знаменитого земляка, ні хоч би скромного коридорного стенду в чудовій двоповерховій школі – не знайдете. Про Джозефа Конрада в Новофастові не нагадує ніщо. Це тільки його твори розповідають усьому світу про Новофастів». Утім, зрозуміло, що іржа безпам’ятства виникла не сьогодні, впродовж тривалих десятиліть вона свідомо плекалася владою. Розповідаючи про родинний палац Тадеуша Бобровського, дядька Д.Конрада, автор зауважує: «За радянських часів у ньому квартирувало відділення райсільгоспхімії, але років десять тому вибралось, і будинок поступово руйнується, а частину його вже розібрали на цеглу липкі на руку місцеві жителі». На цій же сторінці автор додає власну світлину руїн палацу у Новофастові, датовану 2006-м роком. У нарисі про коротке перебування в селі Носківцях (неподалік від залізничної станції Жмеринка) культового ще за життя поета Семена Надсона, В.Мельник розповідає факти з власної поїздки надсонівськими місцями, де «в 1982-му році в місцевій школі (розміщеній, до речі, в колишньому маєтку Пащенків) до 120-річного ювілею відчинив двері музей Семена Надсона – один з двох на весь Радянський Союз. Але моя спроба нинішнього літа проїхатись по надсонівських місцях викликала в пам’яті стійку асоціацію з рядками вірша: здається я справді побував “в глушині українських полів”. Бо й через століття зла доля не перестала переслідувати поета. Взимку 1999 року школа згоріла з вини місцевих школярів. Її в дитячій наївності умисне підпалили учні молодших класів, щоб… продовжити канікули! <…> Згарище колись архітектурно привабливого панського будинку сьомий рік світить стінами крізь дерева напівздичавілого парку – за цей час усередині приміщення молоді деревця вигналися до рівня другого поверху, а в класах незгірше дітлахів розкошують горобці». (До цього нарису так само додано світлину меморіяльних руїн). Або, повертаючись до постаті Ланґе, неможливо не помітити мінорне прикінцеве зауваження автора: «Однак, за іронією долі, його власні твори залишалися до останнього часу невідомими українському читачеві – за винятком чотирьох дорожніх нарисів, виданих мізерним накладом (Т.Ланґе. Під небом Еллади. – Вінниця, 2000). Поезії та художній прозі Ланґе ще належить вийти у світ українською мовою в майбутньому». Можна додати, що твори Ланґе й до сьогодні не можуть бути поціновані українськими читачами з причини їх відсутности в нашому культурному обігу. Те саме можна повторити і про романістику Генрика Жевуського. Втім, бувають і приємні винятки, як от у випадку Ярослава Івашкевича: «Однак пам’ять про земляка тут шанують: у чималому шкільному музеї йому присвячена спеціальна експозиція, є бібліотечка творів, а перед фасадом школи височить бронзовий пам’ятник». Або у не менш щасливому випадку Юліуша Словацького: «До сьогодні родовий будинок Янушевських не зберігся, а в будинку Словацьких, який перейшов у комунальну власність, кілька років тому відкрили музей письменника». Одним із провідних лейтмотивів цієї книги можна вважати бажання автора встигнути занотувати й донести до якнайширших читацьких мас звістку про достойних людей свого Краю, як от у випадку з Михайлом Потупейком, пам’ять про якого у Вінниці поступово вивітрюється, а мало бути б навпаки, бо людина того варта, що й засвідчує нарис «Про що не написав Михайло Потупейко».

Підсумовуючи, хочу наголосити на тому, що ця книжка є направду цікавою подорожжю літературними стежками неймовірного Краю, яким є Поділля. Я особисто, опинившись у Вінниці наприкінці жовтня минулого року та щойно оговтавшись від перших вражень власної траєкторії мандрів , не без задоволення усвідомив, що з Вінниччиною так чи інакше, але кревно і міцно пов’язані мої улюблені українські письменники, – Свідзінський, Костецький, Стус… Чи це лише випадок? Чи, все-таки, доля? Поготів, що долю не обирають. А от уміння читати – не лише книжки, але й людські долі, повертаючи їх із забуття та передаючи наступним поколінням, – це, як на мене, також неабияке мистецтво. Предметом краєзнавчих досліджень Віктора Мельника є така цікава галузь, як міжнаціональні літературні взаємини, і, як на мене, авторові вдалося вирвати у задзеркалля кілька непересічних постатей світової культури і наново зацікавити ними теперішнього потенційного читача. А заразом, даючи поштовх до майбутніх подібних досліджень іншим авторам. Нариси, що склали книжку, писалися впродовж двотисячних років й одразу друкувалися, але будучи сьогодні зібрані разом, утворюють нову концентричну якість, новий і актуальний факт культурного життя.