Re: цензії

Ритм напруженого, інтровертно зосередженого самотворення, самоспоглядання і самовслухування, зчитування невловного і неословленого, впізнавання світових знаків і розмивання їх сенсів, хрестики-нулики психічної індивідуації – такою бачиться мені застигла у словах лірична магма поетичної книги Інги Кейван «Тінь базальту. Тіло базальту», яка нещодавно вийшла друком у серії видань «Третє тисячоліття: українська поезія» видавництва «Букрек» (м.Чернівці). Це видання охоплює три збірки авторських поезій: «Тремтіння сфер» (2009), «Коли Бог приходить» (2011) і «Тінь базальту. Тіло базальту» (2012), які подаються у своєрідній двомові авторського ліричного жіночого тексту із чоловічим інтерпретаційно-есеїстичним голосом Миколи Рачука, автора передмов до трьох названих збірок.

Книга Інги Кейван видалася мені філігранною як у сенсі духовного пошуку, так і в сенсі художнього втілення, включаючи гармонійний художньо-видавничий формат, котрий дарує читачеві крім естетичної втіхи ще й один із важливих ключів до інтерпретації текстів. Фрагмент колажу Богдана Стрільчика, використаний в художньому оформленні палітурки нагадує мандалу – символічне коло, створення якого у тибетському буддизмі часто супроводжує здійснення ритуалів, а також постає об’єктом медитації у різних східних духовних практиках. На думку К.-Г.Юнга, і сам процес творення мандали, і споглядання її у вже завершеному вигляді, наближає до усвідомлення внутрішнього божества, захованого в психіці кожної людини – її неповторного духовного візерунка, «душі-конгломерата», Самості. Символ мандали на обкладинці книги Інги Кейван утворюють схрещені благовісно-творчі і руйнівні руки, обрамлені застиглою, а можливо, ще живою і рухливо-гарячою магмою. Це обрамлення розривають протилежно спрямовані – згори і знизу – загострені верхівки корони індуїстської богині Калі…

Як і символ мандали, поезія Інги Кейван потребує тиші духовного зосередження і уважного вчитування. Це лірика медитативно-герметична, переповнена відсиланнями до розмаїтих міфологічних та літературно-мистецьких перехресть і контекстів. Очевидно, що тут варто враховувати магію місця проживання авторки – чинник Чернівців як багатокультурного міста із понад столітніми літературними традиціями, вулиці якого пам’ятають ще кроки Ольги Кобилянської і Юрія Федьковича, Осипа Маковея і Пауля Целана, Рози Ауслендер і Міхая Емінеску, місця проведення щорічного Міжнародного літературного фестивалю «Meridian Czernowitz». Міська архітектура Чернівців, а зокрема й славнозвісна резиденція митрополитів Буковини і Далмації, приміщення Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, із яким протягом більше десяти років була пов’язана професійна діяльність Інги Кейван – провокують уважність до матеріальних знаків – символічних зображень в мозаїках, фресках, скульптурі різних архітектурних стилів. Давня архітектура породжує відчуття «музейності» окремих чернівецьких вулиць, а відтак зіставлення із сучасністю і пошук універсальних символів і знаків, які зберігають свою красу в розпаді, які заповідають вічність і дарують людині сугестію тривкості, не звітрюючись легко новочасними вітрами.

З іншого боку, інтелектуалізм збірки та її висока семантична густина зумовлені гармонійним сплавом багаторічного наукового інтересу Інги Кейван до архетипних структур і формул у літературі, міфах та в історії цивілізацій – із літературним хистом самовираження у слові. Уважний читач упізнає в книзі мотиви стародавніх індійських, кельтських, скандинавських релігій і культів, давньогрецьких легенд, відчитає структури архаїчних ритуалів і супровідного слово-співу автентичних трипільсько-українських замовлянь і заклять. Приватна авторська емоція, пробиваючись у своєму прагненні адекватного зодягнення-оприявнення в тексті, пронизує наче б наскрізь цілу цивілізаційну товщу, прискіпливо відбираючи для себе найбільш сугестивні, найбільш об’ємні символи.

Книга «Тінь базальту. Тіло базальту» від початку переносить читача в атмосферу начебто архаїчно-до-світову, до-космічну – незалюднені туманності Соляріса. Проте водночас це реальність післямайбуття – змодельований Станіславом Лемом образ розумного океану, котрий асоціюється щонайменше з теорією колективного несвідомого К.-Г. Юнга і вченням про ноосферу В.І. Вернадського. Це упродовж тисячоліть створюваний людством світ культурних архетипів, у безперервному діалозі з яким перебуває лірична героїня Інги Кейван:

Міти

Візерунками на вікні і стінах,

В кільканадцяти скринях

Їхнє віно –

Чи то благодать, чи провина.

Із залоз так вибризкує слина,

Як із кожної скрині.

Коріння

Затято обплутує-проростає,

Кінця-краю немає,

Нема кінця-краю. (с.61)

Хронологічний обсяг змодельованого Інгою Кейван художнього світу зароджується у передсвітанковій цивілізаційній пітьмі архаїки і проектується у фантастично-безмежний простір ледве уявного майбутнього – це простір безмежжя і нескінченності духовних трансформацій.

Лише поступово, в неспішнім ритмі індивідуації за текстами народяться космогонічні вітри і протяги, прийде руйнівна багаторука Калі, проявиться непереможно-вітальний Мамай, зарухається у ритуальному аркані британський Стоунгендж, клітини і світи занепадатимуть і відновлюватимуться, аж доки не відбудеться пересотворення і перезавантаження авторського Всесвіту, доки не станеться одвічне диво духовної трансформації – знаками якої переповнена поетична книга Інги Кейван.

Поміж трьох збірок, які ввійшли до видання, найбільша за обсягом і згущеністю сенсів збірка «Тремтіння сфер»: тут найповніше розгортається алхімія психічних трансформацій і встановлюється система її символічного кодування, формуються образно-смислові домінанти авторського стилю – переважно тонічний верлібр, багатство стилістичних фігур, риторики і наскрізний превалюючий символізм. На мій погляд, ця збірка семантично і формально поглинає в себе решту віршів, які авторка вважала за потрібне об’єднати в окремих збірках. Авторська композиційна логіка у книзі виправдана, оскільки відбиває основні факти індивідуаційного процесу: творення власного першосвіту, посилення-зростання нових психічних властивостей, їх первинне утвердження в гармонії, руйнівні випробування на тривкість, кількаразові смертевоскресіння в магічних метаморфозах внутрішніх інкарнацій, усвідомлення жертви і терпіння, відчуження і врешті здобута ще болісна і крихка, проте нова гармонія Цілості – мандала вивершується, замкнувши коло випробувань…

Але передовсім має бути тиша… Тиша бунтівна і самоізолювальна, тиша медитації і духовного руху. Її гостро потребує і навіть вимагає для себе лірична героїня:

Не кричіть так,

Бо у мене з вух тече кров

І виливається у річку криваву,

З якої встає Майра –

І рот чорний кричить.

Кричить до Мольфара.

Вαром

Річка кривава,

Як горами Майрина слава.

Встала Майра –

Калі встала… (с.52)

Ідеологічний і рекламний тлум, в’язка і нав’язлива масовість, абсурдистський гамір чужих і відчужувальних думок та очікувань – перешкоджають надважливому полюванню – вловленню власної суті, упізнаванню себе, своєї душі та її потреб у цьому світовому хаосі:

Тихо скрадаюся

Між рядками віршів,

Навпомацки скрадаюся… (с.134)

Концепт самопізнання давній як світ, давній, як людина, але від того не став ані банальним, ані однозначно відчутим чи означеним. Хто ти, той Інший, у мені? Нащо сюди прийшов? Що маєш здійснити? Тільки в тиші душі можна поставити собі ці запитання, та звідки має пролунати відповідь? Нізвідки. Можна сховатися під покровом тієї чи іншої церкви, можна притлумити в собі ці питання кар’єрними, побутовими чи емоційно-світоглядними пристрастями, можна «розслабитись» і злитися із тим ненастанним шумом-гамором навкруг тебе. Але що наближає до Іншого в тобі впритул, що відкриває? Універсального духовного шляху не існує. Процес індивідуації – продуктивної взаємодії свідомості суб’єкта із його неусвідомлюваним – у кожного складається неповторно із розрізнених і непередбачуваних «пазлів»-подій, першоруху стихій і туманностей, із «Тремтіння сфер» – звідки й назва першої збірки, її початкового циклу «Пазли» та вже перші рядки, із яких народжується цілий подальший мікро- і макрокосмічний рух:

Туман рухається так,

Що я відчуваю себе на Солярісі.

Туман –

З усього злизує інформацію.

Тому так багато в мені голосів,

Тому так багато запахів (с.24)

Поезія, котра вловлюється у тиші як інтуїтивно ледве чутний голос, як і сни, є посланням від того справжнього Іншого, що криється за символом мандали, який, втілює євангельські «шлях, істину і життя», спроектовані на окрему людську долю і окремий психічний світ, поза конвенціями церкви. Це шлях індивідуального гнозису, і передчуття його з’являється уже з першим індивідуаційним рухом, констатуючи об’єкт пошуку – оновлене злиття із Самістю – чітко й однозначно:

Погано, коли нема сонця.

Але туман –

Це теж стан.

Стан відсутності сонця.

Стан присутності сонця –

Десь там…(с.24)

Нумінозна магія Самості «вмикається» у цій «відсутності»/«присутності сонця», хоч і «десь там». А далі ми стаємо свідками алхімічного пересотвороення себе, шляху ініціацій і випробувань, із багатьма його здобутками і втратами.

Втрати – від світу, від суєтності, втрати – як прагнення втекти у свою новостворену дійсність, у якій відімре «ветха людина» і народиться суб’єкт оновлений, з новими якостями і щойно розкритими енергетичними потоками і витоками. Звідси – образи відмирання, розмивання, розчинення і зникнення:

Поклітинно вмираю

Від порожніх розмов,

Заповнюючись нуликами,

Хрестиками,

Що існують, лиш

Взаємоперекреслюючись.

І тепер,

Наче «мирний атом»,

Я не годна цим керувати,

Заштрихована вся,

Перекреслена… (с.25)

Мене потроху розмиває.

Каміння,

Пісок,

Глина

Ідуть за водою.

І знаю, що буде,

І вірю, що встою.

Руйнуються нори –

Риба тікає,

А я просто вічність свою відбуваю (с.26)

Та вже у відмиранні «ветхого» читаються зародки нових сил і функцій, ще наче б ворожих, чужих, але відпочатково енергетично плідних. Сонця ще нема, але вже є зародковий рух архаїчних, холоднокровних, аморфно-диких, ще не приручених і не розкодованих втілень, які проте вже добре знані світовому цивілізаційному рухові:

ДНК моє труситься пейсами

Від таких непланованих змін.

І не всидить у лампі,

Знову вирветься джин.

Джин затертий, джин джинсовий –

З доетичними рисами,

Вишиваний у чорні й червоні хрестики (с.25)

Стоунгендж танцює аркан,

Вгвинчуючись у Всесвіту воду,

Заспіралюючись у ДНК,

Відчиняє браму свободи (с.39)

Вірші актуалізують архетипний образ спіралі – нарощування енергетичних потуг, запорука майбутнього руху. Цей архетип інкарнується також і в інших текстах, і в інших образах: структура ДНК, звивання змії, виті мушлі, веретенне вгвинчування птаха в небо, скручені в килим думки і навіть скручений калачиком листопад... Нова функція спершу маленька і наче б незначна – всього лиш павучок, ще навіть без павутини:

Щоб розгорнутися скраю

Єдиної Істини

І з плеча її

Павучком,

Як з неба, упасти,

Струсивши з себе крижинки,

Які так виблискують

В сонячнім світлі,

Що, наче протяг, –

Наскрізь (с.27)

Наступні її втілення значно більші, міцніші, витриваліші – змія, світове дерево, птахи, «коти, змії, дракони, вовки, // Сови й ворони» (с.61):

Змія у високій траві

Звивається тихим шелестом.

Себе на піввдиху злови

Та уявися деревом,

Поскручуй руки в гілки –

Наповниться соком стовбур,

В коріння вплетуться віки,

Обсяде пташиний гомін. (с.29)

Годую з долоні пташку,

І вона перетворюється

На вовка.

Ми боїмося подивитися

Одне одному в очі.

Це загибель.

Він ласо їсть, облизуючи парким язиком

Мої захололі пальці. (с.30)

Вовк – міцне, незалежне і хиже втілення, тому лірична героїня безвладна встояти і не піддатися спокусі ініціації та злиття із цією своєю новою сутністю:

І найбільше хочеться

Заховати їх

У тепло тої збитої гриви.

Рука – вже частина морди,

Вовк – частина мене.

Ми стаємо одним запахом.

Та відводимо жадібні погляди.

Знову давній інстинкт

Бере гору:

Самозбереження (с.30)

Шлях до себе – нове народження. Неможливо дитині народитися, не залишивши материнське лоно, не обірвавши пуповинну прив’язаність до материнського тіла. Духовне народження – поривання зі звичками, обтікальним і вкутувальним материнським соціальним середовищем. Це смерть і відчуження, це ви-падання, а в погляді з-зовні – падіння, це тимчасове вовкулацтво і небезпека неповернення до антропоморфного стану. Перетворення у вовка – символ енантіодромії, зустрічного бігу в психічному житті, єдності протилежностей, коли із низького народжується високе, а з фізіологічно-тілесного кокона вилітає метелик нової психічної спроможності. Енантіодромія має свій внутрішній чар, стан вовкулацтва дарує свої особливі миті шаленого щастя та впевненості:

Мої вовки мене

Не зрадять.

І ми зриваємось

У ніч.

Вгризаємось у ніч

Зубами.

І розбігаємося в ніч.

(…)

Так заклично

Зустрічний вітер

Віє нам

І ми зливаємося

З ніччю –

Без сліду жодного,

Без плям.

Ми робимо, лиш так,

Як треба.

Як треба,

Вказує нам шлях.

І ми зливаємося

З небом.

Ніщо вже біль,

Ніщо вже страх.

І вітер на моїх плечах,

Як воїн під плащем, притих.

І лиш одне тут має владу:

Мої вовки мене

Не зрадять

Вовки не зраджують своїх (с.31).

Чи можна бути впевненим у чомусь більше, аніж у своїй Тіні? У її вовчій інкарнації? Тут зрада неможлива. Тут можливе неприйняття і втеча з боку свідомості, з боку нарцисичного Я. Та вірна Тінь, все одно, наздоганятиме і вимагатиме приручення, пізнання і визнання, любовного прийняття. Велика сміливість і духовна сила лунає у цій довірі до своєї тіньової особистості. В цьому запорука майбутньої гармонії.

Проте небезпека і розплата чигає вже з іншого боку – соціум переважно глухий до індивідуальних пошуків себе. Учасник духовної ініціації волею-неволею самоізолюється, відчужується від минулого, завмирає-стишує себе, замикається в аскезі мовчальництва («Я така чужа, як мої вовки…», «Закрий своїм днем», «Закрий очі і нічого не питай»):

Я така чужа, як мої вовки.

Ти пам’ятаєш? Це вже було –

У житті минулому

Заснулому,

Як це каміння,

Яке мене пам’ятає,

Як всі минулі життя

Мене пам’ятають.

Та краще вдавати

З себе каміння,

Аби ніхто нічого не питав,

Аби не проговоритися.

Краще злитися

У великий камінний берег,

Повз який протікає річка.

Каміння сіре, як хутро вовче.

Помовчимо

Про це,

Помовчимо,

Берімо приклад з каміння.

Тс-с.

Давай підслухаємо

Їхні думки (с.32)

Простір мовчазної вовчості – інакшості – наростає і розпоширюється до альтернативного способу існування. Це статус маргінала, котрий перебуває на периферії ціннісних визначень актуального світу. Цей мотив згодом розробляється у віршах, із яких компонується інтермедія «Інші»: «Вовчиця», «Вовченя», «Інший». Інакшість підсилюється відбитою енергією місячного світла:

Місяць світить мені всередину.

А потім, поселившись у когось в очах,

Щепить нас. (50)

Місяць допомагає ідентифікувати «своїх», передаючись з очей в очі, завершується новолунням – переродженням, оновленням часового циклу. Маргінальні явища у світі культури мають здатність просуватися із периферії до центру. Маргінальність особиста інтегрується в маргінальність національну і державну – що знаково для посттоталітарних країн. Бо ж і об’єкти національної гордості і народні герої України через карб бездержавності лишаються назавжди по-своєму маргінальними, що констатувалося не раз нашими пророками і мислителями від Шевченкового «Раби, підніжки, грязь Москви // Варшавське сміття // Ваші пани, ясновельможнії гетьмани», до Винниченкової рекомендації вживати бром при читанні української історії, Маланюкового бридливого дистанціювання від Степової Еллади і культу державницького Риму та сучасних історіософських і культурологічних реляцій.

Біль від нещодавно народженої інакшості ще тільки має прийти. А перед тим має відбутися «небесний шлюб»-«злюб» – має народитися закорінена в далеких автентичних трипільсько-українських глибинах осяйна пара – Мама і Мамай – знак і пророцтво майбутнього психічного возз’єднання:

…Імився когось з чуда блуд –

З нічого летіло в нікуди,

Маму побачило –

Зайшлося-заплакало,

Аж Дуба накрапало,

А потім Небом зітхнуло,

Схлипнуло,

Аж трусонуло

Надиханим щойно склепінням –

Літавиця з Неба впала –

Мама Мамая мала… (с.40-41)

Відбувається повернення до початків творення – моделюється свій український, настояний на містичному давньоіндійському і матріархально-трипільському корінні оновлений світ-рай:

Завмер попід Дубом світлий Мамай,

Заснула в руках його

Мама налита,

Їй снилися радість, діти, Мамай

…Це потім

Буде

Вона

Голосити… (с.42)

Мотив передчуття болю в ситуації щастя-раю продовжується мотивом усвідомлення і визнання переступу, навіюванням передчуття розплати:

Мама сказала: «Тут рай» –

Я одразу відчула

Дихання змія.

Змило

Все навкруги,

А нас – ні,

Бо сюди

Гріх лише увійшов.

Золота луска

На правічних кедрах

Тремтить,

Бо так уже

Колись починалось (с.51)

Так починаються всі етнічні міфологічні світи, так починається народження нового індивідуального світу: вертикальна світова вісь, чоловіче і жіноче, щастя і гріховність пізнання-злиття, вигнання з раю… Углиб століть і тисячоліть, проймаючи наскрізь безліч культурних та історичних зрізів проектується актуальна подія: це не вперше, тут «черга до Бога», тут лабіринт із «глеком мальованим» посередині:

Смерч у місті

Крутить долями,

Наче листям

Вітер на вулицях.

І здіймаються порохи

З таємниць і табу

В долонях пророків.

Вічний Жид Нотрдам

Загортає сувій –

Розгортаються знаки

Обважнілі

З клубків вужиних

Б’ю долонями в стіну (с.46)

А далі – більше – плавлення клітин і неприкрито-беззахисна голизна означування гріха там, де його нема – у місці напруженого протистояння індивідуальних прагнень і соціальних вимог і норм, у місці відстоювання-відвойовування власних кордонів і меж:

Там любощі

Простоволосі й босі,

Лише густі,

Як мох,

Думки й слова.

Несе мене

Від шибениць і вогнищ

До тих, хто є, –

Від тих, кого катма. (с.48)

І тоді приходить жорстока багаторука Калі – аби розтерзати тіло учасника ініціації, поруйнувати щойно народжений рай, випробувавши щойно укладений шлюб-«злюб» маргіналів. Нищівно-руйнівна хода страшної Богині, яка вимагає жертв і крові, безпомильно впізнається тоді, коли події внутрішні доповнюються підтвердженням-остракізмом зовнішнім, коли розпаду зазнають зовнішні атрибути соціалізованості і «прийнятності»:

Калі нині хоче їсти,

Калі дуже хоче жерти,

Чорним ротом хоче жертви.

Чорні ніздрі смокчуть душі.

Калі тяжко

Дуже-дуже.

Дощ іде – ростуть калюжі:

В річку,

В море,

В спогад суші.

Калі плаче – голод душить.

Втамувати голод мусить (с.52)

І вже не маргінал-відлюдник вовкулака, а соціалізований теплий побратим і магічний помічник-перевізник кінь, являє нову, вже соціалізовану, енергійно-бунтівну інкарнацію трансформаційного процесу, оголюючи лицемірство старанно імітованої благопристойності:

І трощать коні

Сморід звичних стійбищ:

Їх піт і м’язи –

Найміцніший сплав.

І що мені –

Гримаси хворих масок,

Які бояться вітру і дзеркал.

Ганчір’я обгортає їх каркаси,

А святість їх –

Історія гріха (48).

Ритм індивідуального бунту-жертви знаходить себе у традиційних архетипних дзеркалах, соціальна інтеграція-повернення відбувається не в найближчому буденно-профанному вимірі, а в освяченому століттями культурному, інтертекстуальному, на міфологічно-літературних перехрестях:

Веретеном у небо – Бусол.

Крутить-крутить Мамай вуса,

Тишу кінь на землю струсить.

З люльки дим впаде туманом.

Майра вмовкне і розтане (с.52)

І тоді вже байдуже, що інерція звичного сильна, як доля, а минуле відмовляється відпускати, байдуже, що:

Пам’ять, як цвяхи у голову,

Пам’ять стиска, як мігрень.

Пам’ять плавиться оловом… (с.33).

Байдуже, що бувають хвилини відчаю і зневіри:

Діти, зачаті на цвинтарі, –

Квіти корінням з могил,

Вони не бувають ситими,

Вони не бувають живі (с.53).

Байдуже, що блукання духовним лабіринтом вивершується тим, що лірична героїня впивається поцілунком у Мінотавра... (с.134)

Індивідуальне вкотре підсилюється архетипним діонісійським звільненням:

Лісниця любить до смерті,

Вона, неначе в траві,

Топить в очах своє серце,

Натомість клубочок з вужів

Вкладає в спустошені груди.

Люди!

Людоньки!

Люди!

Не розкладайте вогнів,

Бо нині лісниця любить,

Не може бути одна.

Вона не боїться суду,

Бо суду не знає вона (с.56)

І вже на рівні окремого вірша повторно лунає мотив прикликання розправи-жертви-треби – вже в іншому міфологічному контексті: «Чугайстре! Нині твій час!» (с.57).

Пронизлива жіночність, вгамована силою волі, навіює згадку про концепт духовного аристократизму, сповідуваного іншою чернівчанкою-письменницею – зі зламу ХІХ-ХХ ст. – Ольгою Кобилянською, з її естетизмом, шарітками й едельвейсами з Рунгу, та її літературну посестру – Ларису Косач, авторку емблематично-міфотворчого образу заксіфраги – квітки ломикаменю. У поетичному циклі «Едельвейс» збірки «Коли Бог приходить» Інга Кейван творить власну поетичну емблему:

Хочу бути едельвейсом

І жити на найвищій скелі.

Маленьким, сильним, впертим

Едельвейсом,

Що витримує вітри і холод,

Загортається в хутро хмар,

Розмовляє з Небом і Сонцем.

Хочу бути душею скелі –

Едельвейсом. (с.186)

Рух внутрішній неминуче залежний від зовнішнього, і занурення у власні глибини має схильність відхилятися від себе, проектуючись на почуття-спорідненість із іншою людиною. Звідси назва іншого циклу збірки «Коли Бог приходить» – «Повернення на Соляріс». Ми вже бачили, як у туманностях Соляріса відбувається першорух світотворення і шляху до себе. Повернення на Соляріс – у розумний творчий простір, здатний породити Анімуса – суто жіночий елемент мандали як символічного наближення до Самості – через зближення із чоловічим тілом-духом. Перше втілення Анімуса у книзі Інги Кейван – народний герой Мамай в інтермедіях збірки «Тремтіння сфер» – просто чоловік, просто непереможний козак-воїн, волею-неволею герой:

Мамай хотів спокою,

Хотів Мамай хати,

Було щоб зо п’ятеро діток,

Хотів у теплі біля жіночки спати,

На люльці сонну бджілку гойдати,

Купаючи ноги в ранковій росі,

Та мусів Мамай одвік воювати (42).

Але й не «просто», тому що він же – відьмак і характерник. Союз Мами і Мамая зі збірки «Тремтіння сфер» трансформується у наступній збірці «Коли Бог приходить» у магічний танок відьми і відьмака:

Відьма і відьмак крутяться у колі.

Відьма і відьмак

У танці стали кволі.

Відьма і відьмак

Від танцю стали сильні.

У коріння – ноги,

Руки,

Пальці,

Жили.

Відьма і відьмак

Проросли в дерева –

Листям розкуйовдили

Задиміле небо.

Підхопили гави

Танець ритуальний

Розчинились в білому,

Щоб спадати снами. (с.194)

Проекція Анімуса демонізується, зазнає метаморфози й завершується закономірним відчуженням-поверненням до себе, новим просвітленням – проростанням травою, квітами і деревами крізь землю, злиттям із новими раніше незнаними сенсами, які не завжди тішать, які липнуть невідбутим іще до кінця болем:

Ти знаєш,

Як то щоразу повертатися,

Народжуючись із цієї липкої маси?

Спльовуючи шматки себе,

Спльовуючи минуле…

(…)

Як чутися відпрацьованою клітиною –

Безпорадною у процесі відторгнення?

Як це падати і чекати

Застигання цієї маси,

Що затвердне,

А потім знову

Розігріється і розплавиться

Від чийогось подиху,

У чиїхось пальцях? (с.198)

Так формується-вигартовується базальт, цілющий камінь, який раніше був магмою. Холодна блакитна барва обкладинки книги Інги Кейван у ході читання втрачає свою прохолодну асоціацію, вказуючи лише на наслідок ствердіння, охолодження й застигання розпеченої магми, що породжує поклади базальту. Можливо, цій книзі не менш пасувала б інша барва – фіолетовий колір – символ енантіодромії, змішання інтелектуально-вольового синього із криваво-пристрасним червоним, символ духовної рівноваги, здобутої в стигмах і випробуваннях. Фіолетовий колір зринає у кількох віршах, він же завершує книгу:

Ці фіолетові птахи

З краплинами крові на крилах.

Вони пролітають повз сни,

І я – з ними.

А сни, як отруєні пси,

Заклякли на чатах.

Вже більше не лишать стигм

Важкі й упевнені лапи.

У помахах струшую кров –

Краплина вбирає краплину.

Повернення тихий зойк –

Птахів фіолетових спини. (с.257)

Оновлена душа зміцнює захисну оболонку, проекції вгамовуються. Нова духовна якість народжується відмиранням, принаймні на якийсь час, чогось вітально-дикого й інстинктивного, серцева магма твердне – до часу... Потреби вирушати у нову ініціаційну подорож нема. І поки що не варто…

Коли Калі прокидається,

Краще не ставати на дорогу,

На яку вона матиме намір

Подивитися.

Краще кутати душі

Ховати у найглибші

Криниці,

Печери,

Маріанську западину…

Погляд очей риб’ячих,

Із яких литиметься

Тала вода.