Я бачу цього читача таким: немолодий дядечко, з освітою, любить воєнно-історичну літературу про Сталінград, танки й літаки Другої світової. Часом його цікавлять таємні спільноти Третього рейху і Вервольф – засекречена ставка Гітлера, а інколи – мемуари полководців. Я ладна підозрювати цього чоловіка в прихильності до радянсько-пострадянського міфу про Велику Вітчизняну війну. У школі він вивчав історію СРСР, щороку дивився парад на Красній площі й досі вважає 9 Травня святом Перемоги, а не днем пам’яті за загиблими. Імовірно, скупу сльозу викликають у нього не тільки «Темная ночь», «Журавли» і «Стоит над горою Алеша», але й Висоцький: «Тот же лес, тот же воздух и та же вода, только он не вернулся из боя»…

У мережевій книгарні КСД увагу такого читача приверне книжка в огнисто-чорних тонах. З обкладинки дивиться втомлений і мужній маршал Жуков. За ним видно Кремль, Спаську вежу, нижче зображені палаючі вагони й червоноармійці з автоматами. Це «Охота на маршала» Андрія Кокотюхи. Під назвою – слоган «Ему не простили славы…» Придбавши роман, чоловік очікує на чергову літературну версію біографії видатного воєначальника в немилості: хороший Жуков проти поганих Сталіна і Берії. З анотації зрозуміло, що рятувати народного улюбленця від підступів заздрісників будуть колишній розвідник та його друзі. Значить, твір із пригодами – теж добре.

Увечері наш дядечко заварив чай, вмостився в кріслі, одягнув окуляри й нарешті розгорнув книжку. І тут – сюрприз: під медовим соусом йому підсунули гірку пілюлю. Від махрової антисовєтчини сторінок через двадцять у чоловіка наступить, як модно нині казати, когнітивний дисонанс . І далі буде…

Ні, нас не ошукали ані видавництво, ані письменник: маршал у книжці дійсно є. І вельможні інтригани теж є – шиють йому бонапартизм і «трофейну справу». Але всі ці навколополітичні сенсації, доповнені не менш популярними сенсаціями про «Аненербе» і розробки фашистами секретної зброї, – лише приманка для любителів воєнної історії. Роман «Полювання на маршала» має інший задум. Це твір про боротьбу людини з Системою і, що вкрай важливо, про перемогу в цій боротьбі. Знаючи, що в СРСР, який рік із сімдесяти двох не візьми, завжди існувало невдоволення владою і ширилися різні форми пасивного їй спротиву, Андрій Кокотюха поставив перед собою два чіткі питання: 1) Чи міг цей спротив бути збройним? 2) Чи міг він бути успішним? Зазначу принагідно, що тема УПА винесена за дужки, їй автор віддав належне в «Червоному». У новому романі дія відбувається на Чернігівщині 1946 року і йдеться про офіцерів, які воювали в лавах Червоної Армії.

 «Полювання на маршала» – твір у першу чергу пригодницький. Розповідь легка, але зовсім не легковажна. Історія в романі не зведена до ролі цвяха для картини , як у відомому вислові Александра Дюма. Художній матеріал мотивує події й логіку мислення героїв. Тим не менше, у жанру є власна пам’ять і традиції, від яких автору не втекти. Андрій Кокотюха дотримується вальтерскоттівського рецепту, вписуючи життя окремої людини в історичні перипетії. У романі, відтак, переплітаються дві сюжетні лінії. Перша – політична, боротьба за владу, кажучи словами Черчилля, «сутичка бульдогів під килимом», і в ній задіяні реальні історичні особи: Сталін, Берія, Жуков. Друга лінія – авантюрна, навіть з елементами лав-сторі. Троє друзів, колишніх розвідників: Дмитро Гонта, Іван Борщевський і Павло Соболь – втягнені в чужу гру, велику й небезпечну, власне, в те саме «полювання на маршала», що винесене в заголовок. Цим лініям відповідає й географія, яка охоплює широкий простір між двома столицями – Берліном і Москвою. Але вектори різноспрямованих сил зійшлися в провінційному українському Бахмачі. Саме там, як не дивно, вирішується доля людей із високих кабінетів, а отже, і доля країни.

Як видно з післямови, стрижневим завданням для письменника було відтворити не так канву подій (зрештою, суть інтриги проти Жукова відома і з документальних, і з художніх джерел, неодноразово проговорена в текстах маскультури), як атмосферу в країні, настрої протесту. Тлом для сюжету став конфлікт армії та гебістів. Не секрет, що Сталін не довіряв маршалам-переможцям і боявся фронтовиків, які вміли тримати зброю в руках. Писав же колись грузинський філософ Мераб Мамардашвілі: «Покоління фронтовиків – це останнє покоління людей у СРСР, у кого була розвинена цілком своя незалежна особистість». Кремлівський горець боявся недаремно. За однією з легенд, солдати вмовляли Жукова після Берліна повернути військо на Москву, і народ би зрозумів і підтримав. Отож, фронтовики, очолені своїм улюбленцем, були потенційними «декабристами», ще й мали серйозні підстави ображатися на владу, яка використала їх і викинула на узбіччя, щоб інваліди не псували ідеальної картинки щасливого радянського життя. Тому, переслідуючи маршала, Берія і Сталін цілять вище: «повернути переможців у стійло», покласти кінець вольниці.

Сюжет бере стрімкий розгін: на стратегічному залізничному вузлі в Бахмачі невідома банда здійснила зухвале пограбування трьох вагонів на запасній колії: охоронців убито, вагони спалено. Начальник міської міліції Дмитро Гонта повинен вирішити два детективні питання: хто пограбував і що було у вагонах? Загадка ускладнюється тим, що до цієї справи посилено пхає носа МГБ, навіть надсилає уповноваженого Лужина із Луб’янки. Попіл на згарищі для чогось вивчає німець Густав Вінер, який працює над засекреченою оборонною темою у відомстві Берії.

Відповідь не забарилася: виявляється, у вагонах були трофеї радянських офіцерів, вивезені з Німеччини. Далі – цікавіше: тканини, коштовності, меблі, порцеляна належали самому Георгію Жукову. І якщо гебістам доконче потрібно, щоб Гонта знайшов і знешкодив банду, а трофеї повернув і передав органам, то маршал спочатку через посередника, а згодом і прямо просить розвідника, який колись воював на його фронті, про інше: майно знайти і знищити, не дати Берії доказів проти Жукова. Отже, міліціонер опиняється між двох вогнів.

«Трофейна справа» проти маршала перемоги – дійсно історичний факт. Існують і документ про затримання вагонів із цінностями (хіба під Ковелем, а не в Бахмачі), і протоколи негласних обшуків квартири й дачі Жукова, і його записка-виправдання перед партійними контролерами. Ця тема фігурує в біографіях полководця, в художніх стрічках і в документальному кіно («Казнокрады», 2011 рік). Інтегруючи історичний факт у вимишлену розповідь, Андрій Кокотюха мав вирішити проблему етичної оцінки дій Жукова, який так захопився вивезенням майна із окупованої країни, що це тягло не стільки на «нескромність», як на мародерство – на хвилиночку, воєнний злочин!

Авжеж, мораль «трофейної справи» – часткове питання оцінки історичної ролі Георгія Жукова. Сьогодні ця постать є пострадянським брендом, намертво вмонтованим у концепт «Великої Перемоги російського народу». У зв’язку з цим інтерес до неї не вщухає, але реальні життєві факти часто заступає кострубата пропаганда чи відверто «жовті» маніпуляції. Читачу і глядачу вільно обирати між різними іпостасями маршала. По-перше, монументальним образом архітектора Перемоги , увічненим в епопеї Юрія Озерова «Звільнення» або в бронзовому вершнику на Манежній площі в Москві авторства В’ячеслава Кликова. По-друге, образом Жукова- дисидента , який чи не єдиний зважувався заперечувати Сталіну і навіть обкладав його матом – згадаймо, як у поезії Йосип Бродський порівняв «полум’яного» маршала із Велізарієм та Помпеєм, що впали в неласку імператорів. По-третє, образом Жукова- самодура , амбітного, марнославного мужлана-грубіяна, хоч і наділеного воєнним талантом (серіал «Ліквідація», 2007 рік). Або по-четверте, образом Жукова- коханця , який заплутався у складних стосунках із дружинами й пасіями (серіал «Жуков», 2012 рік).

І під час війни, і після неї маршала позаочі називали М’ясником . І було за що – за цинічний принцип «Солдат не жалеть! Бабы новых нарожают», за криваві м’ясорубки переможних битв, за кидання в бій неозброєних вояків зі щойно звільнених територій, за показові розстріли солдатів та офіцерів задля піднесення бойового духу, за наказ брати в заручники членів сімей полонених, за жорстоке придушення антикомуністичного повстання в Угорщині, за те, що погнав десятки тисяч солдатів до епіцентру ядерного вибуху на Тоцькому полігоні. У нас, українців, до Жукова окремий рахунок – саме він поставив підпис під сумнозвісним червневим наказом 1944 року про депортацію до Сибіру всіх «хохлів-зрадників», які перебували під німцями.

Спершу мене переслідувало відчуття, що Андрій Кокотюха свідомо уникає будь-якої прямої оцінки Жукова, в тому числі й історії з трофеями. Він нагадує читачеві, і не один раз, давній воєнний закон, за яким переможцю даються три дні на розграбування міста. Сам маршал, просячи Гонту про допомогу, відмовляється пояснити бодай щось: «Про барахло, котре у вагонах, думай собі як знаєш. Про мене теж думай, як думається. Звіту тобі, Гонто, давати не намірений. Не тобі з мене спитати. І не тим, хто спитати збирається». Штабіст Мурашко, посланець маршала, виправдовує його тим, що «він не янгол, але ніхто не святий», що трофеї отримані не мародерським способом і що Жуков як переможець мав на них право, однак пропонує Гонті відкласти обговорення етичних питань на майбутнє, і міліціонер погоджується. Борщевський та Соболь, побачивши кількість трофеїв, шоковані: «Навіщо йому стільки?», але знову ж таки, готові пробачити це маршалу.

Що ж автор? Скажемо так, він утримався від звинувачень маршалу і просто переповідає знайому історію. Його позиція не висловлена в лоб, але виражена всім змістом роману. Її демонструє разючий контраст між рівнем життя звичайної радянської людини і верхівки. Дружина гебіста Коваля ходить у трофейному шовковому халаті з китайськими драконами, а звичайна лікарка Ганна мусить ушивати й перешивати старі плаття, носити пальто з різними ґудзиками. Фронтовики-інваліди доведені злиднями до відчаю, жебракують, а Коваль із Лужиним нічтоже сумняшеся стверджують, що їм усім в органах «тепер треба добре харчуватися». Ми  й самі зробимо запрограмований автором висновок про те, що аморально жити в розкошах, коли більшість ледь зводить кінці з кінцями… Гадаю, Жуков змальований у романі так само гвинтиком великої Системи, яка нещадно перемелює окрему людську одиницю. Чого вартий епізод, коли він, використавши Гонту, відмовляється виручати його з біди, щоб не привертати до себе зайвої уваги, – фактично списує свого рятівника з рахунків. Отака радянська мораль, отака маршальська дяка.

Тоді в читача неминуче виникне питання про мотивацію героїв: чому колишні розвідники беруться допомагати полководцю? Чому не діють за прислів’ям: «пани скубуться, а ми свої чуби підставляти їм не хочемо»? Адже всі троє розуміють, що втягуться в розбірку сильних світу сього. Для фронтовиків трофеї не суть важливі, вони збагнули глибший смисл інтриги. Жуков – символ переможної армії, йому вірять. Дискредитуючи його, Сталін і Берія з поплічниками хочуть приборкати непокірних, відібрати самоповагу в народу й перетворити його на стадо. Є ще й другий чільний мотив для Гонти, Борщевського й Соболя і, сто відсотків, для самого автора – «вмити Берію».

Сильна сторона в романі – це безжалісна правда про радянську систему влади, репресивну за своєю природою. Тоталітарні режими що в Німеччині, що в СРСР однаково потребують «масово знищувати собі подібних», як влучно сказав німець Вінер. Особливо яскраво зображено органи держбезпеки – сіє чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй . Андрій Кокотюха вкладає у вуста героїв безліч лайок на адресу гебістів: суки, пакость, сволочь . І військові, і маршал вважають їх зрадниками Батьківщини: «Вони ж гірші фашистів, вони ж своїх стріляють, наволоч». «Полювання на маршала» в романі стрімко перетворюється на полювання на гебістів – за мисливський сезон герої встигли ліквідувати трьох.

Утім, художні вади – пряме продовження переваг твору. По-перше, бачу в романі окремі елементи самоповтору, зокрема в мотиві хибного звинувачення героя особістом (такі зав’язки використані і в «Знайти і знищити», і в «Урятувати «Скіфа»). По-друге, служителів органів практично неможливо розрізнити: Дерябін і Алферов зі згаданих романів на одне лице із Вдовіним, Анікеєвим і Ковалем із нового твору, і ці троє також мовби близнята. Усі вони гіпнотизують поглядом і б’ють кулаком у зуби, усі зводять особисті рахунки із заарештованими, заздрять нагородам військовим, стряпають справи на непоступливих. Хіба хтось молодший, а хтось старший і встиг більше просунутися щаблями кар’єри. (Зауважу, що кримінальники і то виглядають симпатичнішими, вони хоч дотримуються своїх законів і ворожі супроти комуністів). На мою думку, гебіст у прозі Андрія Кокотюхи – не повноцінний персонаж, а функція , постать, позбавлена власної історії, внутрішнього конфлікту, драматизму (за винятком, може, Дерябіна, який був дійовою особою в романі «Знайти і знищити»). Схематичність цих образів упадає в очі, якщо порівнювати із позитивними героями. Однак це може бути і свідомою авторською позицією: романіст не хоче дарувати їм людського обличчя й людської біографії, бо для нього всі вони – нелюди.

Антитезою до гебістів виступають військові. Троє друзів – справжні герої гостросюжетного жанру, сильні, розумні, сміливі, здатні на ризик. Вони по-чоловічому привабливі, в них гаряча кров. У кращих традиціях авантюрної прози письменник розвинув мотив справжньої чоловічої дружби – як у мушкетерів або гардемаринів. Навіть якщо двоє з них – Гонта і Борщевський – кохають одну жінку, це не завадить їм боротися проти спільного ворога, діючи за фронтовим кодексом честі. Наче в казці, вони мусять виконати три важливі місії: вирвати командира з лап особіста Вдовіна, знайти і знищити маршальські трофеї, а далі – знову визволяти товариша, якого гебіст Коваль запроторив до в’язниці за надуманим звинуваченням, а насправді – прагнучи помсти. Як ви вважаєте, впораються герої із важкими завданнями? Отож. Але чи виживуть усі у фіналі?..

В Андрія Кокотюхи був ризик зобразити фронтовиків «утраченим поколінням» у дусі Ремарка чи Гемінгуея, як людей, що після фронту не спроможні адаптуватися до мирного життя. Настрій цій ліричній темі задає епіграф із пісні Володимира Висоцького «Про кінець війни». Окремі натяки розкидані в тексті (поневіряння інваліда Стеклова, пияцтво Борщевського з відчаю й озлоблення: «Медалі я заслужив. Життя таке після війни – ні»). Однак автору потрібні були для сюжету не розчаровані інтелігенти із суїцидальними нахилами, а впевнені в собі бойові офіцери, спроможні спланувати й ефективно провести диверсійну операцію.

Щоб перемогти, розвідники мусять вдаватися до суто військових методів боротьби в мирний час: брати й тельбушити «язика», «прокачувати» ситуацію, блефувати й шантажувати, влаштовувати засідки. Спочатку здавалося, що твір буде схожий на міліцейський роман – адже головний герой Гонта служить у міліції, у перших главах була й детективна загадка. Та майор, хоч і змінив зелений однострій на синій мундир, у душі залишився фронтовиком. Автор логічно перевів розповідь у регістр бойовика, давши улюбленим персонажам постріляти досхочу. Є обов’язкове для цього чоловічого жанру милування зброєю перед виходом на операцію (ТТ, парабелум, шмайсер, ППШ, ножі й «лимонки»), є «автоматні черги», «відволікаючі маневри», «стрибки», «ривки» й «перекати». Письменник явно наділений творчою уявою у воєнній сфері, тому сцени стрілянини, вибухів, пожеж виходять у нього пластичними й барвистими. Ну і який же військово-пригодницький роман обійдеться без тогочасного транспорту? Персонажі пересуваються на «віллісах», «емках» і мотоциклах. Екстремальність дії підсилюють зворотній відлік часу й ущільнення простору – ліс, покинута садиба, тюремна камера, кабінет слідчого.

«Полювання на маршала» приємно вражає динамікою, правдивою «кіношністю» – це і є творчий почерк Андрія Кокотюхи. Окремі сцени й мотиви наче взято із серіалів подібної тематики: пограбування – із «Ліквідації» або «Попелу», з останнього ж – любовний трикутник, із «Відриву» – зваблення гебістом дружини заарештованого та засідка в лісі. Чи можна поставити на карб автору ці запозичення? Для масової культури наріжні принципи повтору, стандартизації, варіації теми, які, за словами американського теоретика Джона Кавелті, допомагають їй успішно виконувати чільні завдання, зокрема створювати автономний світ формули, куди може втекти читач або глядач.

Плюс до всього, ланцюг гострих епізодів не робить роман калейдоскопічним. Графіка сюжету точна, художня тканина ніде не морщить і не тягне, усі лінії доведені до кінця і прояснені. Послідовності й логічності розповіді сприяє вдале її структурування – два вступи з передісторіями, три частини по п’ять глав у кожній та епілог. Відзначу безумовне вміння автора обирати назви для розділів: окремі з них сигналять про авантюрний жанр («Алхімія війни», «Язик», «Військова нарада», «Воєнна таємниця», «Зброя»), окремі, як-от «Спогади й роздуми», «Попіл», є алюзіями на книжки чи фільми, що створюють культурний контекст для сюжету). Помітно, що, конструюючи історію, автор плідно використовує здобутки зарубіжної сценарної науки, що йде на користь твору. До книжки важко причепитися в плані композиції й сюжетного розвитку, її недоліки стосуються не правди ситуацій , а радше правди характерів .

Насамеред це передбачуваність і неоригінальність образів історичних осіб. Усі вони прозорі і впізнавані: Сталін курить люльку і не ходить, а крадеться. У Берії злі очі, він доносить і вгадує бажання Хазяїна з півслова. Жуков норовистий і різкий у висловах, не любить виправдовуватися. Ясна річ, ці персонажі другорядні в романі й автора щонайбільше цікавлять його улюбленці-розвідники – кожний із них наділений індивідуальним характером, звичками, манерою висловлюватися, тому Дмитро, Іван та Павло запам’ятовуються читачам. Тим не менше, хотілося б, щоб радянські можновладці були більш живими й цікавими.

Момент, недостатньо використаний романістом, – це професія одного з друзів. Павло Соболь до війни був учителем математики, має вищу освіту, добре знає німецьку. Нескладно здогадатися, що цей мотив примандрував із серіалу «Апостол», де герой Євгена Миронова – інтелігент-ботанік на засланні, теж учитель математики, мусить перетворитися на диверсанта, ще й зіграти роль брата-кримінальника в школі абверу. Режисери стрічки «викрутили» з цього гуманістичну проблему в ситуаціях насильства, а також акцентували професійне мислення (так, Павло Істомін навчився спритно битися не через практику, а через теорію, коли йому пояснили цю науку формулами). У романі ж професія Соболя практично не розкрита, зведена до кількох штрихів: фірмової приказки «як двічі на два» та вміння цілитися з «математичною» точністю. Так само за бортом опинилася професія дружини Гонти – Ганни, медика в залізничній лікарні: ніде не згадано ні рядком про її трудові будні чи проблеми. Але ж у пригодницькому романі лікар не зайва людина і міг би отримати власну роль.

Крім того, доволі блідим вийшов образ Григорія Ржавського, ватажка банди, яка викрала трофеї. Він так само мав шанс стати цікавою постаттю – адже Ржавий не просто злочинець, а колишній диверсант. Він зумів миттєво зорінтуватися, яка користь від таємних скриньок із третього, беріївського вагона. На жаль, автор практично позбавив його власного голосу. Бандит з’явився тільки в останній главі третього розділу «Зброя» на короткий час, щоб майже одразу безславно загинути. Ця тема – життя кримінальників у перші повоєнні роки – була вдячним матеріалом, наприклад, для серіалів «Ліквідація» та «Попіл». А в Андрія Кокотюхи вона ширше розів’ється в наступному романі – «Повний місяць», як і тема моральної відповідальності вченого за свої винаходи, що лише пунктиром накреслена в «Полюванні на маршала» в образі німецького хіміка Густава Вінера.

Попри згадані недохопи, «Полювання на маршала» приваблює добротною реконструкцією повоєнного часу. Автор вплітає в текст усі потрібні знаки доби: пісні, святкові випуски газет, урядові постанови. Він вільно орієнтується в повсякденні і знає, де жили його герої, в що вдягалися, що було в них на столі. Епоха для романіста – не лише декорація, це і спосіб мислення й почування людей того часу, наприклад, їхня невитравна наївна віра в доброго Сталіна , який нічого не знає . Окремі деталі побуту передають ностальгію персонажів за довоєнним життям: «мирна» жіноча врода Ганни, її сукня, мовби в кіноартистки, смак справжнього чаю. На мій погляд, Андрій Кокотюха переконливо відтворив саме психологію радянських людей, головні герої – це не наші сучасники в історичних костюмах.

Письменник позиціонує свої твори як російськомовні, але українські. Де ж «українськість» конкретно в цьому романі? Чи тільки в прізвищах головних героїв – Гонта (з історичною алюзією на гайдамаччину), Борщевський, Соболь? Чи в нечисленних українізмах, що присмачують мову – «добре», «нехай»? Чи в згадках про минулі злочини комуністичної влади проти українців, як-от про Голодомор? Або в місці дії – Поділлі та Поліссі? Усі ці моменти, поза сумнівом, спрацьовують у сукупності. Та головним я бачу задум автора – подарувати співвітчизникам міф про збройний опір Системі, до того ж успішний, ефективний. Подарувати нашому читачеві образ українця-героя і переможця. Приклад, на якому можна виховувати юне покоління. Цю актуальну ідею Андрій Кокотюха реалізує і в «Червоному», і в «Київських бомбах». Вона знайде свій розвиток і у двох наступних романах автора, відданого історичній темі, – «Повний місяць» та «Справа отамана Зеленого».

…А як же наш дядечко-читач, із якого я починала рецензію? Гірка пілюля, погодьтеся, – це частина світоглядної терапії. Сподіваюся, «Полювання на маршала» скоригує його уявлення про війну і повоєнний час. Як мінімум – пояснить мовою знайомих знаків і символів істину, що людина мусить опиратися обставинам, а не сидіти склавши руки і чекати милостей від природи чи влади.

Єдине, що хотілося б насамкінець зауважити стосовно видавничої політики КСД. Добре, аби «приманками» для аматорів воєнної історії слугували не образи з радянського пантеону, як Жуков, а видатні українці ХХ століття – Нестор Махно, Симон Петлюра, Степан Бандера, Роман Шухевич. Хай так само складні, неоднозначні, але притягальні й цікаві постаті. Тоді гостросюжетна проза, якою б мовою не була написана, вповні виконає свою пізнавальну, виховну та націєтворчу функцію.