Неозброєним оком видно, як непереборно тягне до української історії Андрія Кокотюху в останні роки. І важко сказати, чого тут більше: особистого інтересу до її білих плям та чорних дір – або прагнення бути в мейнстримі, щоб задовольнити підвищений попит публіки на історичну белетристику. Тема національного минулого нині є «гарячою, резонансною, а отже, вигідною», зазначила Любов Багацька. Зацікавлення історією власної землі зазвичай супроводжує процес формування нації, і не тільки української. У різних жанрах і форматах на цей виклик відгукнулися Марія Матіос, Оксана Забужко, Юрій Винничук, Володимир Рутківський, Василь Шкляр та багато інших.

Історична белетристика Андрія Кокотюхи розрахована на мислячого, допитливого й патріотичного читача. У «Червоному» автор розбирає причини й наслідки повстанського руху на Волині й опору сталінському режиму в таборах. У романах «Найти и уничтожить» и «Спасти Скифа» шукає місце українців під час Другої світової. У «Таємному джерелі» досліджує природу радянської влади і внутрішнього дисидентства. У новому романі «Київські бомби», який став 45‑ю книгою письменника, він здійснив зухвалу вилазку на територію, що досі залишається практично terra incognita для наших учених і митців: Київ на світанку ХХ століття, у проміжку між революцією 1905 року і Першою світовою. Місто, яке захлинається у кривавих хвилях революційного терору…

Прозаїка спокушає «історія з грифом «секретно» (до слова, він був одним із авторів книжки non-fiction«50 знаменитых загадок истории Украины»). Андрій Кокотюха береться за образну реконструкцію минувшини, вже маючи багатий досвід детективіста, сценариста й журналіста. Це дає змогу сполучити соціальну, національну та політичну аналітику з гострими колізіями, карколомними перипетіями, колоритними героями і в такий спосіб намацати пульс історичної драми. Популярний белетрист знає секрет, як зробити забуту тему модною і виграшною.

Отже, що в ремарках нашої п’єси? 1907 рік, Україна ще Малоросія, а Київ – столиця лишень генерал-губернаторства у складі Російської імперії. На хронологічній стрічці до початку дії – вуличні бої 1905 року, два царські маніфести: один, від 17 жовтня, дарував свободи, інший, від 3 липня, дав старт реакції. «Яструб» Петро Столипін, на відміну від м’якотілого государя-«страуса», жорстко, послідовно й, головне, успішно викорчовує революційну заразу. Утім, терористичні хвилі розбіглися з Москви й Петербурга по всіх губерніях і сягли Києва, який став гарячою точкою на імперській карті.

Автор пропонує нам цікаву екскурсію київськими вулицями – Софіївською, Фундуклеївською, Прорізною, ми побачимо костел і Оперу, залізничний вокзал і «Асторію». Це місто міщан і дворян, що росте й розбудовується. Але в ньому є темна сторона, про яку ми майже не знали. Данило Яневський у передмові назвав це «підземним життям» столиці: Київ бомбістів і шпигів, з конспіративними квартирами і в’язницями, «рай… для терористів усіх мастей». Письменнику довелося розглядати столичну топографію під несподіваним кутом зору: він консультувався в історика, де зручніше спланувати вибух.

У нібито мирний час точаться воєнні дії. Два війська, і обом ох як далеко до «воїнів світла». По один бік барикади – жандарми, охранка, філери, тюремники, що бережуть спокій обивателя. Насправді важка бюрократична машина працює зі скрипом. Тоді все, як і тепер: і корупція, і кумівство, і підсиджування, і суперництво контор, і знайомі типи чиновників – розумники-вискочки або тямущі виконавці.

По той бік – бойова організація есерів, де чітко розписані ролі: піротехніки, метальники, сигнальники, кур’єри, зв’язкові. У революціонерів свій відлік часу – 40 років від першого замаху, свої знакові події – вбивство Плеве чи царя Олександра ІІ, свій іконостас – Григорій Гершуні, Борис Савінков, свої легендарні місця – Красноярський централ, Акатуй, Косий капонір. Есери переживають кризу: організація-спрут розпадається на самодіяльні гуртки, приватизовані одиночками-максималістами.

Обидва табори у взаємному полюванні використовують апробований арсенал засобів насильства: кайданки й побиття, «бульдоги» й нагани, «пекельні машинки» і «вибуховий холодець». Стосунки такі давні й заплутані, що не скажеш одразу, кто был охотник, кто добыча . Вони до дрібниць вивчили modus operandi і гасла ворога. Ну чим ще можуть здивувати есери панів з охранки або навпаки? Їм нудно, нецікаво одне з одним: азарт боротьби загубився в рутині. Тому про терор говориться мовою анекдоту: уявіть, сплутали колись есерівку Етель Бровкіну з коханкою юриста Дорою Лівшиць, сміх і гріх! З ким не бува, єврейки всі на одне лице.

РАПТОМ в дію втручається третя сила, нікому не відома. На вулиці Володимирській зухвало вбито товариша прокурора, пана Чухонцева. Відповідальність за теракт беруть на себе якісь «Колії». Хто вони? Яку програму мають? Хто за ними стоїть і хто фінансує? Така напівдетективна зав’язка історії.

«Напів» – бо, на мою думку, Андрій Кокотюха писав роман не так заради сюжетної гостроти, як заради історичної драми. Ні, нам ні на мить не забракне ані гостроти, ані динаміки – усе буде як у захопливій «фільмі»: три вибухи, два екси, кілька вбивств, гучна стрілянина. Автор не приховує, що окремі епізоди запозичив із кримінальної хроніки в тодішніх газетах – і терпкий присмак репортажу збережеться в романі. Разом із героями нас морозить і лихоманить, в нас тремтять руки і падає в п’яти серце. Стиль роману наелектризований, читач на фізичному рівні відчуває, як у цій вибуховій атмосфері «щось починається».

Звісно, герої «більше діють, аніж рефлектують» – Андрій Кокотюха принциповий у поглядах на масову літературу. Та якщо персонажам, зайнятим революцією, не викроїти ані хвилиночки на роздуми, то письменник охоче зробить це за них. Тим більше, що рефлексій йому вистачає. Правда, прямо в тексті вони не виражені, а заховані, як підводна частина айсберга, і прориваються в психологічних деталях або вдалих репліках.

«Київські бомби» – це роман про терор. Чи має сенс доводити актуальність його теми людям, які з блакитного екрану частіше чують про Осаму Бен Ладена, Андерса Брейвіка або Абвера, Беса і Стрелка , ніж про Андрея Шептицького чи матір Терезу? Що добре у творі – терор презентовано комплексно. Автор торкається побіжно його соціології, антропології, етики та еротики. Але найбільше його цікавить терор як міфологія, психопатологія й політична технологія.

Спитаєте, що нового можна сказати на цю тему після «Бісів» Достоєвського? Так, завдання українського белетриста прочитується легко: розвінчати героїчний культ бомбістів. Із міфом про них він зробив те саме, що колись Чарльз Діккенс – із «ньюгейтськими» романами в «Олівері Твісті». Пам’ятаєте, як англійський класик показав лондонських злодіїв не «чарівними хлопцями», «завжди чемними й бездоганно вбраними», а вивів  «у всій їхній бридоті», як «мерзенне зло»? У саможертовних борцях із режимом Андрій Кокотюха безпомильно вгадав звичайних кримінальників, «гопників» і вбивць.

Можливо, сам не до кінця усвідомлюючи, письменник продовжив традицію «здирання романтичних шат» із революціонерів, закладену в національному письменстві Володимиром Винниченком. За це останньому дорікав Максим Горький, прирівнюючи його до «ліквідаторів революції» – Вересаєва та Савінкова. Сучасний прозаїк, без винниченківського надриву та істерики, без «достоєвщини» (колекціонування жахів), однак не вагаючись ні секунди, зриває німб мучеництва із постаті юнака з бомбою . І в цьому пункті Андрій Кокотюха жбурляє рукавичку двом потужним традиціям, залишки яких відчутні й досі. Перша – канонізація терористів як полум’яних борців за світле майбутнє, здійснена російськими лібералами ще до революції. До піару на користь бойовиків приклали руку і Сергій Степняк-Кравчинський, і Леонід Андрєєв, і Максим Горький, і багато інших. Вони зліпили іконічний образ, розбестили «бісів», але потім, як Віктор Франкенштейн, вжахнулися монструозності власного творіння. Та було пізно: ідея терору оволоділа масами, і за пару десятиліть це обернулося терором червоним і білим, а згодом великим сталінським. І він уже був справою не одиночок-радикалів, а таки сотень тисяч…

Друга – знайома до болю радянським дітям соцреалістична традиція кіно, літератури, історіографії, якою нас щедро напихали в школі: «Вы жертвою пали в борьбе роковой», «Безумству храбрых поем мы песню»… Софія Перовська, Віра Засулич, народовольці – пантеон героїв. Питання про моральність і ціну крові в контексті гуманізму «класового» (а не «абстрактного») навіть не виникало. Писав же Нечаєв у сумнозвісному «Катехізисі революціонера»: «Моральне для нього все, що сприяє торжеству революції. Аморальне і злочинне все, що заважає йому».

Відтак, белетристу йшлося про те, щоб заземлити терористів, показати їх звичайними, без романтичної підсвітки. Тому він уперто шукає в них людське, надто людське . «Ми страшенно дисгармонічні. Я певний, що кожен з нас, заглянувши в себе, іноді лякається. Як? Ми ж – передові люди, ми – борці за правду, за добро, ми повинні бути чистими, високими. А ми так само, як і всі, ходимо в публічні доми, сидимо в кабаках, інтригуємо, сплетничаємо, брешемо, завидуємо...» Це не герої Андрія Кокотюхи, це революціонер Грицько з п’єси Володимира Винниченка «Дизгармонія» (1906), але ракурс зображення середовища обрано той самий.

Автор «Київських бомб» по самі вуха занурює своїх героїв у повсякдення, яке так докладно вивчав, беручись за нову тему. Для мене в романі цінні деталі зовнішності, поведінки, побуту, які й роблять текст про події сторічної давнини повнокровним. Сверблячі виразки на обличчі Штерна, надмірна хтивість Левіна, пристрасть до чарки Вольфа – вади тіла підкреслюють моральну ущербність революціонерів, бо терор для автора – усе ж таки різновид девіації. А такі антикварні подробиці, як мідна «цибулина» годинника, зелений порцеляновий заварник із голівкою Будди, оживляють історичну картинку.

Я помітила, що найбільше уваги Андрій Кокотюха приділяє вбранню героїв: суконна однорядка, тужурка, картуз, крислатий капелюшок, наклеєні вуса – адже бомбісти (як і топтуни) лише грають ролі, рядяться звичайними студентами, інженерами, солдатами, робітниками, сільськими дядьками. Автор виходить на дуже важливу тему – терору як видовища, жахливого театру, де все взаправду, де вбиті не підводяться і не кланяються у фіналі, де ллється справжня, а не бутафорська кров.

Романіст стовідсотково правий: момент демонстрації насильства в терорі не менш важливий за саме насильство, це доводять сучасні психологи та політологи. Адже ціль терориста – не так убити, як полонити жахом свідомість натовпу. Криваве шоу – потужний інструмент політичної маніпуляції і здобуття влади (ця його функція нині, в час телебачення й Інтернету, лише посилилася). У «Київських бомбах» на сцені – трупа есерів-гастролерів: Левін, Гірш, Вольф, Фаїна і Штерн, або Лазар Аронович Штурман, який претендує на роль режисера.

Образ останнього, без сумніву, удача белетриста. Безжальний, підозрілий, фанатичний, він похмурістю нагадує Раскольнікова, аскетизмом – Рахметова, свавільністю – Жоржа-Савінкова з повісті «Конь бледный» та фільму Карена Шахназарова «Вершник на ім’я Смерть». Не так «нова людина», як дріб’язковий, цинічний і заздрісний тип, який претендує на безумовне лідерство в групі, вимагаючи абсолютного послуху товаришів. Штерн почасти демонізований, він «чорт», «одержимий бажанням сіяти страх та руйнувати все навколо».

Андрій Кокотюха блискавично зорієнтувався і в іншому математичному прикладі: «жінка + межа ХІХ–ХХ століть =» – правильно, темі емансипації. У романі ми зустрінемо двох «нових жінок» у середовищі революціонерів. Одна – товариш Фаїна, чорна вдова за есером Сичевським, страченим царським режимом. (У «Катехізисі» Нечаєва, що цікаво, жінок розподілено на три типи: перші два він радить «пользовать» і «употреблять», а от третій – не так жінки, як «товарищи». Ясно, Фаїна серед них). Друга героїня – просвітянка Оксана Волох, вчителька з Полтави, «сучасна жінка, та зовсім не амазонка», за її ж словами. Коли Фаїна захоплено чистить револьвер, Оксана пере білизну, щоб утримувати себе і брата.

Чи здогадалися вже, на чиєму боці симпатії автора? Авжеж, на боці вродливої українки з рожевою стрічкою в косі – вона і пухких вареників на Покрову наготує, і прибере в хаті, і до модних суконь небайдужа, і бомбу кинути в жандармів не зможе, а «акуратно, наче немовля», покладе на стіл: жіноче в ній явно перемагає. А Фаїна мало того що не помічена в хазяйських клопотах чи прислужуванні чоловікам, та ще й без особливих вагань пограбує ювелірну крамницю; зупинити в терорі її може хіба сльоза дитини .

Андрій Кокотюха майстерно будує роман за принципом симетрії. Перед нами – дві бойові організації, есерівська-єврейська та українська. Подібна їх структура, дублюються типи ватажків (Штерн і Залізняк), моделі конфліктів у групі (трикутники Штерн – Фаїна – Левін і Залізняк – Оксана – Андрій), сцени «розбору польотів» після не дуже вдалих акцій. В обох організаціях є слабка ланка – людина, яка цурається «брудної роботи» і залишає собі «крихітний шанс на гуманізм» (Фаїна, Андрій). Паралелі зрозумілі: терористи у вишиванках мавпують есерів. Однак симетрія не означає рівноваги. Вустами Андрія Волоха-Полтави автор ставить питання руба: «Хіба ми не такі, як вони?»

Власне, заради дослідження цієї національної специфіки терору і писалися «Київські бомби». Тому таке багатоаспектне у творі зіставлення профі-есерів і дилетантів-«Коліївців», які конкурентам у кривавій справі і політичній поліції видаються іграшковими, «оперетковою трупою», несерйозними і незграбними, як «ведмеді на ковзанах». Цікавий вибір назви групи: вона відсилає до визвольного руху гайдамаків, що також надихався помстою за національні кривди, але подеколи перетворювався на криваву різанину. (Можливо, це було непередбачливо з боку юних радикалів, адже Коліївщину жорстоко придушили, не лишилося й могил по героях).

Наразі мені аж кортить поставити роман у контекст української літератури. Теми помсти і крові в нашій класиці засадничі, насильство на її сторінках презентовано в усіх варіантах: Гонта, який стратив синів у «Гайдамаках» Тараса Шевченка, хрестоматійний Чіпка-«пропаща сила» з роману Панаса Мирного, правдошукач, який став зарізякою. Що вже казати про постреволюційну хвилю: тут і вбивство матері у «Я (Романтиці)» Миколи Хвильового, і вбивство коханої в «Патетичній сонаті» Миколи Куліша, і вбивство як ініціація комуніста в «Смерті» Бориса Антоненка-Давидовича, і страшні поетичні інсайти Павла Тичини: «Одчинились двері! – Всі шляхи в крові»… Згромадження кривавих жахів колись шокувало Соломію Павличко, яка в статті «Насильство як метафора» назвала наше письменство ХІХ–ХХ століть «літературою помсти». (Вразила дослідницю також байдужість літературознавців, які за сто років не спромоглися відчитати цієї власне української теми).

«Київські бомби» – всуціль антиколоніальний роман, і саме такий аспект його сприйняття задав Данило Яневський у передмові. До зброї «Коліїв» покликали не тільки гасла Івана Франка, але й репресії супроти українства, заборони нашої віри, мови, книги, театру, школи. Андрій Кокотюха переконливо показав, що українців гноблять не тільки окупанти, але й колаборанти, «землячки»-малороси. Так, ротмістру Київської охранки Сергію Підвисоцькому не дає спокою питання: «Ну чого їм не вистачає?» Його дивує, що українці перейшли до активного опору владі – тут белетрист пішов далі Владислава Івченка, для якого в «Найкращому сищику імперії» «мазепинці» – найжалюгідніші з бунтівників, уміють хіба співати, читати «Кобзар» і плакати.

Тим не менше, ключове в романі питання: чи можна проливати кров за ідею? Навіть за дуже правильну і праведну, як-от звільнення нації? Тому історична драма «Київські бомби» – це, в першу чергу, психологічна драма головного героя, українця Андрія Волоха, колишнього студента-медика, національно свідомого і не чужого протестних настроїв. У терор він прийшов абсолютно випадково, під впливом старшої сестри, але так і не зміг прийняти кровопролиття як методу. Є в героєві щось від релігійного Вані зі згаданої шахназарівської стрічки, який не зумів кинути бомбу в карету з дітьми. Природна християнська віра, між іншим, – ще одна відмінність українського революціонера від есерів (у найскрутніші моменти Волох звертається до Бога). Доля Полтави цементує 11 розділів роману: у перших п’яти він «Терорист», у решті шести – «Агент». Половину сюжету Андрій лишається веденим, пасивним. Він і душогубом стає не тому, що глядить в наполеони , а зі страху (вбивство жандарма Суярка) чи під шантажем Штерна (вбивство Левіна).

Полтава – типовий і улюблений для Андрія Кокотюхи герой, юнак, який дорослішає, проходить ініціацію і бере відповідальність на себе. «Теля» і «молокос» відкриває в собі Чоловіка, здатного на вчинок, – це класичний прийом пригодницького жанру, від Вальтера Скотта до Роберта Льюїса Стівенсона. Однак Волох – зовсім не герой-авантюрист, не Робінзон Крузо і не граф Монте-Крісто. Бульварна література, неодноразово згадана в «Київських бомбах» у негативному смислі, постає своєрідною тінню історичної драми. Мораль проста: життя набагато складніше за мистецтво слова і не дає красивих відповідей, як на сторінках захопливих романів.

У новому творі мене захопили теми мови і слова. Українська – мова переслідувана, напівзаборонена, а з погляду малороса Підвисоцького – мова неосвічених селянок (тому його приголомшує виразний акцент в російській Волоха, колишнього студента). За спогадами Євгена Чикаленка, у той час українською вдома розмовляли лише вісім інтелігентних родин Києва.

Питання мови – це і питання столичного мовного середовища, неоднорідність якого Андрій Кокотюха заповзявся довести. Особливо вдався йому мовний портрет революціонерів: тут неодмінна фразеологія на кшталт «гідри царизму», «сатрапів», «фараонів», єврейські родзинки «шлемазл», «вей’з мир». Зауважу, що мовний портрет самих «сатрапів» вийшов ескізним – можливо, тому, що автору доводилось робити внутрішній переклад із російської та уникати архаїзації, яка могла б завадити читабельності тексту (це особливо відчутно, коли зіставляєш стиль роману зі спогадами Бориса Савінкова).

Третій аспект мови – це співвідношення Слова і Діла, гасел і акцій. Для есерів мова – лише інструмент впливу на свідомість мас. Політична поліція відчуває втому від їхнього «словесного борделю», себто революційної демагогії. Цей мотив повторюваний у сценах допитів і робить їх дещо одноманітними (так допитувати могли не тільки Суярко чи Підвисоцький, але й особіст або гестапівець у романах Андрія Кокотюхи). Характерно, що єврейські терористи ворожо ставляться до грамотності, володіння іноземними мовами – як показників знання, доступного лише вищим класам. Зневага до культури, освіти й науки дуже промовиста і навіть прогностична. Як тут знову не згадати Нечаєва – його ідеальний революціонер «знає тільки одну науку, науку руйнування». У перекладі Достоєвського – це «шигальовщина»: «Цицерону отрезывается язык, Копернику выкалывают глаза, Шекспир побивается каменьями. …Рабы должны быть равны». Хіба не цю програму втілять у життя більшовики, затято винищучи інтелектуалів як носіїв ментального спротиву?

Однак перейду до того, чого мені в романі бракувало. Андрій Кокотюха зумів створити живих персонажів – революціонерів і їхніх переслідувачів. Але я не знайшла повноформатного героя із середовища міщан чи шляхти, які не є учасниками боротьби, а лише її спостерігачами або жертвами. Де вони – читачі «Київських губернських відомостей», відвідувачі електричних ілюзіонів, члени автоклубу, аматори перегонів на іподромі, власники кондитерських і модних салонів? Колишні Сірки, що стали Сєрковими? Вони промайнуть епізодично – як гімназисти, ювеліри, служиві, прикажчики, «спиртові князьки», але автор практично позбавив їх права голосу і власної думки. Народ безмолвствует. Але саме цей народ: дворяни, міщани, духовенство, солдати, робітники, селяни – скаже своє слово під час Першої світової, революції і громадянської війни.

Єдиний виняток у «Київських бомбах» – коли прозаїк довірив мудрим євреям-ювелірам, Натансону і сину, висловити передбачення щодо «проклятих» людей, які скоро захоплять владу: «Вей, подільський гоп-стоп став ідейним… Світ стає дибки, а століття лише починається. …Ми багато зрозуміли, яке майбутнє чекає на нашу нещасну країну, якщо…» Судячи з авторської післямови, це був ключовий задум – розкрити кримінальну природу радянської влади.

Я би не звужувала ідейні обшири роману лише до цієї тези. Андрій Кокотюха зумів окреслити багато чого іншого: однакову антигуманну природу терору царського, державного, і революційного, обапільну зневагу режиму й бомбістів-есерів до народу- народушка , який вони трактують як стадо і мріють залякати і «скрутити в баранячий ріг». А також те, що українці повинні були усвідомити себе повноцінною силою, а не боксерською грушею для зовнішніх і внутрішніх ворогів, позбутися колоніального комплексу жертви й навчитися «огризатися». Звісно, в цій шаховій партії українці програли, як і в наступній – у 1917–1920 роках. Але вони виграли в історичній перспективі, коли споконвічне прагнення мати свою хату, свою правду, силу і волю увінчалося успіхом і проект «Україна» здійснився. Він здійснюється на наших очах.

Талановита, захоплива, глибока й актуальна історична драма Андрія Кокотюхи «Київські бомби» дає нам усі підстави для геополітичного оптимізму