Визвольну боротьби в Україні пробував художньо осмислити не один письменник, від маловідомого Свирида Онацьківського до мегапопулярного Василя Шкляра. Та, за винятком хіба Василя Портяка, приборкати норовисту тему до цих пір не вдавалося нікому. Попри благодатний матеріал, ані романтичного Робін Гуда, ані полум′яного Спартака з борців за волю України щось не виходить. Тому, прочитавши у рецензії Іди Ворс на роман Андрія Кокотюхи «Червоний» таку фразу: «Кокотюха взяв і створив українського Бонда. Ідеального національного героя сучасності», я вирішив і собі поглянути, що ж то за «Червоного» написав наш відомий письменник.

Роман вийшов у 2012 році, завоював одну з премій «Коронації слова», мав достатньо відгуків у пресі, і, кажуть, обігнав по накладу книги Стівена Кінга. Критичні відгуки на нього не однозначні. Не всі знаходять там «українського Бонда», але й у стриманіших рецензіях зустрічаємо схожу точку зору. «Погляд з боку ворога – доволі новий, як на українську масову літературу. Я особисто дуже втішена, що за "кривоногими москалями" Василя Шкляра сюди прийшли неоднозначні герої поза чорно-білим спектром» – пише Ірина Славінська. Протилежну оцінку потугам письменника дає Сашко Ткаченко: «Авторський задум, на мою думку,  полягав у висвітленні однієї персони через три історії. Це як у випадку із сучасними новинами, де коли хочеш знайти зернину правди мусиш переглядати декілька джерел інформації, роблячи власний висновок. Однак, не думаю, що Кокотюсі у романі це вдалося». Тарас Фасоля, похваливши книгу за гострий сюжет і за те, що «всі герої говорять живою українською мовою», відмічає: «Незважаючи на "кольорову" назву, роман цілком чорно-білий у зображенні воєнних буднів», а Вахтанг Кіпіані пише, що описані «події того часу аж ніяк не пласкі, там дуже мало "білого" та "чорного"».

Незважаючи на діаметрально протилежні оцінки, всі процитовані рецензенти ясно бачать основну больову точку книг про повстанців. Справді, головна причина невдач українських письменників починається з поділу персонажів на «наших» і «німців». Чорно-біле розфарбування художнього твору може викликати ностальгію, але це безнадійно вчорашній день. Чорно-білою повинна бути ідея. А герої, які творять чи боронять ідею, завжди мають бути людьми, зі своїми слабкими і сильними сторонами. До того ж, письменник, як спеціаліст у психології, повинен розуміти, що основою поведінки людини (а, значить, художнього персонажа!) є закладені від природи риси характеру. А ці риси спонукають людину в рівній мірі як до хорошого, так і до поганого. Здавалось би, все сказане – прописні істини, про котрі не варто говорити. Але чому ж тоді кожен, хто береться писати про визвольну боротьбу в Україні, наступає на одні й ті самі граблі?        

Тепер поглянемо, чи вдалося таки Андрію Кокотюсі вирвати свого героя з «чорно-білого» спектру, а чи тема визвольної боротьби звела і цього автора з літературного поприща на манівці ідеології?

У передмові до роману автор пояснює, що читач тримає власне не роман, а записки спогадів кількох людей про одного з командирів Української Повстанської Армії Данила Червоного. Хронологічні рамки розповіді охоплюють 1947-1949 роки. Спершу радянський міліціонер Михайло Середа розказує про свою роботу в Західній Україні, де в цей час верховодив Данило Червоний. В другому зошиті кагебіст Доброхотов згадує про те, як Данила Червоного було спіймано. І, нарешті, засуджений радянською владою ворог народу Віктор Гуров повідує про повстання ув′язнених, яке в таборі організував той же Червоний. Спогади ці записав нібито дядько нібито автора роману К. Рогозного.

Художня література завжди вигадка. Але то має бути або Робінзон Крузо з максимально правдивою розповіддю і відмітанням будь-якого натяку на вигадку, або капітан Врунгель, де вигадка настільки гіпертрофована, що сама по собі приносить читачу задоволення. На жаль, в романі «Червоний» Андрій Кокотюха не пристав ні до того, ні до іншого берега, тому його стратегічний задум побудови роману уже з самого початку дав тріщину.

Фальш відчувається відразу, коли письменник переходить від вступу до викладу записок. Стилістично автор протримався ледь сторінку, далі почався літературний виклад з деталями і порівняннями, яких би ніколи не вжив навіть найерудованіший міліціонер. Це наскільки очевидно, що Кокотюха у тій же передмові (ох, ця рятівна передмова!) змушений пояснювати, що вирішив з дядькових інтерв′ю зробити художню річ, ось і переробив трішки мову розповідача. Але таке пояснення мало діє, бо скоро письменник робить контрольний постріл. Наводячи бандерівську листівку, він робить зноску, що це СПРАВЖНЯ листівка! Якщо листівка справжня, то що ж тоді думати про текст роману? Нарочите підкреслення НЕСПРАВЖНОСТІ подій, немов колючка в босій нозі, не дає можливості проникнутися сюжетом і героями.

Викликає посмішку і мова персонажів. «– І що? У нас виправний заклад! Тут гарна праця – не подвиг, а шлях до усвідомлення скоєних перед ра­дянською владою злочинів! Отже, шлях до виправ­лення» – це каже ув′язненим не професор філології, а охоронець у таборі! Не краще говорять і повстанці Червоного: «Твоя правда, – почулося нарешті. – Видно, дуже злякалися, далеко забігли. Нічого, ми на своїй землі – нікуди вони від людського гніву не дінуться». Так не спілкуються між собою навіть патріоти України, хіба що на мітингах. В результаті маємо доволі скептичне ставлення читача до змальованих персонажів.

Щодо головного героя, то справа ускладнюється ще й тим, що в тексті роману мало присутності власне Данила Червоного. З′являється Червоний аж на сотій сторінці роману, а далі його участь епізодична у першій і третій частині, і зовсім символічна у другій. Читач ніяк не проникнеться Червоним, не знає його думок, сумнівів, особистого життя. Біда не в тім, що в творі немає біографії героя, біда в тім, що її немає в голові автора. Тому ми не бачимо живої людини. Натомість у спогадах всіх трьох персонажів (якщо говорити по суті, а не про те, що вони називають повстанця бандитом) Червоний постає плакатно стерильним і праведним, як христовий апостол.

         Через непереконливого героя здаються школярськими спроби обрисувати його ідейно. Щоб проілюструвати це, дозволю собі кілька розлогих цитат з роману. «Червоний перервав мене, далі не під­носячи голосу, говорив рівно, спокійно та впевнено, не лишаючи шпарини для дискусій. — Коли ти вірний владі, ти для них — товариш. Але щойно стаєш для них ворогом народу, відразу перестаєш бути товаришем. Тебе заковують у кайдани, тягнуть в тюрму, там б’ють смертним боєм, і ти вже не товариш — ти громадянин. Лише громадянин! — він красномовно підніс до стелі вказівного пальця. — Без прав, поза законом, вимаза­ний власною кров’ю, власним лайном, злочинець для комуністів та народу: ось що таке для совєтів означає «громадянин». Товаришів голодом морити не можна. Громадян — дуже просто, досить віддати належний наказ із Кремля» – така проповідь бандерівця Червоного до радянського міліціонера Середи сама по собі є неприродною. Але коли запитати ще: чому це бандерівцям раптом знадобилося перевиховувати саме Середу, який до того нічим не виказав своєї хиткої позиції щодо радянської влади – то й взагалі ситуація стає безнадійно штучною.

А ось уже совєтський командир Топорков намагається (до речі, за мить до страти!) загітувати на свій бік Середу: «Люди повинні боятися тих, кого вважають своїми захисника­ми, — тільки так вони потягнуться до нас. – Тепер То­порков не сплюнув, а судомно ковтнув слину. – Ось так ми воюватимемо за цих людей. Інакше вони не потяг­нуться до нас, лейтенанте». Спробуємо вгадати з першого разу, де тут правда, а де кривда? І от уже перед очима замайоріли горезвісні чорно-білі кольори, а кольоровий спектр в черговий раз віддалився в майбутнє.

Як на мене, то не вдалося Кокотюсі зробити з «Червоного» і захоплюючого бойовика. Автор справді майстерно тримає напругу в окремих епізодах, але ці епізоди не становлять суцільного масиву, а розкидані по книзі, як острови в океані. Більшість же тексту важко назвати художнім взагалі. Він скоріше нагадує конспект задуму, а не сам роман. Деякі сторінки створюють враження, наче видавництво переплутало тексти і замість художнього твору видало його синопсис.

Крім відвертих ляпів, на які вже вказували попередні рецензенти, є в сюжеті і логічні прорахунки. Не торкаючись дрібниць, візьмемо цілу другу частину твору. Чекіст Доброхотов дізнався, що в Луцьку живе кохана жінка Червоного. Але замість того, щоб елементарно влаштувати засідку на квартирі коханки, чекіст розробляє складну багатоходову комбінацію з жертвами своїх людей, з арештами і підставами, з хитромудрими планами (і цьому присвячено весь другий зошит розповіді!) – щоб що? Щоб, в кінці кінців, взяти Червоного таки ж на квартирі в його коханки!

На окремий погляд заслуговують примітки, які Кокотюха робить до свого тексту. До діалогу персонажів про голод в Україні дається ось така довідка (подаю в набагато скороченому викладі): «У 1946—1947 роках під час повоєнної відбудови еконо­міки та відновлення військово-промислового комплексу СРСР радянська влада використовувала українське село як основного «донора». …Таким чином, відбулося чергове тотальне викачування хлі­ба з села, що в умовах економіки неринкового типу через механізм адміністративно-командної системи призвело до третього масового голодомору…».  В примітках автор ще розкаже нам про те, хто написав вальс «Амурські хвилі», про рублі, про цензуру, про якобінців, про Дату Туташхію і багато чого іншого. Скажіть, ради Бога, навіщо це читачеві гостросюжетного роману?

Однак, щоб не розфарбовувати і свою статтю в один лише чорний колір, додамо трішки оптимізму. Бо й дійсно, не все так безнадійно з романом Кокотюхи. Якщо припустити, що розумовий рівень потенційного читача буде на порядок нижчим, аніж передбачалося в сказаному попереду (що, до речі, не так уже й нереально!), то на поверхні починають виднітися позитивні сторони «Червоного». Насамперед, з інформаційної точки зору добре те, що читач таки дізнається про визвольний рух в Західній Україні, про УПА та моральне обличчя її бійців. Чимало інформації читачі знайдуть в примітках, про що говорилося вище. І, найголовніше, в діалогах з Червоним ідейно нестійкі громадяни мають змогу переконатися в правдивості ідей, котрі рухали воїнів УПА на боротьбу з ворогом.

Та і в цьому випадку мусимо визнати, що повноцінного літературного героя із Данила Червоного все ж не вийшло. Непроробленість біографії та ідейна поверховість у поглядах зробили з нього чергову ляльку на ниточках, головне призначення якої – донести до читача думки автора. А давно слід би доносить читачеві сам образ героя. Щоправда, цього не зробиш за 28 днів, які автор, за його признанням, витратив для написання «Червоного». На таких швидкостях говорити про якість, звичайно, не приходиться.