На перший погляд дивно, що в одному сюжеті поєднано імена Маланюка та Голобородька. Але в цьому насправді немає нічого дивного, адже, по-перше, це два видатні українські поети, які потужно присутні в нашому пульсуючому поетичному бутті; по-друге, їх тут поєднує -знавство: маланюкознавство та голобородькознавство, дві локальні підгалузі українського літературознавства; і по-третє, нарешті, ці дві постаті поєднує тут постать Тараса Салиги, який щойно видав про них обох по книжці.

І.

До книжки «…І той вогонь, що не згаса…» увійшли статті Тараса Салиги про Євгена Маланюка з його попереднього маланюкознавчого дослідження «Вогнем пречистим» (2004) та нові есеї, що відкривають досі невідомі сторінки творчого й особистого життя «князя української поезії», «імператора залізних строф». Книжка складається з прологу і шістнадцяти окремих маланюкознавчих сюжетів: «Духовні виміри Євгена Маланюка: гармонія неспокою», «На площі Софії почує нас Бог», «“Поезія і ніж” та строфи – на шаблі», «Силуети ліричного “я” в історіософській поезії Євгена Маланюка», «…Христос – то чинна путь до Бога: Деякі аспекти образу месії», «В мені молитви сяють…», «Від “Кобзаря” до нації…: Тарас Шевченко у світогляді Євгена Маланюка», «“Semper tiro” з Франкової “академії наук”», «Пантелеймон Куліш та Євген Маланюк: Схоже не в схожому», «“…Завжди напружено, бо завжди проти течій…”: Євген Маланюк та Юрій Липа», «І той вогонь, що не згаса…», «“…Спасибі Вам за Ваше серце, за листи, за слова, що додають сили…”: З епістолярію Є. Маланюка», «Рильський – Маланюк – Сосюра: Спроба ідейно-дискурсивного аналізу», «Молитва Євгена Маланюка до Миколи Зерова», «Євген Маланюк: художня ідентифікація Росії…», «Євген Маланюк і Галичина».

Своєрідним двоїстим вступом до книжки є дві передмови. Першу «Вихований Маланюком» написав Григорій Клочек, який висвітлив Маланюкову сторінку в творчості Салиги. Висловивши суб’єктивні погляди загального характеру на стан нашої сучасної науки про літературу, Г. Клочек визначив місце в ній Т. Салиги. Клочек звернув увагу на співпрацю Тараса Салиги та Леоніда Куценка, зазначивши, що «цей злагоджений дует двох чудових літературознавців… так багато робив (і зробив!) для повернення Маланюка в Україну», потерпаючи, що Л. Куцкнко трагічно відійшов у найдовшу ніч (22 грудня) 2006 року. Автор передмови зрезюмував маланюкознавче подвижництво Салиги: «Він упряжений в упруги. Тягне плуга сам. Майже сам. І чекає на підмогу. Бо знає, що Євген Маланюк завжди потрібен Україні. Особливо зараз». Застереження «майже» з цього пасажу саме викликає застереження. Адже навіть і з другої передмови «Соло в дуеті» авторства Ярослава Гарасима видно, що Маланюком у нашій літературознавчій науці (і критиці зокрема) займалися й займаються Микола Неврлий, Сергій Білокінь, Григорій Сивокінь, Микола Ільницький, Юрій Барабаш, Лідія Голомб, Ігор Качуровський, Наталя Лисенко, Володимир Базилевський, Юрій Ковалів та інші. Тож когорта чимала й презентативна, та й сам Клочек згадував Білоконя з Сивоконем. Якщо в першій передмові згадано про «дует» Салиги з Куценком, то в другій передмові слово «дует» навіть винесено в заголовок. Звісно, Маланюк співав «соло», але часто входив до «по-різному скомпонованих дуетів», на чому й наголошує Я. Гарасим – із Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Іваном Франком. Стосовно ж сучасників, то, за Гарасимом, «Маланюкове соло найгучніше прозвучало у суголоссі з Ю. Липою». Ярослав Гарасим відзначає виняткову заслугу Тараса Салиги в поверненні Маланюка «до ідеологічно розкутого і патріотично зорієнтованого читача незалежної України».

Усі розділи книжки надзвичайно цікаві й філіґранні, про кожен із них можна було б щось цікаве написати. Проте при цій нагоді зупинимося лише на пролозі та епілозі, тобто завершальному розділі. На альфі й омезі, так би мовити. У пролозі автор настроює читача на сприйняття цілої книжки, пишучи про Євгена Маланюка: «Він повертається до нас. Повертається болем і драмою, сумлінням і могуттю духу… З далеких і найдальших світів, з усіх заокеанських Україн, з чужих материків, з казарм для інтернованих, діаспорного “раю і пекла” повертається додому, в Українську Елладу, класиком художнього слова, “сеньойором” поезії». Таки повертається, і велетенська заслуга в цьому саме професора Салиги. Завершальний розділ книжки присвячений ставленню Євгена Маланюка до Галичини, його ставленню до неї.

Позаяк історія і раніше ділила українців на «східняків» і «західніяків», та й далі таке розмежування частково виникає на порядку денному, то варто і на Євгена Маланюка поглянути в цьому ракурсі. Він був прихильником «западенсько-східняцького миру», із пієтетом ставився до Львова та Галичини загалом. І в творчості, і в особистому житті Маланюка Львів і Галичина відіграли значну роль. От, для прикладу, як пише він у статті «Львів і Галичина» із другої «Книги спостережень»: «…А Стрийський парк! А комплекс будинків НТШ! А Музей! А над тим усім – величний і древній Юр, що панував над містом і містові патронував». Немало вплинуло на позитивне ставлення поета до Галичини й те, що рід Маланюків, правдоподібно, прийшов у степи з Покуття. Чимало уваги приділено тут стосункам Маланюка з Дмитром Донцовим, який саме у Львові створив свій «вісниківський» осередок. У поезії Маланюка присутня львівська тема. Згадаймо хоча б його вірш «Собор» із мотто з Митрополита Андрея Шептицького: «Вірности аж до краю дав нам примір святий Юр Побідоносець». І так ділі. Словом, цікавого, повчального й корисного у цій книжці чимало.

ІІ.

Голобородькознавство є молодшою галуззю від маланюкознавства. І тому, що Василь Голобородько хронологічно ближчий до нас від Євгена Маланюка, і тому, що воно елементарно виникло пізніше. Якщо на четвертій сторінці обкладинки маланюкознавчої книжки вміщено портрет її автора Тараса Салиги (і цитати з двох передмов до неї), то на звороті голобородькознавчої книжки вже красується портрет Голобородька з біобібліографічною довідкою про нього. Це трохи неканонічний підхід, якщо поглянути тривіально. Автором книжки є все ж Т. Салига, а портрет з інформацією на обкладинці – вже В. Голобородька. Голобородько є «ліричним героєм» цієї книжки, а не її автором, тож заповнення ним четвертої сторінки обкладинки може здатися недоречним. Але на це можна поглянути і під іншим кутом зору. Наповнення книжки є жвавим, концептуальним, неінформативним в сенсі сухих відомостей. Тож винесення на обкладинку лапідарної екциклопедичної інформації не видається зайвим, і портрет лягає в це ж русло. Та це ще може бути й виявом вродженої скромності Салиги, коли на обкладинці його книжки інфо-портрет не його самого, а героя його книжково оформлених роздумів.

Сама голобородькознавча книжка складається з трьох блоків, трьох широко закроєних тем. Це, можна сказати, три об’ємисто-обширні статті про три грані творчості Василя Голобородька, властиво – три ракурси погляду на його творчість. Передує їм вступне слово Василя Герасим’юка «“Як же вцілів цей світ?”, або “Ідеалізація без ідеалізації”». Передмова жвава, цілком у стилі самої книжки. Тут Герасим’юк задається питанням, хто ж із сучасних літературознавців пише про поезію не з якоїсь спонуки чи причини, а так, «з натхнення». Йому на гадку відразу приходять два «натхненники» – Іван Дзюба і Тарас Салига. Справді, таких літературознаців у нас на пальцях можна полічити. Герасим’юк резонно відмітив, що Салига «гостро відчув справжню динаміку образного ладу» Голобородька (згадаємо, що ще 1965 року Дзюба назвав Голобородькову образність «дивосвітом»).

Першим блоком є розділ «Найверлібріші верлібри або слова у вишиваних сорочках». Щоб задати камертон розумінню того, чому саме верлібри Голобородька є «найверлібрішими», не завадить навести розлогішу цитату з емоційного есею Миколи Вінграновського «Вільний вірш поета», який стосується строго Голобородька: «Верлібр прихопив і нашу поезію, як грип. Та грип приходить і відходить, а тут роками, десятиліттями, з дня у день, методично і вперто верлібр підминає під себе все, що не по ньому. Лише дуже і дуже небагатьом нашим поетам, і то лиш де-не-де, в окремих якихось виняткових випадках, вдається видобути щось живе із цього механічного віршописання. Якби зібрати всі наші верлібри і, познімавши прізвища авторів, вистроїти їх в один ряд, то що б вийшло? А вийшло ось би що: всі ці вірші не лише на одне лице, неповторне за своєю примітивністю і одноклітинністю, а й за своєю нудотністю, безхарактерністю, зрівнялівкою дають сто очок наперед навіть віршам, які на поезію і не претендують. Мені здається, що верлібром пишуть ті, хто не вміє писати, кому писати взагалі протипоказано. Женучи погонні метри слів, залякуючи редакторів і читачів сумнівною образністю і претензією на оригінальність, ця масова культура верлібристів жалюгідна у своїй основі: вона не чує слова. А слово, як і люди, як і все на світі, шукає собі пари, тобто – співзвучності, тобто – гармонії... Цей безкінечний верлібровий вал іде від поетичного безсилля і бідності… Я ніколи не писав би про верлібр, про цей немов підрядник з мов іноземних, якби не вірші Василя Голобородька... Тут починається те, чого ти давно чекав, на що сподівався, ревниво ловив себе на думці: а що як не буде, а що як не народиться, а що як не вийде?.. І тут раптом: з кожного вірша на тебе спокійно дивиться поет. Стоїть і дивиться. А з-за його плеча, зіпершись підборіддям на його плече, виглядає його світ. І все. Більш нічого». У листі до мене десь чверть століття тому сам Голобородько іронічно назвав цю передмову Вінграновського до його збірки «Зелен день» (1988) «філіппіками проти верлібру». Та все ж ці слова Вінграновського вельми важливі для розуміння верлібрів Голобородька, і дослідникам варто до них прислухатися. А ми ж знаємо, яким ґрунтовним знавцем і дослідником поетичного світу Миколи Вінграновського є Тарас Салига. Але в цьому блоці йдеться не лише про верлібр, тобто йдеться далеко не про верлібр, а про сутність поезії Голобородька, про її специфіку, про «вишиваність» його письма, про її українськість.

Власне про українськість поезії Голобородька йдеться у другому блоці, який називається «…Мені хотілося, щоб мої вірші були неповторно українські». Як видно із підназви сюжету, це – віртуальний діалог із поетом за допомогою його висловів у періодиці. Цей надзвичайно цікавий «віртуальний діалог» дає чимало поживи для глибшого розуміння поетики Василя Голобородька, а присмачений він коротким компендіумом критичних відкривачів Голобородькового дивосвіту, із яких згадаємо хоча б Олеся Гончара, Андрія Малишка, Івана Дзюбу, Василя Стуса, Юрія Шевельова, Богдана Бойчука, Миколу Жулинського, Віктора Кордуна, Володимира Моренця, Миколу Сулиму…

У третьому блоці «Поезія Катерини Білокур і квіткопис Василя Голобородька» йдеться про взаємозв’язок поезії та малярства, який проходить червоною ниткою через цілий сюжет. Ну як тут не згадати роздуми Ґотгольда Ефраїма Лессінґа про межі живопису й поезії. Тарас Салига апелює до трактату «Із секретів поетичної творчості» Івана Франка, який писав: «Лессінґова антитеза поезії і малярства не може вважатися вірною; хоч не в однаковій мірі, а все-таки обі ті галузі штуки простягаються в обох категоріях – простору і часу, мають у собі спокій і рух», – тобто дискутував із Лессінґом, висновуючи власні версії. Салига ставить поезію Голобородька (окремі її вияви) у контекст Франкових сентенцій із згаданого трактату, зокрема такої: «Поет для доконання суґестії мусить розворушити цілу свою духову істоту, зворушити своє чуття, напружити свою уяву, одним словом, мусить сам не тільки в дійсності, але ще й другий раз, репродуктивне, в своїй душі пережити все те, що хоче вилити в поетичнім творі, пережити якнайповніше і найінтенсивніше, щоби пережите могло вилитися в слова, якнайбільше відповідні дійсному переживанню», – і доходить висновку, що «Франкова теорія і Голобородькова практика в контакті між собою». Відштовхуючись від слів В. Голобородька «Мамо, одягайтес тепло – / і посійте коло хати квіти», Т. Салига пише: «Мати сіяла їх у квітнику біля хати, а син – у віршах. У квітнику вони цвіли та відцвітали і мати їх знову сіяла. У поезії вони зарясніли цвітом, невідцвітним». Справжня поезія таки не відцвітає.

***

Пригадуючи Тичинине «На стінах тихо плачуть Шевченко і Франко», зрезюмуємо: із цих книжок тихо посміхаються Маланюк і Голобородько.