Re: цензії

У певному сенсі, ця книга належить до меморіяльних видань; це – книга опісля книг , з якої ми чуємо голос письменника Олеся Ульяненка. Це ще не книга спогадів, як справедливо зауважують її упорядники Мирослав і Олена Слабошпицькі; це, говорячи патосно, – озвучена історія опору , що постає й розгортається з голосу центрального персонажа та з документів, пов’язаних із найбільш драматичною сторінкою його життя. Хто такий О.Ульяненко, нам іще належить осмислити та збагнути в майбутньому, – навіть і тим із нас, які були особисто із ним знайомі. На жаль, так уже відбувається (і не лише у нас), що за життя великих мистців не надто вшановують і, зазвичай, не бережуть від несправедливости в її абсурдно-ґротескному різноманітті. Ба більше, найчастіше – їх просто винищують. Аби потім поплакатись на ювілейних заходах і у спогадах, демонструючи власну причетність до світу ґеніїв. Ще б пак, він пив із нами горілку, напивався і був не ліпшим за нас; плив у морі життєвого бруду й одного разу не виплив . Приблизно все так і було. За одним невеличким, проте понад суттєвим уточненням. Життєвий бруд був таки завше поруч, але так і не зміг поглинути або хоча б замазати того, хто прийшов у лискучий фальшивий Київ із дивною новиною: Бог – безкінечно добрий ; життя – страшне, але треба його любити . Хто він такий, запитаєте? Улян, Бич Божий. Неоціненний дарунок Полтавщини усій невдячній Україні. Ще один невпізнаний гість із нашого ринкового часу убивць . Чи хто-небудь помітив і зрозумів? Безперечно, були і такі, – від Павла Загребельного починаючи. Сьогодні їх майже не чути, голоси його друзів лунають усе тихіше. Декого вже поміж нами немає. Не говорячи вже про те, що Селін і Буковські взагалі не бували у Києві і не цікавились провінційно-захланним українським життям. Тим не менше, вони писали й про нас у своїх жорсткуватих та безнадійно захриплих романах. А Улян, виконавши власну місію, п’є тепер свою каву в їхніх краях. Скажімо, у небесному Голівуді, до якого нарешті дістався, або й просто на іншому боці ночі . Бо Селін – це, насправді, французький Улян, а Буковські – це Улян, що блукає східними дільницями міста Лос-Анджелес, не інакше. Кому відкрилося, той зрозумів, – про всіх інших сьогодні немає мови.

Упорядники сього видання добре попрацювали, зібравши заледве не все з можливого, тобто наговореного Уляном упродовж п’ятнадцяти років різноманітним інтерв’юерам. Утім, не все. Приміром, не бачу в книзі того невеличкого інтерв’ю, яке я взяв у Олеся на початку травня 2000-го року в м. Ірпені під час семінару творчої молоді, та яке того ж року з’явилося у донецькому альманасі «Кальміюс». Інтерв’ю було досить химерним і характерним , у ньому направду багато автентично-нутряного Уляна. Можливо, він не сприйняв мене тоді всерйоз (усе-таки, я, як редактор «Кальміюсу», представляв реґіональну літературно-мистецьку альтернативу і печерний самвидав, а не буржуазний столичний ґлянець), тому й говорив без найменшого натяку на самоцензуру; можливо, був надто ще ранній ранок (приблизно 6-та година), і письменник не зовсім іще прокинувся, але розмова вдалася. Зрештою, ця відсутність не є хоча б скількись критичною для оприлюдненого видання Улянових інтерв’ю. Книга вийшла шикарною, без перебільшення. Під обкладинкою зібрані розмови з письменником за доволі тривалий період – з 1994-го по 2010-й роки. Більшість із цих розмов, як я розумію, відбулися за ініціятиви та участи друзів письменника й це, як на мене, вагомо. Маю відчуття, що до більшости своїх інтерв’ю Улян ставився саме як до розмов із приємними людьми . За винятком, можливо, періоду змагань із НЕК, коли можливість говорити вголос і доводити до загалу свою позицію, могла сприйматися письменником як вагомі епізоди у боротьбі за своє право й надалі працювати поза цензурою, захистивши власне автентичне бачення світу, свій неповторний стиль і звичайну людську гідність.

У історії з підозрілою та неймовірною забороною роману О.Ульяненка «Жінка його мрії» (2009) досить дивною мені видається позиція одного з офіційних речників Інституту літератури НАН України ім. Т.Шевченка. Можна по-різному ставитись до стилю, стилістики та ідеології в творах О.Ульяненка, але коли ходить про рецидив цензури й реальний тиск на письменника, то естетичні непорозуміння варто було би заткати в найглибший куток і виявити максимально можливу корпоративну солідарність із тим, кого сьогодні цькують і пресують. На жаль, реальність у вигляді оприлюдненого в книзі підпису науковця-експерта, чл.-кор. НАН України М.Сулими під документом із печаткою офіційної установи засвідчує щось радикально інше. Мені, якщо чесно, складно у це повірити. Але доведеться. Цитую найбільш характерні уривки й показову фінальну частину експертного висновку: «Письменник силкується “оживити” розповідь пікантними сценами, але й вони відгонять дрімучим натуралізмом, тобто виявляються “перетрушеною нафталіном банальністю”, бо написані грубо, без найменшого натяку на майстерність. Її замінено вживанням анатомічних та медичних термінів, адже письменник, очевидно, просто не вміє образно описати статеву близькість. <…> Брак освіти, нехіть до читання, повна відсутність смаку в О.Ульяненка – ось усе це й призвело до створення тексту, на який “купилося” видавництво “Клуб сімейного дозвілля” (мабуть, перед тим, як схвалити його до друку, твір у своїх сімейних колах, тобто в присутності дітей, батьків, дідусів із бабусями, читали вголос Є.Чуприна, головний редактор С.С. Скляр, відповідальна за випуск К.В. Шаповалова, редактор О.І. Красюк та ін.). <…> Роздута навколо роману О.Ульяненка “Жінка його мрії” шумиха свідчить про несмак тих, хто його захищає. Дивують також розмови про свободу творчості, яку хтось хоче задушити. Замість того, щоб чесно сказати авторові “Жінки його мрії” про його творчу поразку, з нього роблять героя, готового просити політичного притулку в Німеччині… <…> Коли б редактори “Клубу сімейного дозвілля” мали добрий смак, коли б володіли високою культурою, коли б добре знали історію світової літератури, вони б не допустили тиражування низькопробного бульварного чтива, яким є “Жінка його мрії”». Цікаво, що згадуючи цю історію в одному з есеїв на «Українській правді», Олесь Ульяненко беззастережно відмовився від будь-яких претензій до Миколи Жулинського, мовляв, директор – не сторож своїм співробітникам. Зрештою, можливо, і так. Але особисто у мене неприємний осад від факту участи шанованого академічного науковця (мова про М.Сулиму) у цькуванні письменника, все-таки, залишається, не минаючи дотепер. Так само, до сьогодні не вибачився електронний ресурс ЛітАкцент – за гидотну рецензію, оприлюднену під псевдонімом Максима Звичайного, що прозвучала цілком у свинячий голос , маючи на меті не покритикувати письменника за можливі недоліки роману, а втоптати його ім’я у багнюку під назвою «Золота булька». Особисто я такі речі забути не можу, хоч і минув уже деякий час. Із цим доводиться жити далі.

Справедливости ради, треба сказати, що були й інші голоси, зокрема, на захист письменника та його творчости публічно висловилися Володимир Яворівський, Михайло Слабошпицький, Олександра Коваль, Сергій Жадан, Костянтин Родик, Андрєй Бітов, Юнна Моріц, Людміла Уліцкая, Анатолій Ульянов, Євгенія Чупріна і чимало інших людей. Коментуючи експертний висновок пані Ковальської, С.Жадан зокрема, зауважив: «Адже, говорячи про збудження нижчих інстинктів, закон України, на жаль, не прописує, які саме інстинкти слід вважати нижчими, і нижчими відносно чого вони можуть бути. Тож і згадана та засуджена пані Ковальською “хтивість персонажа” може трактуватись по-різному, з огляду на особливості мовної виразності автора та особистої інтерпретації експерта. <…> Так чи інакше, слід ще раз підкреслити, слабку аргументованість та певну двозначність експертного висновку, котрий не лише не тлумачить порнографічне наповнення художнього твору, а скоріше вводить потенційного читача в оману щодо природи еротичного та порнографічного в мистецтві. Що жодною мірою не може позитивно відбитись на моральному стані суспільства». Своєю чергою Михайло Слабошпицький, відомий письменник старшого покоління і лавреят Національної премії України ім. Т.Шевченка, писав із цього ж приводу наступне: «Загалом треба сказати, що забороняти твори художньої літератури – справа явно нерозумна і безперспективна. Вона приречена на невдачу, бо книги живуть значно довше за тих людей, які їх звинувачують і забороняють. Звинувачувачі й заборонювачі в такий спосіб виставляють себе на посміховисько поколінь. З подивом довідався про те, що “Жінку його мрії” Олеся Ульяненка звинувачують у порнографії. Гадається мені, що ці інкримінатори ніколи не читали де Сада, Захер Мазоха, Анаїс Нін, Генрі Міллера, Буковські, а чи нещодавньої Нобелівської лауреатки з Австрії Зігфрид Елінек. Воно, звичайно, й не дивно, оскільки в Україні взагалі читають катастрофічно мало. <…> Ульяненко пише про інтимні стосунки поміж чоловіком і жінкою, про сцени в ліжку. Пише так докладно, як, наприклад, уже згадувана Зігфрид Елінек чи канадська письменниця Маргарет Етвуд. Пише про те, як статеві стосунки чоловіка й жінки відлунюються в їхній психіці. Про те, чим відрізняється психічна конституція чоловіка й жінки. Але жінкам-письменницям за їхні твори дають престижні премії (аж до Нобелівської включно), а Ульяненка якась комісія з моралі (покажіть мені цих “моралістів”) забороняє чи то пак не рекомендує читацькому загалові України». Історія появи висновку № 33-Е Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі та наступного безпрецедентного вилучення накладу роману з книгарень залишається особисто для мене навіть сьогодні не вповні зрозумілою. Уважно вивчивши документи судової справи, які подаються у цьому виданні, я так і не зміг збагнути, хто ж насправді заходився город городити довкола роману письменника; у чиїй цинічній свідомості народився шоу-проект, який коштував О.Ульяненкові здоров’я, а можливо (опосередковано), – і життя. Представники НЕК божилися-стверджували, що їх запізнілий у часі висновок жодним чином не міг стосуватися готової тиражованої продукції у вигляді книги. Тобто, висновок № 33-Е цілком спокійно міг бути похований у огромі ділової кореспонденції видавництва й Комісії, але сталось чомусь інакше; комусь інфернальному та ліберально-ринковому був потрібен гучний скандал із далекосяжними наслідками. Ця історія ніби остаточно в минулому, але актуальність її все одно ще доволі висока; про неї неодмінно мають згадувати всі чесні люди, коли мова заходить про життя і творчість Олеся Ульяненка. А стосовно роману «Жінка його мрії», то, на моє суб’єктивне переконання, він вартий вшанування Національною премією не меншою мірою, ніж відзначена в 1997-му році «Сталінка».

Улян, судячи з усього, так і не навчився давати «правильні», підбиті ринковою ідеологією, інтерв’ю. І справа, звісно, зовсім не в матюках, які раз-у-раз звучать, цементуючи емоційні ескапади письменника; найголовніше, він не дбає про презентацію себе як володаря дум і лавреята Державної премії. Втім, він про щось усе-таки думав і дбав, а саме – про самозбереження. Підозрюю, боявся (а страх, за його переконанням, є щось значно жахливіше навіть за втрати, – про це є чимало міркувань у трилогії «Ангели помсти») розчинитися у лискучо-фальшивому часі убивць , зректися своєї внутрішньої сутности, яка й визначала формальні та змістові параметри його письма: «Деякі письменники просто роблять кальку з західного роману – Забужко взяла за основу феміністичний роман, щоб створити свій, подібне намагається зробити Карпа, Дереш також пробує щось ухопити. Андрухович з’їхав на якусь публіцистику. “Московіада” є, напевно, його найсильнішим романом. У “Рекреаціях” це був дійсно Юрко Андрухович, зі своїми плюсами і мінусами. Решту не можна назвати літературою, це просто публіцистика. Тоді він грав роль такого собі московського денді, який приїхав у Київ, а зараз – австрійського денді, бо треба відпрацьовувати іншому грантодавцю…». Загалом, усі ці речення письменника, більш чи менш розхристані, – представляються мені скалками одного розбитого дзеркала, які цікаво збирати, але зібрати ніяк не виходить, позаяк окремі частинки продовжують жити, досі пульсують, іронізують, засмучуються, болять: «В кав’ярні я можу випити чашку кави, а ходити кожен день тусуватися – це не моє. Богемні кав’ярні – це дуже коштовна річ, зараз тусуються тільки мажори, які 200 баксів просирають за раз і розказують про кіно, про літературу. А наша чорна богема, яка тусується в тому бомондному гастрономі на Прорізній, то упаси Господи туди нормальній людині заходити. Там як чорна діра – хто туди залипає, то надовго. Залипають там майже всі знаменитості – Васю Герасим’юка можна зустріти, Римарука, Подерв’янського. Правда, він не любить це місце, як і я, ми з Подєю як зустрічаємось, то в якомусь дешевому генделику, з ліверною ковбасою і пиріжками. І коньяк щоб клопами смердів за метр». І, конкретніше, про природу творчости, про сутність літератури, про ґенезу та специфіку її родових парадиґм: «Поезія – тільки від Бога (проза може бути від нечистого, бо це – земля), вона падає на людину відразу, стовпом, це – музика. Чого поети – найбільші киряльщики? Бо написання вірша – це короткочасна, непосильна напруга, це мить, яка знесилює». Цікаво порівняти ці думки О.Ульяненка з відчуттям літератури, що його вистраждав персонаж С.Процюка, Максим Іщенко (з роману «Жертвопринесення»): «Справжня поезія – це концентрований згусток божественного, а проза є здебільшого багатосторінковою мастурбацією того, що можна сказати однією строфою. Проза – це пародія на поезію». І ще Процюк: «Нині появилися орди романістів. Хочуть грошей? Успіху Кундери? Романістів тьма-тьмуща, а високих духом і стилем романів негусто. Я би ліпше припинив писати зовсім, ніж став би прозаїком. Бо ті борзописці, котрі зараз строчать “масові” романи, є капітулянтами, конформістами і ренегатами, і перед поезією, і перед собою». Помічаємо багато спільного, і це зовсім не дивує, адже ці письменники є носіями одного експресіоністичного світовідчуття; і це, попри всю відмінність стильових компонентів, темперамент тощо. Вся фішка в тому, що поетика експресіонізму в жодному разі не сковує своїх вірних шаблонами й штампами; навіть жодних еталонних понять не існує. Саме з цим і пов’язані труднощі у вивченні світового літературного експресіонізму та будь-які спроби створення детальної мапи експресіоністичного дискурсу. Я би навіть наважився стверджувати, що експресіоністичних поетик існує стільки ж, скільки нараховуємо письменників-експресіоністів.

Ось ляконічна відповідь О.Ульяненка на питання стосовно його радикалізму: «Я радикальний у письмі, але й живу в жорстких умовах. Я дозволяю собі багато працювати, мало заробляти і не озлоблюватися». А ось щодо питання про прагнення «змінити світ», – проста і вичерпна відповідь: «Кожен по-своєму змінює світ, але на власному побутовому рівні. Адже ти не знає, для чого живеш. Власне, ти можеш не знати, як творити добро, та ти мусиш хоча б навчитися не робити зла». Про християнство і християн: «Криза християнства ніколи не настане, натомість триває криза людини. Кожна релігія завжди потрапляла в руки негідників. Однак світ склеєний за християнською схемою і тільки-но ти про це забуваєш, як потрапляєш у багнюку. Багато попів ідуть “на роботу” до церков, аби не йти в колгосп. Проте роздмухування такого становища до масштабів “кризи” відбувається винятково в головах інтелігентів. Звичайна “сіра” людина просто вірить у Бога без жодних “доказів”. Християнство – найуніверсальніша релігія, яка забороняє певні вчинки і, може, саме завдяки цьому існує. Не страх утримує людей від вбивства, а утробне, фізичне відчуття гріха – це вже є християнство». Хоча про християнство, а ще більшою мірою московських попів є у письменника чимало й інших думок. Загалом, Улян і церква – це окремий наскрізний сюжет цієї книги. Домінанти сюжету цілком зрозуміли: є віра, а є інституція, що опікується вірними, і примирити їх неможливо, – надто вже церква схожа на бізнес-структуру. Ще в 1999-му році письменник, підсумовуючи те, що існує, одночасно накреслив нерадісну перспективу – як для мистецької ситуації, так і для ширших дискурсів, просякнутих ліберальними ідеями безоглядного споживання: «Мені страшно дивитися на всілякі там людини року, коли з активного життя виключена величезна кількість інтелектуалів, а жирує графоманське кодло. Графоманія – це поняття поширюване на всі мистецтва – від співучих поплавків до фригідних сексдослідниць, котрі гендер розуміють не інакше як тендер. Кожна людина підгадує під себе свою правду, а сама правда одна – у Бога. І тому, напевне, ми з цього бедламу ще довго не виліземо. Людина не хоче бачити правди, тому що правда жорстока, а брехня завжди солодка. <…> Мій роман “Вогненне око” якраз відображає нинішній бедлам. Це мій поки що найкращий роман. Опісля я написав ще роман “Син тіні”, котрий вийде у видавництві “Махаон”. Цей роман – спроба сучасного аналізу, розумової реконструкції, яка відображає тіньовий бік політики й економіки. Побудований цей роман на реальних життєвих фактах. Телевізійний досвід дався взнаки. Корупція є в кожній країні, але ми живемо в суцільній тіні. Враження таке, що ми цю тінь підписали в тексті Переяславської угоди».

Улян, попри добре помітну у багатьох інтерв’ю стилістичну вуглуватість, досить часто видає на-гора афористичні конструкції: «Як би там не було, але всі ми живемо у величезній в’язниці, яка називається Земля. І всі ми намагаємося прорити свій тунель, щоб виповзти звідси. Вихід знає лише один Бог». А ось, які гіркуваті думки прозвучали ще за декілька місяців (в інтерв’ю із Ж.Куявою від 16 жовтня 2008-го року) до початку шабашу довкола роману «Жінка його мрії»: «Є нормальні демократичні країни, де все може співіснувати рівною мірою. А в нас це лише на словах… Справді, чомусь у своїй країні почуваюся некомфортно, задихаюся… Я сказав би, чому це відбувається за нинішнього президента, але не хочу створювати вам проблем. Переконаний, що мене затискатимуть і при наступному президентові, бо я неугодний будь-якій владі. Не знаю, що робитиму за кордоном, коли поїду, але якщо треба буде вибирати смерть або життя, то ліпше жити на чужині, ніж терпіти на батьківщині те, що тебе спихають у лайно, аби ти спився чи пропав…». Із контексту розмови не зовсім зрозуміло, що саме так напружувало письменника ще до рептильно-ретроградського випаду НЕК проти нього, але дискомфорт і деяка розгубленість відчуваються дуже виразно. Можливо, він ще не встиг оговтатися після смерти Ігоря Римарука (ця звістка знайшла його у Донецьку, і я особисто бачив, як він потерпав, довідавшись про цю чергову українську смерть ). А ще вірогідніше, він так і не зміг призвичаїтись до зловорожої упереджености деяких критиків (згадаю тут принаймні Н.Герасименко та О.Ярового, хоча були й інші) і видавців: «<…> машину крутять критики, які сидять на грантах. Днями у трьох книгарнях одночасно зникли мої книжки, а на тих полицях з’являється література людей, які мене ненавидять не знаю за що… Чому це відбувається і як це називати – не знаю…». Ще в 1994-му році О.Ульяненко розповів М.Бринихові про свої стосунки із птахою Гамаюн, піддавши зокрема корекції не вповні прозору, але закріплену за цим міфологічним образом семантику: «Точніше – Гамуюн, від слова гамувати. Я пережив один цікавий випадок… Тільки не красти… Клініка. Я подихаю. Серце вхопило, нігті – сині. Кричить пугач. За народними повір’ями – на смерть. Ні душі, ні валідолу. Пусто. Раптом з’являється зі стіни щось біле з крилами, сідає мені на груди, літає кімнатою, знову сідає на груди і летить геть. Пугач замовкає. Оце і є птаха Гамаюн… За міфологією – наче пелікан, тільки з вушками, смішне таке…». Розповідь суто в його манері, в якій поєдналися чорні провалля відчаю й блакитні злети фантазії та надії («смішне таке…»). Схоже на те, що 18-го серпня (чи все-таки, 17-го?) 2010-го року ця птаха до нього не встигла, фатально спізнилась. Або письменник уже встиг написати усе, що хотів і міг для нас написати. На початку жовтня 2008-го року мені здалося, що він перебуває на піку своєї письменницької форми. Принаймні, він мав чимало задумів і бажання працювати; зокрема в кіноіндустрії та на телебаченні. Саме тоді він завершував роман «Перли і свині».

А завершити я хочу рядками, якими Марина Бондаренко (Книга.UA) дуже вдало представила Олеся Ульяненка читачам письмового викладу її діялогу з письменником. Читаючи і пригадуючи Уляна, мені здається, що ми дивилися на нього тієї самої миті й одними спільними очима, настільки точно й тонко вона відтворює жести, міміку, енерґетику й дух Олеся Ульяненка: «Надзвичайно контактний, відкритий у спілкуванні, артистичний, рухливий – експресія виникала і мінилася в ньому у відповідь на перше ж слово, першу фразу, мовлену до нього, – неначе при дотику до крапельки ртуті… Олесь був запальний, але емоції не перехльостували в категоричність – був дружелюбним, мудрим і делікатним. Колориту розмови надавав його сленг – точнісінько такий, яким розмовляють його герої… І треба сказати, для співбесідника це було заразливо…». І я також підтверджую: Улян – це направду заразливо. А на читача, у якого ще попереду взаємнення із його романами, чекають неабиякі відкриття, а заразом і відчуття чогось на кшталт живої причетности до світу доброго й справжнього , що в нашу добу виглядає як неправдоподібна розкіш. Зрештою, так і було, так є ще й сьогодні. Бо залишилися його твори, у яких і досі присутня його неймовірна енерґетика, що випромінює поезію, яка впала музичним стовпом на письменника, а тепер от дарує надію його читачам: «Учора чи позавчора помер Селбі. Так сказав мій давній товариш Михайло Бриних по телефону. Позавчора відійшов Джим Мейс. А трохи пізніше чи раніше я стояв на Трухановому мості серед глупої ночі п’яний у димину, чвиркав пиво і думав так: “Якого фіга журитися, всі там будемо. Певно, там десь і не згадають – ні в тому Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі”. Потім я знову подумав про Селбі. Нічого так не загострює нюх, як ніч і п’янка, а там унизу кволо текла, здається, вода. Потім підійшов якийсь гурон і попросив закурити. Спочатку я його сприйняв за чорта, потім за ангела і подумав, що, напевно, й мені пора. Але ми швидко розібралися. Він нахабно крутив мене на пиво, втирав, що знав і того, й другого, аби тільки ще по пиву. Ми вижрали ще літрів зо три пива і вже не в’язали лика, принаймні я. Третього не було. Третім протікала річка, темна і в’язка. І тут почали лізти спогади…».