Для себе я відкрив  Миколу Маркевича (1804 – 1860), призабутого історика, етнографа і поета, чверть століття тому, придбавши монографію російської дослідниці Євдокії Косачевської про його життя і діяльність. Вже пізніше довідався, що Євдокія Марківна наша землячка-чернігівка, дружина ректора Ленінградського університету, подала ще у 70-і роки свою працю про Маркевича до Академії Наук УРСР, але видати її у видавництві «Наукова думка» не судилось, хоч була особисто знайома з Володимиром Щербицьким, першим секретарем ЦК Компартії України. І лише в 1987 році монографія вийшла незначним накладом у Ленінграді.

Маркевич теж наш земляк — як і Пантелеймон Куліш, народилися в тих повітах губернії, які в ХХ столітті відійшли до Сумщини, але натоді вважали себе чернігівцями. Навчався у приватній школі П.П. Білецького-Носенка в Прилуках, а потім у Благородному пансіоні про Головному педагогічному інституті а Петербурзі. Саме тоді познайомився з Олександром Пушкіним, Михайлом Глінкою, Костянтином Рилєєвим, Вільгельмом Кюхельбекером, Олександром Бестужевим. А Тарас Шевченко присвятив Маркевичу вірш «Бандуристе, орле сизий!» У двадцять років, після військової служби, він вийшов у відставку і повернувся назавжди до свого маєтку в селі Турівка на Прилуччині.

Йому належить кілька поетичних збірок та перекладів і переспівів з українського фольклору, книга «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян». Проте головна праця Миколи Маркевича — п’ятитомна «История Малороссии», що вийшла у 1842 – 1843 роках, стала помітною подією у тогочасному громадському і науковому житті Російської імперії. Навіть такий україноненависник, як Віссаріон Бєлінський, писав у рецензії на неї: «Малоросія ніколи не була державою… Плем’я може мати тільки народні пісні, але не може мати поетів, великих поетів мають тільки великі народи…»

Окремо стоїть студія Маркевича «Історичний та статистичний опис Чернігова». Вперше її надруковано на шпальтах газети «Черниговские губернские ведомости» на початку 1852 року. Цим же роком її видано окремою книжкою в Чернігові. І тільки двадцять років тому обласна газета «Деснянська правда», яка продовжує традиції «Черниговских губернских ведомостей», знову опублікувала працю Маркевича, щоправда вже у перекладі на українську Олександра Коваленка — директора Інституту історії, етнології та правознавства ім. О.М. Лазаревського Чернігівського національного педуніверситету.

Насамперед студія вражає тим, що Микола Маркевич, який належав до славного старовинного козацько-старшинського роду, користувався багатьма невідомим до того часу документами, передовсім козацької доби, про що неодноразово зазначає: «Розбираючи старовинні рукописи, що знаходяться у моїй бібліотеці…», «У мене зберігся лист архімандрита Троїцького монастиря…», «У мене збереглися оцінки продуктів, худоби, коней та ін. за досить багато років по усіх полкових і сотенних містах…»

Посилаючись на такі автентичні документи, розповідає він, зокрема, про полковника Мартина Небабу, який бився у 1651 році біля Лоєва поблизу впадіння Сожа у Дніпро з князем Радзівілом, і «було тоді в строю 9096 козаків»; про зненацький напад архієпископа Іродіона Жураковського на садибу Полуботків 1734 року; про міські кордони, дані чернігівцям у ХVІІ столітті польскими королями, російськими царями та українськими гетьманами чи навіть про те, що Чернігів був «володінням людини приватної»: у 1609 році його віддали «як маєтність з правом спадковим» поляку Мнішеку.

На основі таких дорогоцінних паперів, одним лише абзацем, свідчить Маркевич і про те, як насправді став гетьманом Іван Мазепа: «Не можна обійти увагою набожність і багатсво Василя Андрійовича Дуніна-Борковського; у всіх будовах і прикрасах ( чернігівських —В.С.) обителей і храмів Божих він брав діяльну участь; і якщо згадаймо, що він не схотів через скнарість подарувати князю Голіцину десять тисяч карбованців за гетьманство, що він дав цю суму в позичку Мазепі, то тоді тільки цілком оцінимо у ньому всю боротьбу набожності зі скнарістю й усю вартість офір славетного генерального обозного». Цей абзац Маркевич взяв із своєї книжки «История Малороссии», а більш детально про це згодом напише у вже згаданій тут книжці «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссян».   

Цікаво навіть читати власні спостереження: «Від фортеці залишилося тільки чотири гармати на валу. Я бачив у 1844 році одну з них, можливо, п’яту, попід брамою на подвір’ї якоїсь хатини на вулиці, що вела з гори на Десну; я хотів її придбати, Але не застав господаря вдома».       

Що ж стосується князівської доби, то Микола Маркевич успішно полемізує, доводячи свою правоту, з російськими істориками Миколою Карамзіним та Василем Татіщевим.

У кортеньких нарисах автор зачіпає все, чим жило і живе місто: «Монастирі та церкви», «Будинки і будівлі», «Укріплення», «Облоги і битви», «Пожежі», «Моровиці», «Ціни головним продуктам», «Ремісники», «Торгівля і промисловість», «Народи, які відвідали Чернігів», «Євреї», «Навчальні заклади», «Бібліотеки», «Церковні співи» («Хор 300 голосів під склепінням напіосвітленого храму був дивовижний… ), «Друкарня» («Друкарня Губернського правління має шрифти дуже гарні й дуже зручно розміщені»), «Герб», Могили і кургани» і т. д. Окремо додано статті про чернігівських князів, полковників, єпіскопів та архієпископів. Ось, скажімо, дотепно-іронічний нарис про назву міста:

«Але чому його назвали Черніговом, коли його так назвали, знову не знаю і не розшукаю таємницю, тому що не знайду. Ці пошуки — марнослів’я і даремна втрата часу. Тут одразу з’являється якийсь Чорний князь, від якого походить Чернігів і якого напевне ніколи не було; інші кажуть, що тут мешкала княжна Церна, і від цього виник Цернігів; потім з’являється спростування: князя Чорного в історії ніде немає, «а був, мовляв, Чермний, але тільки кількома століттями пізніше». Це, однак, можна узгодити: хіба не можна було назвати Чернігів, по передчуттю,Чермніговом. Є ще два припущення; тут жили меланхлени, які носили чорний одяг, і тому назвали греки місто Черніговом; друге: у лісах Сіверянських жили сарни, і тому русичі, згідно з греками, називали його Серніговом. Останнє припущення приємніше і корисніше — принаймні для звіроловів». І справді, понад півтора століття минуло з часу опублікування студії, і нам, сучасним мешканцям міста, майже нічого додати до версій автора.

У нарисі «Колишні ціни» Маркевич зізнається: «Страшна наука статистика, вона зовсім убиває поезію». Але в цій історичній студії ліричні рядки вряди-годи трапляються, адже написані поетом. Ось послухайте:

«Місцеположення Чернігова у деяких місцях картинне. Під’їзд до нього від м. Ніжина дуже мальовничий. На горі з лівої сторонни видно Присутсвенні місця, два монастирі, оточені гаями, і давній собор з його баштами; праворуч тінистий міський сад. З гори міста вид безлюдний, сумовитий: Десна в’ється серед пісків, лози і зарості, піщані кучугури з озерами, усе це нічим живим не одухотворено. Всередині міста справа інша: від гостиного двору ліворуч  видно поля й пагорби під гаями, під жнивами; через дахи міських будинків, які спускаються до Стрижня, видно сади Застриження ( таким гарним словом тепер цей район не називають — В.С.) Від Єлецького монастиря кращий вид на монастир Троїцький, на гай Святе, на хати, що юрмляться під горою, на ущелину, що веде прямою дорогою у Троїцький монастир».

Микола Маркевич добра знав минувшину регіону, разом з іншими аматорами старовини у 1850 р. (саме тоді він мешкав у Чернігові) клопотався про видання (на жаль, не здійснене) «Черниговского сборника», присвяченого історії краю, пише у передмові до книжки Олександр Коваленко. А його «Історичний та статистичний опис Чернігова» справив помітний вплив на формування чернігівської історіографічної традиції. Його студія ще довго буде у повазі істориків та краєзнавців.