(Післямова до книжки)

 

Засватають лісоруби

Найгарнішу з беріз.

 

Володимир Бондаренко. «Берізка, а потім береза».

 

 

Нині, у час, коли українська ноосфера цвіте розмаїтими «ізмами», як лісове болото бульками, добрі душі людські свято потребують чистого, щирого, світлого слова молитви, слова-молитви... як розради, як свЯта причетності до абсолютного часопростору, адже, як писав класик, «душа сумує про небеса, вона не тутешніх нив мешканка»...

А оскільки релігійний світогляд близький світоглядові метафізичному, а не позитивістському, то справжня поезія – як молодша сестра релігії – також допомагає людським душам світати і триматися в тілі. Тому

 

Сонце і трава

б іла жінка біля

І не дум ає голова

про похмілля

 

Бо для чого їй самосуд

каяття передчасне

С поконвіку і в цьому суть

життя прекрасне

 

Навіть як щ о з коня

гепнешся при гонитві

чи жорстоко вразить брехня

в клятві або в молитві

 

Скинувши як баласт

прикре все й вихиляс н е

повторю для себе для вас

життя прекрасне , –

 

вторить-заперечує класикові, ніби показуючи інший бік дзеркала, наш поет – Володимир Бондаренко.

Серед сучасних українських поетів різних поколінь знаю поетів-філологів, поетів-журналістів, поетів-моряків, «поетів у законі»... А от поета-лісівника, як і поета-археолога – Бориса Мозолевського, про якого писав, будучи членом редколегії журналу «Золота пектораль», названого на честь знайденого ним однойменного легендарного скарбу, знаю одного – Володимира Даниловича Бондаренка. Знаю, здається, завжди, бо з першого потиску руки поважно полюбив Його яко близьку мені людину віку мого, на жаль уже покійного, батька. Все мені було добре знайоме, здавалося, із дитинства, близьке в цьому чоловікові, зовнішньо виразно подібному мені на Івана Франка, на казкових добрих духів із моїх волинських предковічних лісів «Лісової пісні», де сам я виростав. Несуєтною довірливою теплотою віє мені від нього, тихого і мудрого, як і його лірика, яка так само далека від патогенної «літературщини», «табеля про ранги», як живе лісове дерево від його пінопластової театральної бутафорії.

Чесно розповідає професор Львівського лісотехнічного університету Володимир Бондаренко про себе в передмові до його книги вибраних поезій «Тепло дерев», яка вийшла друком у видавництві «Сполом» 2009 року, мимоволі визначаючи там закони, за якими його творчість варто оцінювати, як і кожне художнє явище, – за законами, ним самим над собою визнаними, почасти задекларованими. Там, зокрема, як справжні гриби у лісі, знаходимо такі рядки: «Наука, лісівничі зацікавлення – тільки одна частина мого життя. Друга частина – література, точніше – поезія (про це вірш «Двома дорогами іду»), «...хтось тебе та зрозуміє, в чиїхось душах написане та відгукнеться. Добре, якщо серед тих душ не останні будуть і душі близьких мені лісівників. Бо ж лісівники люди особливі...», «поезія має бути такою ж природною як день, як дитинство, як ліс», «вірші мої різні, часом далекі від «чистої поезії», часом аж прозаїчні, чимало їх рафінованим смакам сучасної літературно-критичної еліти може і не відповідає. Але вони літературно-критичній еліті і не адресовані. Вони про те, що хвилювало і хвилює багатьох подібних мені», «Щодо звань і титулів... Колись мав певні амбіції. Пройшло, слава Богу», «Я прихильник тези славетного Ісікави Такубоку відносно перетворення поезії на предмет першої необхідності: «Треба писати вірші, від яких ішов би не аромат вишуканих страв, а запах нашої повсякденної їжі», «За відомим висловом, поети бувають хороші і різні. Чи я хороший? А от різний – точно»...

У моїй домашній бібліотеці чимало наукових та поетичних книг професора і поета, професора-поета, поета-професора Володимира Бондаренка. При тому його наукові книги про улюблений ліс – поетичні в найкращому розумінні, а в поетичні подекуди органічно інкрустовані наукові терміни та поняття. Люблю читати і ті, й інші. Так, «Ліс і рекреація в лісі», написана Володимиром Бондаренком у співавторстві з Орестом Фурдичком та «Лісовими стежками» (співавтор Андрій Лукащук) – у моїй вечірній бібліотеці, серед вибраних книг, подарованих мені з автографом пана Володимира, які стоять біля ліжка і які читаю на ніч, втихомирюючи душу і готуючи її до сну, який, як відомо, – репетиція смерті.

Доводилось мені й побувати в глибокому і далекому лісі на запрошення Володимира Даниловича, де ми ночували в єгерському будиночку, а потім цілий день провели у спілкуванні з мудрими, світлими та сильними людьми, якими є більшість справжніх лісівників. Вони з поважною любов’ю ставляться до професора Бондаренка, у добрій славі якого серед них і первісної природи погрівся тоді й аз грішний, відкриваючи для себе ще інші грані характеру цього в етико-гуманістичній концепції Івана Франка «цілого чоловіка», в ліричній сповіді язичеськи-християнської чи християнсько-язичеської ( «І днем Великодню подібним // Діброва одарує нас» ), природно-космічної душі якого, як інтуїтивно передбачалося мною, є все: від підтверджених Його життєвим досвідом афоризмів («Не згадуйте при чарці про дружин. // Сердечні струни не для пальців п’яних», «Світ великий плутаний // Серце завмира // Десь би заховатися // Так цвісти ж пора», «Коли народжується, приміром, їжаченя, // На землі відбувається те ж самісіньке, // Що і в день, коли // парою карих своїх оченят // Гляне вперше Людина // на світ цілісінький» ), замовлянь – до авторських пісень, які за довірливим настроєм-духом та архітектонікою нагадують народні й ніби магічно продовжують їх, як-от:

 

Місяць білів за вікном

Горіла на столику свічка

Дівчатам притихлим

на картах

ворожила ворожка

 

Першій наворожила

хлопця стрункого вірного

Другій сватів на Спаса

( з наєш сама від кого)

Третій раптову суперницю

блондинку з міста великого

 

А четвертій

                   найстаршій

не сказала нічого

                      в орожка

 

Або:

 

До білих спалахів беріз

Поклич мене, поклич у ліс.

Це не біда, що як вода

Спливли роки, а мул з ріки –

Не крем для втомлених облич.

Ти все одно мене поклич.

 

Як по одній краплині морській можна судити про смак моря, як по одній хвоїнці про хвої запах, так по одній книжечці, одному віршові, строфі Володимира Бондаренка можна пізнавати/відчувати життєдайну творчість цього дивовижного духа лісу і душі письменницької компанії, де Він «із п’ющими за пліт не виливає», а пише, використовуючи як традиційну форму вірша із перехресним і паралельним римуванням, так і білий вірш, верлібр, перегукуючись із класиками, не лише про природу та кохання, але й гостро, панорамно – на соціальні теми:

 

Тут все як і було: і п ’ ють без міри,

І лаються брутально між собою,

Шукають просвітляючої віри –

Ні віри не знаходять, ні спокою.

 

Тут все – покора, заздрість, ошуканство,

Убогі помисли, інтрига вбога,

Запобігання перед панством,

Перед завзяттям осторога .

 

Палкі слова, високі поривання

Тут ще не зрозумілі багатьом.

...Багаті плачуть на телеекрані.

І гавкає собака за вікном .

 

...вічні мотиви самоідентифікації

 

Не знаю хто я.

Може інопланетянин.

Блукаю поміж людьми.

Щось їм сказати хочу.

Про щось важливе, міжзоряне

Розповісти.

 

та екзистенції, сумно-гіркої проминальності, вираженої строфами хайямівсько-уїтменського кшталту:

 

А на зачовганій путі

При суєті, при марноті,

При безпросвітній хуртовині

Чому й не випити людині?

 

Бо

 

Всі ми різні і всі на землі не святі,

Доля з кожним, вважай, наморочиться.

То нам хочеться високо в небо злетіть,

То у море випливти хочеться.

 

А душа то болить, то радіє, то клин

Раптом вибити хоче клином…

Зупиніться, літа, хоч на кілька годин,

Хоч на мить зупиніться єдину.

 

У інтимній, філософсько-психологічній ліриці Володимира Бондаренка представлений як розмаїтий часовий ландшафт: опоетизовані різні пори року і життя ( «Поміж друзів і недругів, // Поміж незнайомих людей // Хтось ще  кудись поспішає, // Хтось ще дозбирує урожай. // А хтось зупинився, задумався: // Осінь прийшла...», «Від весни до весни вистачає турбот, // Вистачає у лісі роботи. // Між людьми лісники особливий народ – Мушкетери на службі в природи» ), соціально-історичні події: див. «Чугуївське городище» («Печеніги, і половці, і татари... // Скільки їх сюди повертало! // Якби табором всі за Дінцем стали – // Там і яблуко б, мабуть, не впало» . ), так і строкатий географічний («Так не буває, щоб сяяло сонце // Зовсім однаково – людям і соснам, // Доньці і матері, Львову й Гаваям… // Так не буває», див. «З подорожнього зошита» ( «Гостюємо у Карелії»)), навіть екзотичнийландшафт («Донна Анна...». Це хіба про тебе? // Донна Анна... Це хіба сюди // Командор камінний без потреби» ), для художнього відображення яких автор використовує як стансову структуру нарації, так і баладну ліро-епічну й навіть японську віршовану техніку, як у циклі «Сліди до слідів Ісікави Такубоку», де, зокрема, є такі рядки:

 

***

Вбили мого сусіда

Двоє дітей лишилось

недобудована хата

Вбивця теж

мій сусід

 

***

При світлі місяця

над Ворсклою нічною

розказую знайомим

про поета

на прізвище Лі Бо

 

Чи ось такі, щемливі-щемливі:

 

***

Веселої заграв

безногий гармоніст

Сльозу раптову

молодиця

втерла

 

Тобто класично прозорий у помислах і відчуваннях поет не позбавляє себе радості формального експерименту: « Молодичка-дичка // Ще вона не щеплена // За бубняві ягоди // Ще ніким не щипана », іронії ( « Дорогу обравши, зумій уявити, // Щоб потім не розкарячуватись – // За що доведеться платити, // За що доведеться розплачуватись » ), гри зі словами чи перегуками коренів слів ( « Це психологія. Це пси», « Коли ми в лісі, коли калина // колотить з ягід хмільний напій, // а далина, як прадолина» ), вживання авторських неологізмів чи просто рідкісного словесно-будівельного матеріалу ( « Всіх синів, та ще й невістку першу // З онучам буцматеньким і жвавим» ) , що ще більше видає у панові Володимирові поета «з Божої ласки», бо з дитинно-грайливою, сповідально-щирою, трепетно-метеликовою душею, яка із створює «Студентський монолог під гітару», переймається прірвою Чорнобиля, із християнським смиренням сповідається:

 

Розумію добре і сам:

люди будуть читати

Те, що я написав,

А не те, що хотів написати.

 

Вибачайте за каламбур,

За гру слів при фіналі грища.

Був не кожен із нас буй-тур,

Хто брав участь у бойовищі.

 

Буй-турів, шановний пане Володимире, у нас достатньо, а от вірити мало кому варто. Вам – людині рідкісно природній – можна. Треба. І це в літературі, як і в релігії, – головне: вірити Авторові, що він як характерник розмовляє з предками ( «Знов за мене тоді // Хай помолиться дід» ), деревами, люблячи цей світ во славу людську і благословляючи в Той (во славу Божу):

 

Не в лісі – інше. Галас. Регіт.

Грузьких доріг щоденна відстань.

Тому й запитують дерева:

Невже кудись ти підеш звідси?

 

Всі ми підемо Додому, до райського Саду...

Лісівники – до Лісу...

А з якогось не молодого і не старого дерева, вирощеного поетом-лісівником і лісівником-поетом Володимиром Бондаренком, вистачило паперу на Його добру і світлу «Лірику».

Вона зараз перед Вами, шановний читачу, – як ознака вічного кругообігу живої і соковито-музикальної енергії у Всесвіті.