Re: цензії

Мережевий детектив
24.05.2018|Ніна Головченко
Про «відмороженого» Пашу Сергія Жадана
22.05.2018|Лілія Бондаревич-Черненко, письменниця, журналістка
Запрошення до любові
18.05.2018|Леся Зеліско
Парадокс психіатра: рецепт детективного літа
16.05.2018|Богдан Дячишин, Львів
Думки на віддалі сльози
15.05.2018|Тетяна Бокотюк
Про збірку, від якої левітуєш НАД…
14.05.2018|Тетяна Качак
«16 весна» Василя Теремка. Характери юних
Шляхи пізнання світу
11.05.2018|Богдан Дячишин, Львів
Поезія думок на щодень
10.05.2018|Тетяна Безушко-Граб
Теплі історії в конвертах

Re:цензії

19.04.2013|08:00|Ігор Котик

Перший роман про українську рок-групу

Ілько Лемко. Сни у Святому Саду: роман. – Львів: Апріорі, 2010. – 368 с.

«Сни у Святому Саду» Ілька Лемка - це передовсім роман про легендарну рок-групу «Супер Вуйки», але автор вирішив не обмежуватися історією групи і ввів до книжки розповіді про низку інших гіпі, учасників тусовки в Святому Саду, й додав до кожного з підрозділів свій сон (разом близько пів сотні сновидінь). Книжка виглядає доволі об´ємною, але читається легко. Лемко в основному дотримується хронології подій, імена більшості дійових осіб хоча й трохи "підредаговано", та впізнавання прототипів не є проблематичним (Гуцул - Лемко; Монах - Святий; Казус - Казік; Рогач - Рожок; Блекмор - Річі тощо).

Роман починається зі сцени приєднання новопреставленої душі Мілька Гуцула (головного героя роману) до сонму душ, що спочивають у львівському храмі архистратига Михаїла, в саду під стінами якого, власне, і тусувалася неформальна молодь у сімдесятих-вісімдесятих роках ХХ століття, коли приміщення храму радянська влада використовувала як склад. Весь подальший текст роману таким чином можна вважати сповіддю душі померлого. Автор розповідає про походження головного героя, його шкільні роки і тусовку в Святому Саду, про розваги учасників цієї тусовки і їхнє дорослішання, про спроби політичного спротиву та, звичайно, про західну рок-музику, яка стала їхньою спільною світоглядною основою. Найбільше уваги присвячено постаті Мілька Гуцула, лідера і гітариста «Супер Вуйків», прототипом якого безумовно є сам автор; інші персонажі виступають в романі епізодично. Проте не скидається на те, що портрет Гуцула ідеалізовано. Скажімо, розповідаючи про Мількові шкільні роки, автор зображує його як трієчника, який нічого не читав з курсу літератури, а ще раніше агресивно опирався спробам батьків найняти для нього приватного вчителя гри на піаніно. Хлопець перемінився, коли у другій половині шістдесятих став фанатом «Бітлз». "Трієчник у школі і хуліган, шістнадцятирічний Мілько випрошує в свого старшого товариша <...> читацький квиток його батька, і вони обидва годинами сидять у залі поважної наукової бібліотеки імені Стефаника, скрупульозно вишукуючи і конспектуючи дуже скупі відомості про індійську релігію і філософію - усе, що тільки можна було тоді знайти в радянських джерелах" (с. 58). Не знаєте, до чого тут Індія? Отаким був побічний ефект зацікавлення індійською культурою одного з бітлів, Джорджа Харрісона. Під впливом «Бітлз» хлопці з Святого Саду не тільки східною філософією зацікавилися, а й багатьма іншими культурними здобутками, починаючи з християнства.

Захоплення рок-музикою стимулювало вивчення іноземних мов: якщо для розуміння текстів було досить однієї англійської, то вже щоб читати музичні журнали та слухати музичні радіопередачі, треба було розуміти мови країн соціалістичного табору - польську, чеську, німецьку, сербохорватську, румунську. Другий басист «Супер Вуйків» - у романі він фігурує під псевдонімом Мейкер (від назви британського тижневика «Melody Maker») - так став поліглотом, за словами Лемка. Вокаліст і барабанщик з промовистим іменем Хуан-Карлос був сином аргентинських репатріантів (до речі, як і третій басист на псевдо Джеґґер), тож "вільно щебетав іспанською" (с. 237), що дало змогу «Супер Вуйкам» одного разу законспіруватися під ансамбль «No pasaran!» дітей чилійських патріотів, замордованих режимом Піночета. На жаль, про самого Хуана-Карлоса у книжці сказано не так багато, як можна було сподіватися, в основному йдеться про його родину, що стала жертвою власної необізнаності про умови життя в Радянському Союзі.

Група «Супер Вуйки» проіснувала з 1975 року до кінця 1981, основу їхнього репертуару складали гіти британських рок-груп («Deep Purple», «Rainbow», «Led Zeppelin», «Nazareth», «Slade», «Pink Floyd», «Emerson, Lake and Palmer», «Sex Pistols», «Focus»). Виступи гурту були нечисленними, організація їх супроводжувалася конспіративними методами: анонсувався виступ вокально-інструментального ансамблю з традиційним естрадним репертуаром, а після кількох вступних композицій, виконаних для замилення очей, хлопці переходили на справжній рок. Подальший перебіг концерту було важко спрогнозувати: інколи дирекція закладу викликала міліцію, інколи - ні. З часом популярність групи зростала, слава про «Супер Вуйків» вийшла за межі тусовки у Святому Саду й ширилася не тільки Львовом, а й за його межі та навіть за межі Української РСР. 29 серпня 1976 року на території Святого Саду було проведено так званий міні-Вудсток - двогодинний концерт, на який з´їхалися гіпі з різних міст Радянського Союзу (Москва, Ленінград, Орел, Таллінн). Ціле літо 1979 року група мала грати в Гурзуфі на місцевому танцмайданчику, куди теж стягувалися гіпі з усього великого і могучого, та на початку серпня в зв´язку з приїздом до Гурзуфа генсека Брежнєва кагебісти відправили «Супер Вуйків» до Львова. Останні концерти гурту у Львові відбувалися в переповнених залах та супроводжувалися агресивною поведінкою слухачів. У міліцейському відділку музикантам погрожували відкриттям кримінальної справи за підбурення молоді до безчинств, а тому «Супер Вуйки» вирішили припинити концертну діяльність.

Діяльність гурту та садівської тусовки загалом була під прицілом партійних органів. КГБ мало у своєму розпорядженні кадри, що наглядали за львівськими гіпі. У 1978-79 роках менти часто влаштовували облави на території Святого Саду, тому тусовка на якийсь період перенеслася в інший куточок на вулиці Лисенка. З музикантами неодноразово проводили "виховні бесіди" в райвідділках міліції та інших органах. Особливо змістовною була розмова Мілька Гуцула з першим секретарем міськкому комсомолу, що відбулася наступного дня після того, як радянське телебачення вперше показало виступ поп-групи з капіталістичного світу. Товариш перший секретар запропонували Гуцулові відмовитися від усталеного вуйківського репертуару на користь пісень мелодійніших, оптимістичніших, подібних до тих, що прозвучали на телебаченні, а у відповідь почули: "Музика «АББи», яку хтось дуже необачно поспішив легалізувати в СРСР, - наскрізь буржуазна, сита, капіталістична <...> А рок завжди був бунтарським, революційним, антибуржуазним, більшість рок-музикантів - вихідці з пролетаріату, вони пролетарії за суттю і такими залишаються на все життя. Джим Моріссон заробив мільйони, але він на них наплював і ночував не в розкішних готелях, а разом із бездомними десь під мостом. Чому ж в СРСР рок заборонений, а буржуазна музика дозволена? Це ж явна зрада класових інтересів світового пролетаріату!" (с. 314).

Рефлексії з приводу тих чи інших музичних (переважно рокових) явищ періодично звучать у книжці, зокрема у розділах, присвячених становленню музичного світогляду головного героя. Зауважмо, що Мілько Гуцул не відразу сприйняв вершинні рок-здобутки, що з´явилися після «Beatles». Епоха гард-року, арт-року, блюз-року й панк-року настала для нього у 1972-му. Якщо бітли, каже Лемко, захоплювали своєю невимушеністю, геніальною простотою, легкістю, то «Deep Purple», «Led Zeppelin», «Emerson, Lake and Palmer», «Yes» полонили "складністю форм, помпезним нашаруванням різноманітних оздоб і химер ..., шаленим натиском професіоналізму, довжелезними інструментальними соло і вокальними пасажами, нечуваними електронними ефектами" (с. 140-141). Естетика музичних 60-х порівнюється із Ренесансом, а естетика 70-х - з Бароко.

Варто зазначити, що про радянську музику у книжці ні слова доброго не сказано. І це не випадково, бо Ілько Лемко переконаний, що в рамках офіціозу не могло постати справжнє мистецтво (хоча в класичній музиці він таки знаходить винятки: зокрема, творчість Сергія Прокоф´єва та Родіона Щедріна): "... Якби Квітка Цісик народилася і зростала в СРСР, вона неодмінно стала б не генієм української музики, а пересічною совдепівською псевдонародною співачкою, як десятки інших різноманітних заслужених та народних артисток України" (с. 148). Можливо, це якоюсь мірою пояснює, чому «Супер Вуйки» грали майже виключно кавери.

Але відійдімо від музики (про неї і так ніхто не скаже точніше, ніж вона сама), бо роман «Сни у Святому Саду» - це ще й соціальне полотно, на якому серед іншого помітно, наскільки розшарованим було радянське суспільство і наскільки демократичною була тусовка в Святому Саду. «Супер Вуйки» не виступали з відкритими політичними гаслами, проте сама приналежність до цієї тусовки викликала підозри на роботі, у вузі, в колі знайомих і конфлікт з родичами. Попри це, тусовка поповнювалася синами і дочками крупних чиновників, начальників великих підприємств. Один з таких хлопців, на прізвисько Страус, став менеджером групи. Син директора заводу, він ризикував батьковою кар´єрою, коли спирався на його авторитет у вирішенні проблем групи та гіпівської тусовки загалом. Одного разу, дізнавшись, що друзів пов´язала контора, він поспішив до них на допомогу, та сталося так, що і його кинули до камери. Довелося приїхати Страусовому батькові, але син відмовився виходити з камери без друзів, і міліція мусила випустити усіх. Садівська атмосфера, як її описано у романі, була дуже дружньою. "Факт неймовірний: у Святому Саду протягом шести років існування «Супер Вуйків», де щодня тісно спілкувалися вихідці з найрізноманітніших соціальних груп - від тихонь, маминих синочків, класичних інтелектуалів до кентів, які відсиділи на зоні не один термін, не було жодної бійки, і в тусовку не проник жоден стукач" (с. 306).

Книжка загалом вдало побудована, документальна основа не завадила Лемкові створити справжній роман, в якому дія розвивається згідно з сюжетними нормами. Твір має свою кульмінацію (підрозділи «Гурзуф» та «Енерго»), розв´язку і інші сюжетні складові. Передостанній розділ «Таланти й поціновувачі» - ретардаційний (підрозділ про весілля видається у ньому таки зайвим). Декотрі підрозділи («Джеґґер», «Каптар», «Львівський міні-Вудсток») окремими історіями хронологічно випереджають розв´язку роману, представляючи різні проекції занепаду цілої тусовки. Алкоголізм, наркотики, навіть дрібне злодійство - автор цього не замовчує, хоча мова йде про друзів. Про вже мертвих друзів. І ці трагічні сторінки належать до найбільш зворушливих у книжці. Наприкінці роману ще раз згадується про тих, що відійшли, головний герой кається, що не присвятив тим, що були поруч - Карлові і Джеґґеру - достатньо уваги, не доклав зусиль для їхнього порятунку. Поки існувала група, то була дисципліна, а коли група розпалася, то ніщо вже не могло стримати їх від падіння. Так книжка, що починалася сповіддю, завершується покаянням, а отже, роман про рок-групу в певному сенсі є ще й релігійним романом.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери