В романі, що написаний як ф’южн історичного, пригодницького, а ще – стьобу й містики, підозрюю, нелегко втримати межі кількох жанрів делікатно розмитими. Як на акварелях, коли, скажімо, рожеве обережно перетікає з бузкового в сіре і аж до чорного. В «Танґо смерті» Юрія Винничука згадана розтушована колористика присутня не завжди, натомість не бракує відверто недбалих дотиків пензля, коли на лірику раптом ляпають недоречним жартом або ж трохи не закликають пореготати з трагічного. Ніби як оркестр, що грає пристрасне танґо ні з того, ні з сього всмалив сороміцьких коломийок.

Ось, наприклад, елегантно виписана канва духовно-інтелектуальних пошуків героїв в розмові літнього скрипаля Йосипа і професора арканумістики Яроша – про вічність мелодії життя, реінкарнацію і ймовірність зустрічі в інших епохах по-справжньому закоханих. Цікаву інформацію і повороти в діалозі двох розумних людей приправлено символізмом-підказкою: в помешканні старого ростуть небувалих кольорів і розмірів маки, квіти, що асоціюються зі смертю і сном. А двоє саме погодилися, що «кожна людина — це окремий камертон, який дуже чутливий, і коли спеціально підібрані звуки пройдуть через людину, то відкриється особливе бачення, треба тільки дозволити звукам наповнити себе». Після такого закономірно чекаєш – зараз буде якась вишукано-естетична ілюстрація до теми «смерті не існує, бо любов живе завжди», або ж історична розвідка у вигаданий прадавній Арканум, презентований, до речі, вельми правдоподібно, і так далі –  відповідно до щойно взятої високої ноти. Але далі, через якийсь десяток-другий сторінок – як обухом по голові, епізод, мов під кальку списаний з російського кіно-бурлеску «Гітлер – капут!». Той самий, де героїня бавиться в німецьку народну гру «милого впізнаю, хоч мені очі виколи». 

Спершу подумалося, було, що ризикований хід з детально розмальованим псевдо-згвалтуванням Мілі і «слідчий експеримент» за участю всіх працівників бібліотеки чоловічої статі (це у Львові тридцятих – справжня «фентезі»!) хоч якось, та просуває сюжет. Але цей опис рухає хіба-що брови спантеличеного читача догори, бо спритна дівчина, яка коштом ніби-то втраченої цноти вициганила собі перепустку до таємної книгозбірні, запросто могла б отримати те ж саме  в будь-який інший спосіб. Тим більше, героїня, як виявилося, неабияк переймається збереженням незайманості, чому ж її «на такий встид» сподвигло?

Розгадка авторської «знахідки» проста, як Беркові штани навиворіт, говорячи мовою львівських батярів з «Танґ а...»–  вкотре позагравати з читачем, пропонуючи  такий собі коктейль з приземленого гумору і невибагливої еротики. Попри те, що жанр роману – не як в згаданого фільму, стьоб з усіх і всього з суцільним гегом для публіки, радше йдеться про композицію кількох жанрів. Та ще й серйозно заявлено про високі матерії, як – от: духовну спорідненість, вищість кохання і дружби над політичними чи національними упередженнями, патріотизм, що не визнає тих самих упереджень, нарешті, Львів – як передчуття, він же – як космос, даруйте за плагіат назви іншого кіна.

Треба віддати належне Юрієві Винничуку: атмосферу й побут мультиетнічного передвоєнного міста передано з багатством барв і подробиць, в тому числі й гастрономічних, з щемливою ностальгією за європейським шармом, від якого Львів «звільнили» у 1939-му. І так би шпацірувати собі довоєнним Лембергом від Ринку до «Атлясу» чи «від готелю «Жоржа» і аж до кінця Академічної», але шпортаєшся об вперте «але» – чому так мало, щоб не сказати нічого, повідомляється про культурне життя Львова? Де хоч абзац-другий про львівські музеї, галереї, театри – опери, оперети й драми, – що були цілком конкурентноспроможними зі своїми європейськими «колегами» тих часів? Вже не згадуючи про численні кабарети, шановані не такою перебірливою, зате широкою публікою. Мистецьку атмосферу міста передано занадто лаконічними штрихами, але й ті не позбавлені гротеску: від захоплення заїжджою зіркою екзальтовані панянки залишають калюжки на тротуарі, а про смерть поета Богдан-Антонича згадано хіба-що як елемент виробничих буднів похоронної фірми.

Від загалом грубуватого гумору в «Танзі...» часами стає не дуже весело, надто, зважаючи на походження жартів. Бльшість героїв, виглядає, мають пунктик на п’ятій точці, інакше чого б так часто зверталися до цієї частини тіла? Темпераментно заголеної у сварці посеред міста, лясканої в процесі покарання язикатої дружини, нарешті, прізвища епізодичних героїв – Дупик і Дупська-Коціпінська. Як людина родом з Галичини, наважуся стверджувати, що не дупою єдиною тримається галицький гумор, а як читач – що авторові, на жаль, не раз зраджувало почуття міри й смаку.  

Воно дуже не завадило б в еротичних сценах, щедро розсіяних по сторінках роману. Прочитавши їх, хочеться сказати: пане Юрію, дайтеся на стримання! Або не розповідайте про любощі так, як робили це раніше в «Дівах ночі» чи авторській колонці легендарного «Пост-Поступу». В дев’яностих, коли про інтим писали або ще гірше, або взагалі не згадували, усі ті обов’язково «пружні» сіднички-перса, можливо, й сприймалося одкровенням, але в надцятих ХХІ століття – вибачайте, така «сміливість» пахне нафталіном. Ще й коли з еротикою в романі явно передали куті меду, бо годі второпати необхідність сексуально забарвленої деталі такого пафосно-поетичного моменту: Данка натхненно читає вірша про кохання власного перекладу з арканумської, і все тут чудово – вродлива студентка на горі в обрамленні навколишнього краєвиду, вчитель, схвильований сміливістю обдарованої учениці, текст вірша. Як на зло, саме тоді «вітерець  легенько тріпотів її спідничкою», і магію чарівної миті «неплатонічним» натяком зруйновано вщент. Заодно остаточно добито інтригу – бо щойно Ярошів син повідомив татові, що познайомить його зі своєю дівчиною, фанаткою давньої мови, стає зрозуміло, чим у Данки з Ярошем все обернеться. Та й професорові не вперше передавати студенткам не лише книжні премудрості.

Не до кінця витриманий у романі баланс між піднесеним і земним – це, власне, те, що викликає найбільше суперечливих відчуттів, бо від «книги року ВВС», якою визнали «Танґо смерті» в 2012-му, небезпідставно сподіваєшся коли не суцільно захопленого «ах!», то, принаймні не розчарованого «ех!..» раз по раз. І аж ніяк – не німого подиву і риторичного запитання: невже автор і справді думає, що привселюдне знущання-роздягання старих єврейок під час погрому у Львові – це смішно? Чи висловлюваний окремими свідками –«естетами» жаль, що «майтки стягали» не з молодших жінок – це дотепно? І як в такій «хохмі» розгледіти «тему добра», що, за визначенням журі книги року ВВС-2012, об’єднала довгий список номінантів? Незалежно від того, проти кого спрямовані, жорстокість і насильство все одно залишаться жорстокістю і насильством – не добром, панове!

Авторське виправдання чорного, гм, гумору ситуації не рятує: мовляв, погромники – міський бандо-плебс, а їхні жертви – зайди, які притяглися до Львова разом з червоноармійцями, отже, жаліти поганьблених Сар і Роз не варто. Тим не менш, «гуманістична спрямованість» на рівні «бий жидів!» викликає саме те, що природньо викликати має – несприйняття. Вже потім – чергове зітхання: ось вам ще один засіб подражнити аудиторію і гарантованого піару. Важко уявити, щоб після подібного письменника не почали б звинувачувати в модному анти-семітизмі і не кидали б списів критики. Бурхливе обговорення книжки показало, що мети досягнуто.

Інший момент непослідовності автора стосується мови героїв. Діалог Яроша з Данкою залишає стійкий присмак награності: недарма дівчина саме «театрально» сплескувала руками, спілкуючись на пікніку з професором про – кого б ви думали? – Борхеса,  чия тема з’являється в розмові з такою ж театральною «природністю». Або ж Орест з трохи не слинявою сентиментальністю згадує, як мама в дитинстві кликала свого «горобчика» «кашку гамцяти» – і це говорить дорослий чоловік, який незабаром боротиметься з ворогом зі зброєю в руках. Коли б, припустимо, і пам’ятав подібний епізод, то навряд чи розповідав про нього з інтонаціями випускника дошкільного закладу.

Трансформацію Ореста з кандидата в «маточки» (телепні – Л.П.) в освіченого і навіть шляхетного молодого чоловіка теж важко встежити. Був собі трохи бешкетник, університетів не закінчував, щоправда, записував власні спостереження, і їх вершиною стала «філософська» сентенція про «те, що хтось носить майтки, не означає, що він потрапить до раю скорше за того, хто їх не носить». Але досить було хлопцеві отримати  другорядну посаду в бібліотеці – і одразу став іронічним інтелектуалом. Містика, та й годі, чи, можливо, автор просто поспішав дописати роман і не встиг добудувати потрібні «містки».

З подібним поспіхом, відчувається, описано повстання в’язнів Янівського табору, а чи не тут – розкішні можливості повноцінно задіяти менше згадуваних з четвірки «львівських мушкетерів» Яся і Вольфа, розгорнути картину відчайдушної боротьби за життя, дати простір новим сюжетним поворотам чи створити багато чого іншого, на що тільки авторська фантазія спроможна, а з нею у Юрія Винничука все гаразд. Але замість кількох додаткових розділів  маємо лише доволі стислий виклад подій Йосипом, не позбавлену цікавих деталей, але всього тільки хронологію. Ще більше зіжмакано передісторію того, як «інтернаціонал» з українця, поляка, німця і єврея опинився в одній партизанській криївці, тим паче, шо в Ореста раніше було зовсім не трепетне ставлення до ОУН, радше іронічне. Як перед тим хлопцям воювалося – вгадуйте, читачі, самі, відштовхнувшись од телепайпного повідомлення Йосипа: «були бої з енкаведистами, у 1947–му ми вирішили пробиватися через Карпати на Захід, але наближалася зима, ми розбилися на окремі групи і залягли в криївках».

Деталей причинно-наслідкового зв’язку бракує подіям не лише з минулого. Ось Ярош в пошуках наукового першоджерела полетів до Туреччини, і по дорозі йому неабияк пощастило – познайомився з письменником Андрієм Курковим. Той, у свою чергу, має потрібні професорові знайомства в національній бібліотеці Стамбула і запросто все для нього влаштовує. Милий збіг обставин, який, однак, більше скидається на не вельми зграбний реверанс Винничука перед Курковим – так само «логічно вмотивований», як авторський самопіар його іншого твору, «Весняні ігри в осінніх садах». Почитати книжку радить Ярошеві Марко – сучасно «просунутий» парубок, він дуже зручно для тата не переймається, що колишня кохана тепер – батькова кохана. 

Чи є в романі інше, варте захоплення? Безумовно. Це і плетиво багатьох сюжетних ліній у двох часових вимірах – 1930-1940-х і сучасності, кожну з них у творі завершено, і нестандартна метафоричність книг «Порад», «Ятір»  «Мурашник» та про «зниклі слова», що їх в різні свої життя гортає головний герой, і трагічно-переконливий монолог-каяття Ореста за ще нескоєний гріх за крок до розстрілу. Або ж картина оборони західно-української столиці від фашистів – честь автору за роботу в архівах – і майже документальні чорно-білі кадри жахів тюрми, які залишили по собі радянські садисти-«визволителі», навряд чи залишать когось байдужим. Нарешті, знову Львів, але тепер уже – самостійний персонаж, що змагається з окупантами: «Не один офіцер чи його баба впадали в істерику, помітивши, як у дзеркалі мигне відображення чужого обличчя або чиясь постать раптом вигулькне в глибині і зникне..., меблі теж долучалися до тихого опору дзеркал і не давали спокою..., вганяючи господарів у ступор… І тоді нові мешканці...у своїй безсилій люті... кляли цей ненависний світ, який загарбали, але не підкорили…».

Якби ж то письменникові вдалося втриматися на доречних нотах протягом всього роману! Та ба, забагато коломийкових мотивів у «Танзі...» , в якому високе настільки часто «компенсується» низьким, що не знаєш, варто з цього сміятися чи плакати.