Мені таким видався новий роман Юрія Винничука «Танґо смерті». У ньому йдеться про долю чотирьох друзів – Ореста, Йоська, Вольфа і Яська, яка у химерний спосіб впливає на події, що відбуваються у наш час.

Ця химерність пов’язана з магічною властивістю так званого «Танґо смерті», котре виконували в’язні у Янівському концтаборі Львова: особливі ноти, «вмонтовані» у звичайну мелодію, пробуджують спогади про попереднє життя. Відбувається свого роду переселення душі – і в дію цього таємничого кола втягнутий наш сучасник, дослідник давньої арканумської мови на прізвище Ярош, з яким пов’язана друга сюжетна лінія роману. Є у творі ще один центральний персонаж – це, звісно, Львів: до приходу радянських військ 1939-го та після їхнього відступу 1941-го; Львів сучасний… Словом, той Львів, найпалкішим патріотом, знавцем і оспівувачем якого є Юрій Винничук.

Саме з цим надміром Львова пов’язана для мене перша нотка двоякого сприйняття роману. Художня доцільність змалювання Львова «до» і «після» є абсолютно зрозумілою: авторові йдеться про створення разючого контрасту між «золотою добою» міста та нищівною руйнацією, якого воно зазнало при совєтах. Виправданою є й обрана барокова стилістика, в якій нібито написано щоденник одного з головних персонажів, Ореста Барбарики:

"З самого малечку я сприймав і вбирав у себе Львів за запахами, їх безліч, і за ними можна розпізнати пору року, навіть не виходячи з хати і не визираючи з вікна. Восени гостро пахли квашені огірки, присмачені запашним кропом, часником і хроном, з передмість долинав мінорний запах паленого картоплиння, перехід з осені на зиму був ознаменований запахом квашеної капусти…"

…І так далі, ще на півтори сторінки захопливого каталогу старожитностей. Утім, хтось просто перегорне ці аркуші. Ми ж бо знаємо, що так емоційно писати про їжу, одяг і побутові реалії міг ще Іван Котляревський, а зараз далеко не всі кохаються у такому способі осягнення дійсності.

Звісно, Юрій Винничук не був би собою, якби не зачерпнув трохи образності і з низового бароко. Особисто мені десь так третину роману видавалося, що насправді читаю черговий бурлескно-анекдотичний текст, що в автора ніколи не вичерпаються запаси батярських історій та львівського арґо. Ця нота лунає дисонансом не тільки тому, що, знову ж таки, далеко не всі полюбляють жанр міських анекдотів; і навіть не тому, що забагато з цих анекдотів мають довжелезну бороду (бодай один: про дідуся, котрий підпрацьовував «ехом» у печері заповідника Високий Замок і радо повторював за підступними відвідувачами кінцівки вигуків на зразок «кому не спиться в ніч лихую» та «із вікон мухи попи здували»). Дисонанс виникає, бо після того, як автор довго й натхненно жартує, вигадуючи або відтворюючи кумедні ситуації, сприйняти перехід до серйозного тону дуже важко. Хоча це й не рідкість, коли блазень миттєво перетворюється на трагічного героя, але щось не спрацьовує у цьому тексті на рівні «вигадка-реальність». Взяти, наприклад, відверто бурлескно-буфонадний фрагмент, у якому хлопці визволяють свого побратима Йоська від вивчення івриту, підсипавши пургену вчителеві. Цей фрагмент містить усі натуралістичні подробиці (стогін, непристойне perdissimo, «гуркіт, який нагадував обвал у горах», запах etc), а на наступній сторінці вже маємо знущання німецьких солдатів і обивателів над старим Каценелєнбоґеном, розкаяння Ореста, спробу допомогти. Тут усвідомлюєш, що автор може добре й пронизливо говорити на серйозні теми, то навіщо ж було так довго вправлятися в дотепах?..

Це запитання зринає неодноразово – щоразу, коли Юрій Винничук не шкодує часу й зусиль на те, щоб бавити читача. Скажімо, автор спеціально вимальовує образи матерів своїх персонажів, насамперед матері Ореста Барбарики – феєричної пройдисвітки з незрозумілою схильністю до життя богеми та складання надгробкових віршів. А наприкінці роману скупо повідомляє словами Йосипа Мількера, котрий єдиний дожив до наших днів:

"Коли мене підняли й поклали на ноші, я побачив обох матерів – лежали з простреленими головами."

Описуючи підкорення Львова радянським військом, Винничук змальовує справді страхітливі моменти катувань, котрі, проте, губляться на тлі роздратування з приводу відомого анекдоту про жінок совєцьких офіцерів, які в театр убирають нічні сорочки і п’ють із унітаза, та фантастичної історії про червоних бійців, котрі п’яні задихнулися від пахощів квітів. Потім їх іще поховали на жидівському кладовищі, у «катафалку штабелями і вісьта-вйо»,  теж кумедний випадок.

Можна подати ще безліч подібних прикладів, але, здається, вже й так зрозуміло, що особисто я воліла б, аби «гумору» в романі було трохи менше, а виклад був більш реалістичним і психологічним. Скажімо, щоб автор зосередився не на «шпондерках і кишках», а обставинах перебування у концтаборі тощо.

Якщо порівнювати «Танґо смерті» із «Музеєм покинутих секретів» Оксани Забужко (а ці аналогії неуникно напрошуються, бодай через спільну історичну тему), то можна констатувати, що позиція письменниці щодо зображення минулого підпадає під умовне визначення «і це не смішно», натомість настрій нового роману Винничука найбільш побіжно можна означити як «іржати й плакати». Під цим оглядом майже ідеальною я б назвала «сучасну» сюжетну лінію, де не так багато бурлеску, натомість маємо містику, детектив, кохання і, зрештою, передбачувану, але все одно зворушливу фінальну сцену, в якій під музику чарівного танґо зустрічаються душі, що розлучилися в минулому житті…

Отож, чи можу я сказати, що новий роман Юрія Винничука невдалий? Зовсім ні. Це текст не залишає байдужим, навіть якщо дратує чи обурює. Він чудовий, особливо для тих, хто є вірним симпатиком автора та міста Львова. Безперечно, у ньому є правильна ідеологічна складова – інтернаціональна четвірка українець-поляк-єврей-німець vsзлочинні й садистські совіти (перемагає дружба). Звісна річ, Юрій Винничук має неперевершений власний стиль і багату мову, котру не псують навіть конструкції типу «одружився на ній». Це – один із найкращих текстів року, тому його, поза сумнівом, варто читати. І, можливо, знаходити якісь нові ноти у цій мелодії, хай і дисонансні.

Юрій Винничук. Танґо смерті. – Х. : Фоліо, 2012.

Тетяна Трофименко