Але метушливе літо та всілякі нагальні справи відсовували цей задум кудись на задній план. Тож першою не вийшло. Однак бажання вставити свої п´ять копійок про збірку Олеся Барліга «Насолода уявної смерті» нікуди не зникло. Але домовимось на початку, що насправді це ніяка не рецензія, оскільки

 

я не вмію писати рецензії. Мабуть, це ціла наука, якій треба довго і старанно вчитися, набиваючи гулі і напрацьовуючи мозолі. А я людина дуже лінива. Та й в мережі не знайшлося посібника на кшталт «Рецензії для чайників». Тож одразу попереджаю - це ніяка не рецензія. Це те, що можна назвати зручним і розпливчасто-позажанровим словом «відгук». А почну я, мабуть, з

 

обкладинки (здається, що вона так і «напрошується» на нарікання: пустотливий шрифт, ілюстрація, що пасує більше до книги дитячих казок - все це налаштовує на несерйозний зміст). Вона викликала у мене кілька сюжетів, які я спробувала приміряти на цю збірку віршів. Ось переді мною якась істотка з полум´яною (у прямому розумінні цього слова) головою. Дивиться трохи сумними зеленими очима ніби прямо на читача. Позаду неї височенні дерева тягнуться у місячну ніч. І в голові у ній теж дерева, але менші, біліші. Що це - души померлих рослин слідкують з вогню за своїми живими братами і сестрами? Чи це лісові дерева зазирають у полум´я, як до люстра смерті, і уявляють у ньому свою загибель? Дивлюся знову на назву збірки, «Ага!» книга має бути про фантазії і загибель. Тоді істота - своєрідний дух смерті, що запрошую читача здійснити разом з автором мандрівку смертями. Моторошно? Ні! Бо, по-перше, обкладинка цілком собі кавайненька, а по-друге, смерті Олеся Барліга, це не могильний холод Едгара По чи Амброза Бірса, а травестія і разом з тим романтична пригодницька прогулянка. Прямо як у героїв роману Андре Олдмена «Древо світів» (фрагмент якого поет виносить як епіграф до одного з віршів збірки). У цих смертей сотні облич

 

і починаються вони зі снів (які в антології «Сновиди. Сни українських письменників» Олесь Барліг назвав «довготерміновим гуманітарним тренінгом смерті»), із просторів, де можуть зустрітися двоє закоханих:

 

«ми як два хлопчаки

що пролізли у панській сад за яблуками -

міняймося запахами і рідинами -

поки не пальнули з рушниці

і я не прокинувся»

 

Слідом йде вірш, у якому ліричний герой уявляє, що після смерті доля не закінчується, просто стає непідвладною ворожбі (на долонях, картах Таро тощо). І тут, у потойбічному світі до тебе вертаються всі розгублені за життя кохання і разом з ними - плани на майбутнє. А у наступному вірші Олесь Барліг порівнює танець зі спіритичним сеансом і гальванічними ефектами... Строкаті образи смерті, мов маски на карнавалі, змінюють одна одну, створюючи динамічне полотно історій:

 

ось порно-актор Кеннеді Картер, відправляє вашу душу у темний і страхітливий світ, щоб згодом подарувати вам новий, загинувши при цьому, як казковий крижаний велетень Імір. Ось риб´яча смерть полює на рибалок. Ось сюжет зі старим, котрий оплакує свою загиблу дружину і перетворюється у своєму горі на дивака. Ось розповідь про принців, які гинуть зі спокоєм на серці від того, що вже ніколи не стануть королями. А ось йдеться про «Ваньку-кулеметника», який володіє химерною ніччю, де, як у Бермудському трикутнику, зникають безслідно люди. Після цього ми дізнаємося про хлопця, у якого замість серця тюльпан і він боронить його від тих, хто може його зірвати... Вже на середині збірки тобі дійсно здається, що ти читаєш антологію смертей:

 

«взимку сплять їжаки кажани і тритони

а місто спить влітку

обважніле від різножанрових мізансцен

гладке від льодяників доль

чекає на масову смерть відпусток

як чекають сезону дощів баобаби»

 

Читаючи вірші Олеся Барліга ми проходимо повз короля снів, неорганічних істот (привіт Карлосу Кастанеді, якого автор згадує згодом напряму у іншому вірші), Коника-горбоконика, Зевса, демонів з середньовічного грімуара Наберіуса і Фенекса, мантикору, сфінкса, Адама-Рухані, сирену, Вельзевула... У цьому суголоссі персонажів з художніх творів і прадавніх міфів проступає й власна промовиста міфологія поета. Згідно їй, Ані Лорак - це «поточне втілення Вамана - п´ятої аватари Вішну, що набув образу карлика-брахмана». А Надія Мейхер - міледі Третьої Світової, яка оволоділа магічною властивістю бездоганності (махаємо ручкою Дюма і знову-таки Кастанеді). Славнозвісний піджак з радянського шлягеру «Ромашки спрятались» (той, що «Сняла решительно - Казаться гордою хватило сил») перетворюється на мисливця за людьми - чудовисько із крилами кажана (прямо-таки «Джиперс Кріперс» якийсь!). Матріархальний світ розумних тарганів... Й на тлі цього особливо виразним стає сама ідея циклу «На передовій Третьої Світової». Низка вписаних у нього віршів занурює нас у епічну й компактну атмосферу, де поп-культура, ущільнюючись із міфами різних часів і народів, створює сюжетне фентезійне видиво:

 

«Як повідомляє Гесіод,

Lady Gaga,

породження Урану і Madonn´и,

з військом циклопів вже минула

Хайберський прохід

і вступила у бій із кіноцефалами

на тисячах слонів.

Небо почорніло від гарпій і аралезів,

що куртуазно,

згідно із ієрархією матерій,

ділять між собою

мертвих й поранених...»

 

У цьому вірші Леді Гага дорівнюється до Олександра Македонського. Вони обидва - завойовники світу, володарі мас, люди які змінюють світ - у різний час і у різний спосіб (можливо варто нагадати, що окрім суто музичних відзнак Леді Гага згідно з опитуванням, проведеним таблоїдами, отримала такі гучні статуси як «найвпливовіша людина світу» і «одна з найвпливовіших жінок 21 століття»). Ще одна цікава паралель: співачка Мадонна і матір більшості античних чудовиськ Єхидна. Цей цикл - гімн поп-культурі, що абсорбує усе, що зустрічає на своєму шляху. І якщо ти не частина цього галасливого цунамі кока-коли, то тебе не існує. Чарівне дзеркало злої мачухи промовчить про тебе і очі Вія тебе не знайдуть. Та годі цих метафор - облишимо їх поету. А я спробую пояснити одну з тез, висловлених у моїй передмові до збірки, а саме:

 

«вірші Олеся й направду приваблюють відмінними відтінками самосвідомості на тлі «рядових» чоловічих рефлексій в поезії його покоління». У віршах мене завжди приваблює «особистісне», той меседж, який я можу розпізнати не за знеособленим, а конкретним автором: те, що він може сказати з позиції свого віку, соціальної статі, сексуальної ідентичності, місця на мапі, життєвого досвіду... Про що з цього повідомляють тексти автора? Почнемо з віку:

 

двотисячники повільно, але таки упевнено переповзають від покоління 20-ти, до 30-тирічних авторів (як-то кажуть - вже не юнаки, а мужі). Вірш Олеся «Стільки спокус навколо» серед іншого оповідає про втрачені можливості. Більшість із них загублені у процесі дорослішання - із віком людині перестають личити чимало забаганок, попри те, що бажання втілити їх залишається. Відтак «дорослішання» починає асоціюватися зі «старінням». Недарма мотив часу стає нав´язливим для автора. У вірші «Чорний ліхтар Даніеля Марвіна» фіксування хроносу перетворюється на оманливу спробу побачити плин життя:

 

«збираєш час по коробочках,

сушиш його, перев´язуєш стрічкою...

розливаєш час по пляшках,

настоюєш час, газуєш його,

збагачуєш киснем...

розкладаєш час по кишенях,

забуваєш про нього,

час неухильно кришиться,

западає в шпаринки і отвори.

колекціонуєш, упаковуєш час на дозвіллі,

а думаєш, що збираєш життя...»

 

А текст «Насолода уявної смерті» розповідає про час, який матеріалізується у формах із якими ліричний герой мусить вступити у змагання.

 

«коли, перегорнувши останню сторінку,

помічаєш - тут не форзац,

а ще один стосик книг,

не прочитавши їх - не уб´єш Мінотавра,

не вип´єш покладу часу

(як не поїдеш на бал,

поки не перебереш усі зерна,

не посадиш сто сорок троянд);

коли жаби із мишами беруть гору

і ти залишаєшся унизу

-

грудка крихкого чекання на ластівку;

коли час вигинається дужим гадом -

жалкуй,

що Зевс не знав твою матір...»

 

Ще один повторюваний мотив збірки - чоловіча сексуальність. Вірш «Тут всі знали Ваньку-кулеметника» представляє образ homme fatale, рокового звабника, який позбавляє людей не тільки серця, а й їхнього часу і простору. Твір «Ураборос з´їв Ктулху» звертається до народних прикмет в уявленні про невтомного коханця. Текст «Чотирнадцять років вона присвятила...» торкається теми фобії чоловічої вроди, що формується під впливом медіа (що можна сприйняти як гіперболу до інферналізації  телебачення та інтернету, як скриньки Пандори, що несе саме лише лихо і до сексуальних образів чоловіка, що стають усе більш домінуючими і агресивними в медіа-сфері). В поезії «Часом на мене находить...» (з циклу «На передовій Третьої світової») співаки Ніколь Шерзінгер та Енріке Іглесіас постають майже сіамськими блюзнюками; фантастичним, привабливим (чи «фантастично-привабливим») гермафродитом (наче гермафродит з «Сатирикону» Федеріко Філліні). І вже згаданий «Вночі» - макабричне марення за участю популярного актора ґей-порно Кеннеді Картера (не дарма Кеннеді порівнюється із язичницьким божеством, адже саме зірки екрану стають у нашій уявленні живим втіленням надлюдини):

 

«коли тулуб Кеннеді Картера поводить ластівками

мов крилами лилика -

вгору і вниз,

вгору і вниз, -

твоє тіло стає слизьким,

безтілесним,

стає лисим,

наче зроблене з гуми,

в цю мить

хтось відкриває губи,

говорить:

«Лети за чорними ластівками

Кеннеді Картера»

і залишається падати

далі і далі, на дно кратера...»

 

Все це є нічим іншим, як пошуком типів нового чоловіка. Який повсякчас вислизає зі спроб означити його, надати йому чітких рис:

 

«про нього потім скажуть:

«Типовий чоловік початку ХХІ століття»

і ніхто не подумає:

«Як це?»»

 

Ну й оскільки вже сказали про хронос, то варто сказати й про топос - оте «місце на мапі». Найбільш промовистим у цьому в збірці є цикл «Запорізька готика». Що ми знаємо про Запоріжжя у контексті сучасної української літератури? Яскравий портрет міста знаходимо у романі «Кляса» та віршах Павла Вольвача. Менш промовисте згадування - в нарисах Валентина Терлецького у «Червоній зірці Соломона» та Юрія Андруховича «Лексиконі інтимних міст». І всюди воно похмуро-індустріальне. Олесь Барліг надає йому у своїх віршах містичних відтінків:

 

«іноді я думаю про те що б сталося

якби Говард Лавкрафт народився у Запоріжжі.

чи став би він класиком літератури жахів?

щоб надихало б його тут

вдалечині від скелетів вікторіанських пейзажів?

чи зачитувався б він

до пізньої ночі

працями Якова Новицького

замість алхімічної праці «Некрономікон»?

чи стали б велетенські дніпрові соми

прообразом Ктулху?»

 

Однак, я почала цей відгук з обкладинки, нею, мабуть і завершу. Точніш, відгуками на вірші Олеся Барліга на її зворотному боці. Так, російський культтрегер, видавець, поет і перекладач Дмітрій Кузьмін говорить:

 

«Книга Олеся Барлига позволяет говорить о нём как о заметной фигуре в уже, казалось бы, полностью укомплектованном поколении поэтов-двухтысячников - не в последнюю очередь благодаря тому, что Барлиг не стесняется вести плодотворный диалог с русской поэтической традицией последнего времени»

 

В цих слова два ключові повідомлення про поезію Барліга. Її зв´язок із сучасною російською літературою був відчутний ще у збірці «Гімн очеретяних хлопчиків» (де поет цитує Пєтю Птаха і Фаїну Грімбєрг). У книзі «Насолода уявної смерті» виникають цитати з Алєксандра Анашевіча, Віктора Соснори, Максима Бородіна (останній, хоч і живе в Україні, однак міцно вписаний до поточного російського літературного процесу). А цикл «Пісенька для серця» і вже згадуваний «Напередодні Третьої Світової» виразно асоціюється у мене із добіркою Фьодора Сваровського «Все хотят быть роботами». Коментуючи цю книгу поезій Аркадій Штипєль сказав: «Сам по себе фантастический дискурс в русской поэзии не нов. Но Сваровский сделал его основным фактором своей поэтики - будь то заведомо научно-фантастические сюжеты или болезненные фантазии современника - и нашёл для него идеальную, простую и свободную стиховую интонацию». Не сперечатимусь про те наскільки фантастичний дискурс новий для української поезії і зупинюсь детальніше на інших пунктах. Тож:

 

пункт перший. В поезії Олеся Барліга на перший план виходить не скільки «фантастичне», скільки «фантасмагорійне», підкорене не абсурду і хаосу, а цілісній картині світу, що живе за іншими природними, історичними і метафізичними законами, ніж наш. І якщо критики бачать спільний генезис між віршами Сваровського і романами радянських фантастів, то читаючи ці два цикли Барліга, я спершу згадую романи Террі Пратчета, Дугласа Адамса, проте потім зі здивуванням помічаю їхній родинний зв´язок із мультфільмами. А саме: «Мандрівний замок Хаула» Хаяо Міядзакі (життя казкових персонажів на тлі бойових дій), «Гидкі американці» Девіда Кларка (складне соціальне співіснування різних міфічних істот і світів), «Азазель, прийди!» Цутому Мізушима (захоплива демонологія)... Десь, під кровоносними судинами цих творів і народжується захоплива фантасмагорія Олеся Барліга:

 

«Моя сусідка -

Ніна Петрівна -

теж воїн світла.

Херувим-гачконіс

з картин Олександра Антонюка.

Перейнята стара -

годує кодло картате

гладких голубів,

за гаражами вподобала

лишайну

стару мантикору -

носить їй шкірки ковбасні

і в баночці суп...»

 

пункт другий. Внутрішня динаміка циклів Фьодора Сваровського і Олеся Барліга відмінні. У першого це й справді «проста і вільна інтонація», ніби дійсно списана зі сторінок соцреалістичних пригодницьких романів. Поетика Барліга «важча», «складніша». Ліричний герой ніби змушений у цій оповіді продиратися крізь терні своїх життєвих обставин і власної пам´яті. Адже йому повсякчас доводиться щось пригадувати, уточнювати, доповнювати ущільнюючи текст вірша:

 

«Бородатий,

з бровами, як у Фріди Кало

(потойбічне страховисько,

лавкрафтівське божество), -

прогнавши Касперським дзеркало Ляна

розсилаю крізь нього свої аватари...»

 

«I can feel your heartbeat» -

серце своє передаєш,

наче бурдюк із водою

в сродній мандрівці пустелею.

Бачиш, як серце твоє -

співучасть ремісництва і стихії -

мандрує в руках

і до тебе вертає по колу...»

 

Саме цикли «Напередодні Третьої Світової» і «Пісенька для серця» я окреслила для себе як «програмні» добірки з книги «Насолода уявної смерті». Оскільки більшою мірою саме вони ілюструють другу тезу Дмітрія Кузьміна, яка говорить про

 

вірші Олеся Барліга як виняткове явище для покоління двотисячників в українській літературі. Одна з головних хиб молодих поетів (та й у багатьох «метрів» це також зустрічаємо) у схожості текстів одного автора. Часом читаючи чиюсь збірку перестаєш розрізняти де закінчується один вірш і починається наступний, виникає враження що ти читаєш довгу-предовгу поему, яка могла б закінчитися кілька сторінок тому, а може тривати ще кілька книг. Іноді ця схожість знеособлює не тільки твори, а й самих авторів: тасуєш імена над віршами, читаєш і підозри не виникне, що цей вірш насправді написав не Вася Пупкін, а Коля Іванов (попри те, що ти до цього читала безліч віршів і того і іншого й, здавалось, могла би їх розрізнити). Тексти «Насолоди уявної смерті» позбавлені цієї хиби. За кожним з циклів стоять якщо не відмінна стилістика і настрій, то ідея і тема. Олесь Барліг це поет контрастів, які вирізняють не напівтони, а барви. Ну й останній акорд:

 

в одному із віршів («Ураборос з´їв Ктулху») ліричний герой здійснює химерний вояж. Він проходить крізь зарості уподібнень, що нагадують йому казкову печеру із жвавою екосистемою. І якщо говорити про прочитання цієї книги, як мандрівку, то до неї можна також підібрати влучну метафору. Пригода, яку читач здійснить за збіркою «Насолоди уявної смерті» нагадує візит до саду міфів і чагарнику смертей.