Re: цензії

У передмові до збірки поезій дев´ятнадцятирічного дебютанта Богдана Стрільчика Євген Баран, серед іншого, цілком слушно звернув увагу на деяку особливість, яка й вирізняє цього нового українського поета серед тлуму інших волонтерів поезії: «Мене дещо лякає загальна драматична нота у віршах Богдана Стрільчика. Я би хотів, аби опір фізичний і опір світоглядний у нього були переконливішими. Бо надто болісними є почуття ліричного героя Стрільчикових поезій. Надто багато алюзій культурологічних, філософських, історичних...». Саме цієї, згаданої критиком «драматичної ноти», ми і не бачили, скажімо, у поетів-двотисячників. Цілком очевидно, що Богдан Стрільчик є поетом якоїсь іншої та конкретнішої ідентичности; до двотисячників він не може бути віднесений ані через банальну хронологію, ані, що значно вагоміше, - завдяки продемонстрованій у збірці «Лезо Оккама» поетиці, тобто завдяки тому комплексу ідеологічних установок, ідей, образів, інтелектуальних і настроєвих інтенцій, які і формують уявлення про поета; поготів, коли йдеться про першу збірку поета. Мені вільно наразі припустити, що цей молодий поет належить до покоління, яке лише наближається до власного самоусвідомлення; «перше причастя» поезією для більшости з цих майбутніх письменників іще попереду. Водночас, їх расова особливість уже помітна та зрозуміла на прикладі хоча б і Б.Стрільчика. Ось, як про це говорить Степан Процюк: «У віршах Богдана Стрільчика, здається, ми стикаємося із новим для сучасної поезії явищем - тугою за справжніми екзистенціалами на хаотичному звалищі артефактів і пам´яток після модерного часу. Ця поезія є однією із спроб метафоричної вакцини супроти цинізму доби». В обох випадках старші колеґи вказують на інакшість Б.Стрільчика на тлі чогось на кшталт канону, що витворювався в молодій українській поезії впродовж 2000-х років.

Що прикметно й одразу впадає в око, молодий поет мислить циклами, це відбилося на композиції збірки, яка складається з дев´яти розділів. Це і цікаво, і водночас, симптоматично. По-перше, це свідчить про фаховість у сенсі досить дорослого (зрілого) та вже структурованого художнього мислення молодої людини. Не хочу сказати, що я зовсім проти хаосу, але мені симпатичний підхід Б.Стрільчика. Треба думати, у перспективі на поета чекає передовсім силабо-тоніка; можливо, навіть у традиціях українського неоклясицизму з його неминучими та логічно обґрунтованими ухилами в експресіонізм (М.Зеров, М.Орест, Ю.Клен, А.Казка, С.Гординський, В.Лесич й ін.). Цю думку підпирає і базова образність, ґрунтована не на творенні вперше, з нічого, з хаосу, з атомів і порожнечі, а зіперта на мітологічні матриці евроатлантичної культури. А, можливо, в українську поезію входить новий Римарук, уважно дослухаючись до нічних голосів і ранкового снігу. І це дуже добре, бо комусь необхідно займати місця біля бійниць, заступаючи тих, які відійшли, та ще й так несподівано. Втім, швидше за все, в українську поезію прийшов Богдан Стрільчик; можна відчитувати аналогії, відзначаючи паралелі, але сам поет воліє уникати поліфонії й еклектики не лише в інтерпретаціях, але також і власного широкого вибору щодо творчої тактики і стратеґії. Це свідчить не про бідність чи монотонність, а про чіткий та усвідомлений погляд на речі. Також про деякий аскетизм, про небажання розпорошуватись, стискаючи ув обіймах увесь широкий світ. Звідси й назва збірки - «Лезо Оккама». І, передовсім, усе це стосується вічних питань; скажімо, життя і смерти. Цих двох питань достатньо, аби наступні років двадцять писати вірші. Але, звісно, це стосується і поезії як території, на якій відбувається заледве не сакральний акт. Зізнаюсь наразі вголос, - це мене тішить, мені це смакує.

Мислення поетичними циклами зраджує деяку схильність до епічности, до розбудови ліричних сюжетів, поштовхами до розгортання яких стають факти або історичні алюзії, які поет віднаходить у субстраті людської історії. Або моделює в клясичній леґендарній манері, як от у поемі «Капітан життя». Цю, умовно беручи, морську леґенду поет, як мені видається, переосмислює в питомо алеґоричний спосіб, ведучи свою мову зовсім не про капітана, п´ятнадцятирічного юнгу й «шторм у агонії»; поетові, швидше за все, ходить про зовсім інше море, - власне, про поезію у людському житті та про життя в поезії: «Капітане, моряче - так хто ти? / Вітер мужності, напинальник вітрил! / Юнга, років п´ятнадцяти, шкрябає криком чоло: / «Швидше в шлюпку, за мною - сюди!» / Капітан же мовчить, наче зойку того й не було. / І мугикає пісню богині води». Гине незворушний капітан, але юнга продовжить почату ним справу: «Тепер ти капітан. / Тепер - ти... капітан...». І тут одразу виникає Ґео Шкурупій; він, либонь, перший, хто спадає на думку, коли читаю поему про капітана та юнгу. Хоча міг би, зрештою, спасти на думку і Юрій Яновський, автор «морської» збірки віршів «Прекрасна УТ» і роману «Майстер корабля». Але у свідомість таки спочатку ввійшов Шкурупій. Тож, мабуть, не дивно, що вже у наступній поезії молодий сучасний поет стає на захист Тараса Шевченка. Нагадаю: Шкурупій - чи не єдиний, хто робив щось подібне в 1920-х роках, до нього й опісля Шевченкові діставалась хіба що критика, найчастіше - мало притомна та слабко обґрунтована, як це і прийнято в добу постмодерністичних шабашів. Але сьогодні захищати Тараса Шевченка, та ще й молодому початкуючому поетові? Наскільки це актуально? Чи не марна праця? Він би ще Ліну Костенко почав захищати, - скаже скептичний читач. Ні, читачу, молодий поет має досить тонку мистецьку інтуїцію, а відтак, захищає саме того, хто сьогодні відверто загрожений. Ім´я загроженого навіть не конче «Т.Ш.» (що й відбито у назві поезії Б.Стрільчика); можливо, це - вся національна українська культура, зіперта, як відомо, безпосередньо на рамена Тараса Шевченка. Поет із виправданим патосом зауважує: «Він кричить, а усі довкола - німі. / Бачить: юрба - каліка безока. / Він творив український Закон уві сні. / А юрмисько вбило святого пророка». Маю підозру, що сьогодні треба бути доволі мужнім поетом, аби заявляти такі от речі, свідомо наражаючись на можливі кпини з боку літературних блазнів, але, незважаючи на таку перспективу, говорити саме такими словами, неабияк дратуючи згадану спільноту «рожевощоких пігмеїв» і блазнів: «Кобзаря нам не треба! Хто за? Одноголосно / Сипить язиками згорблена маса. / ХХІ століття. Картина нового Босха. / І надпис під нею: "Розп´яття Тараса".». Згадуючи про Т.Шевченка у відчутно патосних інтонаціях («Він - свідомості люду атлант, / Гладіатор останній в пісках Колізею»), Б.Стрільчикові вдалося якимось чином уникнути штучности, декляративности й фальшу, - всіх тих гидотних прикмет, які неодмінно супроводжують шевченківські свята, ювілеї, конференції й будь-що інше, до чого буває причетний офіціоз.

Збірка відкривається розділом «Мотто рабів», перша поезія якого - «Мужі героїнові», - одразу ж проливається на читача своєрідним холодним душем. Йдеться про безкомпромісне експресіоністичне оскарження доби («малої буденності згусток») та її негероїчних (натомість - «героїнових»), а значить, злочинних, мужів: «Це не епос чи міф - це малої буденності згусток: / Як несправжні герої несправжні вчиняють подвиги. / Їх багато, багато, багато, як зграя лангустів, / В обладунках із трунку. Під руку з поцвілими подругами. / Їх наймення: Отрута, Зневага, Бридота і Смерть, / Існують панянки у білосніжних горах сакральних. / Та не вийде ні воїн, ні волхв, ні дитина із ними на герць. / Отроки п´яніють, в поцілунках злившись вінчальних. / Мужі героїнові, лижете попіл по дітях своїх, / Мужі героїнові - поблиску вічності вічні нікчеми. / Хай буде на совісті в мене ще один гріх - / Я зітнув би вам голови всім заржавілим моралі мечем». Це - направду, щось небуденне, оцей «заржавілий моралі меч» у поезії дебютанта, - давненько я вже такого не чув. Старші письменники, які беруться вряди-годи за подібні оскарження, демонструють, у кращому разі, відверто силуваний патос мертвонароджених інвектив. Натомість, Б.Стрільчикові я чомусь вірю. Його натуральний патос викликає довіру завдяки пристрасній щирості, і я не бачу жодних котурнів; у цього поета наразі все чесно. Також чесности й автентичности ліричний суб´єкт його віршів чекає й від інших. Часом це навіть не люди, а твори мистецтва, доля яких у ліберальну добу, на думку ліричного суб´єкта, доволі сумна, про що, приміром, ідеться в цікавій поезії «Шедеврові». Неможливість порозуміння, зацикленість на споживанні, розірвана нитка екзистенційного переживання, - все це остаточно нівелює вартість навіть того вагомого, що в людській свідомості кваліфікується як шедевр. Шедевр утратив своє призначення, перетворившись на еквівалент доброту й механізм накопичення та збереження капіталу. А шедевр, як відомо, був колись виявом найвищих осягів людського духу й людської ж праці. Поезія ця є песимістична, а з іншого боку, особисто мені вчувається в цих рядках щось на кшталт шляхетного стоїцизму: «Тож виси і мовчи у скляних домовинах у пам´яті Бога. / Холоднішай і млій під піском, чи асфальтом, чи небом. / І нехай тобі сниться скалічена сонцем веселим еклога, / Прокидатися зараз для помсти чи муки не треба». То куди ж рухається сучасна людина і що у неї попереду? Прийдешня днина в сучасного людства заповідається бути доволі сумною. Та чи можливо спинитись в гонитві у напрямку пекла? Хтозна. Мотив оскарження домінує у першому розділі. Ось, приміром, поезія «Галерея звивин». Незгода поета скеровується передовсім на несправжність і фальш, які молодість відчуває безпомильно, але найчастіше воліє прилаштуватись до існуючих конвенційних правил суспільства. Натомість, ліричний суб´єкт Б.Стрільчика артикулює безкомпромісну незгоду з подібним станом речей. При цьому поет анітрохи не впадає у публіцистику, залишаючись на терені мистецтва, демонструючи цікаву й складну метафорику з присмаком сюрреалістичної образности. Астрофічна форма вірша увиразнює його щільну семантику, звернення від другої особи підкреслює водночас інтимність та урочистість. Повторення семантично найбільш вагомих рядків покликане активізувати та збурити читацьку перцепцію. Хто ж він, цей великий і колосальний несправжній Оратор із новими гаслами-лозунгами? Швидше за все, поетові, як було уже сказано, ходить про намагання позмагатися із панівними дискурсами своєї ліберально-демократичної доби, які виглядають доволі небезпечними симулякрами, позаяк плекають у хворому суспільстві пустопорожні цінності, суть яких моральна шизофренія та інфантильність:

Душа і сумління дозволені і недозволені.

Великий несправжній Оратор приніс нові лозунги.

У плоскогрудих молюсків до болю розкриті роти,

Із носа, із нірок нірванного трансу вилазять кроти

І вириють мозок, сумління, вагомість і шлях до мети.

А під кришкою ракушок там не перлина - зарізаний ти.

Великий альбом червонястий твого задоволення;

Маленький миршавий альбом твого тьмяного розуму;

Душа і сумління дозволені і недозволені.

Колосальний несправжній Оратор приніс нові лозунги.

Вірші Б.Стрільчика попри те, що не є технічно віртуозними (хоча поет у багатьох випадках демонструє цікаві та неелементарні асонансні рими, подекуди - примхливий звукопис: «склепіння Асклепія склепу»; надзвичайно соковиті метафори: «Двері відкрили скрипучу щелепу»; «Ліхтар одягає потертий картуз»; «Зірки звуком арфи / Замотують шарфом / Черепицю сонного міста»), зацікавлюють ваготою свого змісту: «І витискає з рота клятву Гіппократа / Похмурий склеп, велика скотобійня, / Обмита кров´ю теплою, пахучою, мов м´ята». Це поезія, поза сумнівом, - інтелектуальна. Є.Баран написав, що молодий поет нагадує йому Артюра Рембо, принаймні зовнішньо. Мабуть, не тільки зовнішньо. Я розумію, про що говорить критик. У цих віршах відчувається клясика дискурсу: настрій, інтенції, увага до звукопису і аж надто серйозне та драматичне, як уже було сказано, ставлення до поетичної семантики. Є тут і вітчизняна історія, - без проклять і блазнювання, натомість - із бажанням порозумітися з нею та ледве не симультанна схильність до її корекції (розділи «Мотто рабів» і «Країна Химерія»). Прилуцький полковник Іван Ніс отримує у Б.Стрільчика статус не просто зрадника, - його образ на очах читача виростає до статусу Юди, - відтак, його персональна осика завше поруч із ним (принаймні у поетичному тексті), - завше до послуг зрадника, що призвів до страждань і принижень, перекресливши, можливо, природній поступ самої національної історії, - принаймні, на якомусь окремому її етапі: «І звук такий, неначе / В немазаних коліс. / Це десь осика плаче, / Де висить Іван Ніс». Поняття зради викликає в ліричного суб´єкта відчуття гидливости, не інакше. Брак тепла, щирости, надійности чи елементарного міжлюдського взаємнення, - осмислюється в поезіях одразу кількох циклів, - наприклад, через зимові реалії, або через листи, - іноді не надіслані, а іноді взагалі загублені чи поховані у шухляді. Сумна ця історія потребує ревізії й чесного вгляду в її «скляклі очниці». Молодому поетові вже сьогодні стають приступними ориґінальні й на диво ємкі образи: «Коли задивляєшся долі / На порох минулих епох, / То десь поміж вен мимоволі / Спорами кашляє мох» («Мох»). Водночас, поет шукає притомної компенсації, що виливається в мотиви самопожертви, героїки та куртуазного кохання («Осокори до неба пришпилили плай...», «Сурма», «Паяц»). Іншим разом, як от у поезії «Диригування», - несподівано починає звучати музика, а Всесвіт нагадує музичну ріку, і все це такою мірою, що мимоволі згадуєш Павла Тичину:

Розквітнув місяць пелюстком піано

І, мовби цвіт шипшини, впав у сивину

Усесвіту, що грав на фортеп´яно

На клавішах небесних квітів полину.

Є щось питомо стусівське у віршах сього поета-початківця з Івано-Франківська. І, особисто мені, це смакує. Скажімо, оці два рядки з поезії «Диригування»: «Бо я керую світом через гнів! / Чи світ керує гнівом через мене?». Втім, говорячи про стусівське у Б.Стрільчика, я не маю на увазі неусвідомлене запозичення двох рядків чи, приміром, приховану цитату-алюзію. Стусівською є, передовсім, інтелектуальна складова цих віршів, які поєднують гостру акцентовану рефлексію з яскраво-емоційним її забарвленням. Крім того, молодий поет виказує щиру готовність страждати не лише у віршах, але й разом зі своїми віршами. І хай зовні він більше схожий на Рембо, ніж на Стуса, але від Рембо у його віршах, фактично, небагато лишилося. Та й напис на червоній футболці Б.Стрільчика сиґналізує швидше про Шевченкові шляхи, на яких Василь Стус вирізьбив власну стражденну колію, виповнивши її мужніми й чесними віршами. Що ж до назви збірки - «Лезо Оккама», то й тут мені чуються слова ще тоді молодого, але вже цілком визначеного у житті В.Стуса: «Ще - ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!». А щодо зовнішности, то, уважніше придивившись до світлин поета, розумію, що, якщо він на когось і схожий, то лише на молодого Жадана. Але і в цьому немає нічого дивного, - розвиток світу й надалі стремить за спіраллю: все вже було, і нічого іще не було, тобто далі ще буде і буде.

Мортідозне начало (на яке уже встигла звернути увагу Христина Букатчук) у збірці «Лезо Оккама», концептуально беручи, відіграє особливо вагому смислотворчу ролю. На рівні інтенційности тут багато смерти, але, що вагомо, вона анітрохи не домінує. Вона просто присутня, як у історії «химерної країни», так і в її сьогоденні; вона постає, як опонент, який спонукає до руху, до праці, до боротьби, до активного чину, до життя, врешті-решт. «Екзистенційний світ збірки оплутаний садо-мазохістичними візіями «від лібідозної крові до мортідозного леза». У його поезії, як і в реальності, гра між життям і смертю жорстка (хоч із компромісами), агресивна (хоч із милосердям), непередбачувана (хоч із розрахунком) - приречена на перехід життя у смерть, на злиття в єдине тіло Вічності», - вважає Х.Букатчук. І чимало тут слушного та цікавого, але я прочитую мортідозну інтенційність поета інакше. Приміром, «садо-мазохістичних візій» я зовсім не бачу. Втім, це, мабуть, нюанси методології, вибір точки спостереження залежить лише від конкретного реципієнта, і це нормально. Мортідозні інтенції ліричного суб´єкта пов´язані, як на мене, зі спрагою героїчного, якого так відчутно бракує у сучасному раціонально-передбачливому житті: «Сурма заіржала конем - / Кличе в дорогу останню. / Над обрієм спить кіноварь... / Білі юнацькі руки / Зжовкнуть, як мертві луки, / Бо я обираю сталь!». (І навіть ужита для повноти рими російська форма слова замість нормативного українського «кіновар», - не псує, як не дивно, остаточного враження від цієї енерґетичної поезії). Не в останню чергу може йтися також про готовність ліричного суб´єкта до шляхетної самопожертви: «Осокори до неба пришпилили плай. / Чорний прапор вітри колисали. / Він пішов за поріг і сказав: «Не чекай». / А вона, а вона чекала. / Кулемети ревли і горів небокрай. / Небо куля на клапті терзала. / Він пішов в нікуди і сказав: «Не чекай». / А вона, а вона чекала» («Осокори до неба пришпилили плай...»). У цьому випадку маємо подвійну жертовність, не лише його, але і її. А ще, як на мене, цей текст дуже легко міг би стати піснею, - ніби сумною, але життєствердною.

У віршах Б.Стрільчика до поезії повертається патос. Як на мене, це дуже серйозний момент у розмові про поета, що лише на початках своєї дороги болю. І це, знов-таки, не так навіть дивно, як симптоматично та обнадійливо, - в сенсі розуміння орієнтацій і перспектив. Здавалося б, патос назавше похований під постмодерністичним саркофаґом тотальної іронії. Аж ні, нічого подібного. Сакральність поетичної творчости лише відступила на час, але не зникла назавше й сьогодні вона повертається. Надзвичайно цікавою мені видається поезія «Опівночі», що за типологічними ознаками, наближається до містерії. Не хотілося б удаватись до суперлятивів, але поезія справді варта уваги. Опівночі, у час усіх почвар, у болотній корчмі відбувається звичне для України дійство, але фінальний акорд у Б.Стрільчика майже фірмовий, тобто свій, ні в кого не запозичений: «Годинникар / На брамі світання / Крикнув востаннє: / Година для кар». А ось які візії постають у поезії «Спокуса св. Антонія», сумарний сенс яких є досить прозорий; мова про окремо взяту безкомпромісну «дорогу болю», зіперту на вдячний ґрунт християнської мітології. Патос цієї конкретної поезії полягає передовсім у чітко усвідомленій відповідальності ліричного суб´єкта, що концентрується в останніх двох-трьох рядках:

Рояться вороги, чекають лиш нагоди,

Щоб ззаду підійти і вдарити хвостом.

Вже обсідають, наче сарана крилата,

Хапаються за шию і за плечі.

З копитами, лускою вкриті і рогаті

Вискакують зі сатанинських печей.

Зубами вп´ялися у горло, наче кліщі

І пазурами цинковими видряпали очі.

Залізним батогом до м´яса плоть періщать.

Отак іду пустелею щодня й щоночі.

Стає душа кривавим місивом,

Та не відступлю, знаючи, що буде,

Коли своїх крилатих бісів

Я відпущу від себе в люди.

Варто також помітити алеґоричний вимір цієї збірки поезій. Чи не першочергово це стосується розділу «Комашиніяда», який, швидше за все, не випадково є другим у структурі збірки та розташований між понад вагомими, в сенсі розвитку-розбудови ліричної семантики, розділами «Мотто рабів» і «Країна Химерія». Попри те, що деякі деталі в цих віршах зраджують ледве не спостереження допитливого натураліста (приміром, битва тарантула з калікургом у поезії «Давид і Голіаф»), все-таки, як на мене йдеться про екстраполяцію людського, занадто людського на терени комашиного світу. В згаданій щойно поезії маємо прецікавий випадок спочатку першої алеґоризації (нікому, можливо, крім ентомологів, непомітна битва двох комах подається як славнозвісна битва Давида і Голіафа), й буквально одразу ж відбувається зворотна екстраполяція, - зі світу комах до світу людей. Так складно й, водночас, цікаво опрацьовується поетом мотив «мисливець - жертва», а ще - відносність, здавалося б, очевидних речей: «Орошена піском земля і попіл, / Що залишився від трави. Мисливець / Вимірює це поле битви, смерті окіл. / Упевнено блистить лакований ряд крилець. / Та ціль вбиває горобця одним укусом. / Ловець же, калікург, - оса удвічі менша. / Тарантул хеліцерами ворушить, жалом трусить. / Мисливець - жертва. Хто помре з них першим?». Я цитую лише першу частину цієї поезії, у другій же частині з´ясовується нарешті, хто з цих двох стає жертвою, а хто виявляється мисливцем-переможцем.

Малість і несерйозність декого зі світу комах (знов-таки, напрошується аналогія до людської історії та, ще більшою мірою, нашої сучасности) насправді може обернутись неабиякою бідою; у тексті «Комар» це лише «музикальний обман малярії», але під алеґоричним мовленням можуть ховатись і значно серйозніші проблеми, що їх ліричний суб´єкт лише констатує; можливо навіть, - дещо приреченим тоном: «Не уб´єш комара ти в червоному ложі, / Не уб´єш комара ти на синьому лобі, / Не уб´єш комара ти у чорному лоні, / Він заб´є тебе. Висмокче серце із кров´ю». Щось подібне й аж надто знайоме зі світу людей, але водночас і зі світу комах також, знаходимо у поезії «Єгипетський скнара»: «Він котить великий чудний абрикос, / У клубок зібравши мільйони мрій. / Скарабеї б´ються, падає хтось. / Ні за що, ні про що, - а за гній». Ще прозоріше в усій його ницості людське суспільство відбито в поезії «Мурашник». Порівняння людського тлуму з мурашником не є скільки-небудь ориґінальним і, безперечно, не належить до відкриттів Б.Стрільчика. Але йому вдалося наповнити старий зміст новими актуальними акцентами: «Якщо ти залізеш в це пекло, метелику, / Вивчи напам´ять усі його кола: / <...> Сховали далі під фіранкою спокуси / Своє хиже єство мурашині панни. / Багатії крутять олійним вусом, / Приймають із слини ванни. / Гнів, зрада, убивство, гидь. / І в центрі усього - лінощів шапка. / Це королева мурах лежить, / Блаженно ворушить лапками. / Ти побачиш цей жах, махаоне. / Хай буде мовчання миля. / Вони не почують правду солону, / Коли ти без єпитрахиля». Чи не цей саме жах ми бачимо на кожному кроці в той час, коли розумні дяді з докторськими ступенями розповідають нам про ліберальну демократію, як про єдино-можливий формат суспільного договору? Акценти, що їх воліє розставити поет, засвідчують неабияку зрілість, а також серйозні наміри. (Серед дебютантів останнього десятиліття приблизно такого ж кшталту зрілість демонструє хіба що поет із Білої Церкви Костянтин Мордатенко). На жаль, більшість із дебютантів шукають легкого шляху в шоу-бізнес, але винятки, на щастя, трапляються, про що й свідчить поезія Б.Стрільчика.

Спостереження за складним життям найдрібніших істот - комах, - і в інших віршах виявляє цікаві аналогії та паралелі зі світом людини. Як от, скажімо, у поезії з іронічною назвою «Вічна любов», із якої читач укотре дізнається про «весілля двох праведників - двох богомолів». Загальновідомий вражаючий факт із життя цих комах набуває помітно інноваційно-експресивного звучання. Вражає, чесно кажучи, філігранний характер образного нюансування, до якого вдається поет; лише прислухайтесь: двоє праведників (людина назвала цих комах богомолами). Варто також звернути увагу на суто людську сентенцію (імплянтований іронічний авторський коментар), що супроводжує епізод із життя комах: «Вічним ніщо не буває». Не можу стриматись і зацитую вірш у повному обсязі, аби і читач мав можливість насолодитись цим невеличким ліричним шедевром:

Це йде паломник в ризах із зеленого хітину,

Зуби монаха колотять щелепи частоколом.

Він бачить здалеку із малахіту дружину.

Весілля двох праведників - двох богомолів.

І ось павутина любові сплела їх мов жертви,

В молінні до бога рослинного кріпнуть страждання.

Коханка вискалює зуби, щоб зжерти.

А він мовби дурень в дурмані німого кохання.

Коли ж те солодке зелене мовчання стихає,

Богомолиха рве на окрайці «миле кохання».

З´їдає молільнику голову: «Вічним ніщо не буває».

І потім у шлунку їй буде весільне вітання.

У поезії «Водомір», можливо, йдеться не лише про водоміра, але й про постать поета, або й ширше, - мистця. Надто багато йому дозволено, надто він не такий, як усі. Як тут не запідозрити щось рідне та виняткове, що виділяє представників мистецького дискурсу від усього іншого людства. У жодному разі не ходить про щось кримінальне, - лише про уявлення щодо поетів, від античности беручи, - до модерністичної доби, від елітарних «небожителів» - до «проклятих» поетів і «втраченого покоління». Не знаю, про що собі мислив поет Б.Стрільчик, а мені читається саме так. Помітити виняткове та безпрецедентне, хай навіть і в його непомітній малості для так званої більшості, пропустити все це крізь себе й видати в зовсім оновленій якості, - це ще треба уміти. До того ж, мабуть, тверезо усвідомлюючи, що аж надто мало людей спроможні прочитати і зрозуміти, про що та про кого, направду, йдеться у цій поезії:

Настане час, я вдягну свої ковзани,

Щоб їздити по невагомій площині.

Коли зомліють сонячні сини,

Коли закинуть вудку в ночі дні.

Гладь озера напнулася цератою.

Десятки тисяч звуків, булькотінь.

Лиш я один тут птах пернатий.

Лиш я один пускаю в воду тінь.

Всі решта - тонуть або плавають.

Ось місяць непомітно задивився.

«І де такий узявся ти?» - питає заболоть.

«Я в Бога на плечі сидів - навчився».

Була спокуса назвати цей текст «Капітан Поезія», полемізуючи, таким чином, із назвою передмови Є.Барана - «Капітан життя», яку він запозичив із назви однойменної поеми Б.Стрільчика. Я, зрештою, розумію, про що йдеться поважному критикові, мені теж про це йдеться. Але в поемі «Капітан життя», можливо, йдеться не так про життя, як про поезію, про що уже йшлося вище. Можливо, навіть про архіпелаґ Поезія. Не говорячи вже про те, що поезія бодай на який-небудь дюйм, але вища та вагоміша за життя, - як би дико для декого це не звучало. Це розумів іще Оскар Вайлд, це дуже добре розуміли й усі інші поети минулих часів. Поети все ‘дно колись помирають, а поезія залишається. Ось лише на цьому я і хочу наголосити. Та й приходить, як відомо, поезія не до всіх, можна про це й не нагадувати. Вона відкривається назустріч чиємусь життю, немов Благодать Господня, не інакше. І починає звучати голос, цілий хор голосів, і чується, врешті: вірую! Як у багатьох поезіях Василя Герасим´юка. Направду, виглядає так, що життя і поезія - речі, які лише зрідка перетинаються. Про це знають поети, знає й сама поезія. Можливо, тому так непросто усе із життям у поетів. Навіть, якщо за вікнами мирне небо та відносно демократичний режим. Або так: саме тому все й погано, що за вікнами - силіконове ХХІ століття, мирне небо, демократичний режим. Утім, Богданові Стрільчику, таки пощастило народитися в одному з минулих століть, звідки й походить його чіпка та уважна пам´ять поета-експресіоніста. Ця дебютна збірка поезій яскраво свідчить: час поетів у цій країні іще не минув. Добрі янголи ще тримаються їх підвіконь, а вони собі йдуть, хоч «інакша їх нинішня путь, / та знову дзвіночки позначать, куди вони йдуть» (В.Герасим´юк). Поет, який лише щойно ступив на терпку стезю, шукає власного голосу і нових слів, аби повторити вкотре давно вже відомі істини. Але, звісно, не ходить про щонайменшу тавтологію, бо кожен талановитий поет додає до уже відомого й добре знаного щось іще невідоме, черпаючи з власної неповторної сутности. У такий спосіб поезія знову і знову відроджується та матеріялізується, раз на тисячу років змінюючи, можливо, словник, але в жодному разі, не мову та, поготів, - не метафізичну свою природу:

Дерево, люди, залізо - якесь дивне вариво.

Це страва, лікарня і надто реальне марево.

Я хворий, я люди, і я замаскований кат.

Задихаюсь у власному соку кольчужних лат.

Так дзвінко і недоречно сміється дитина.

Впирається в шию сталева губа гільйотини.

Дерево любить мене - люди хочуть роздерти.

Я вже народився... тому не боюся вмерти.